— Вот пусть молодой человек, блестяще знающий грамоте, ответит нам: что и зачем написано на столбе, воздвигнутом у вашей избушки, среди лопухов и крапивы?
— То дьоргун, — поправив Бенедикт.
— Неважно, я привык называть её крапивой.
— Та чим хоч назви. То ж дьоргун!
— Какая разница?
— Сунь руку — взнаєш.
— Лев Львович, — зауважив Нікіта Іванович, — возможно, молодой человек прав. Нынешние различают крапиву от дергуна, мы с вами нет, но они различают.
— Нет, из-ви-ни-те, — уперся Лев Львович, — я ещё не слепой, и давайте без мистики: я вижу крапиву и буду утверждать, что это крапива.
— Так Лев Львовичу, кропива ж — вона і є кропива! А дьоргун — то дьоргун, ото як дьорне вас, — отоді й взнаєте, який він дьоргун. З кропиви борщ можна варить, поганий, правда, але можна варить. А з отого дьоргуна спробуй навари! Ніколи з дьоргуна борщу не звариш! Нє-є-є-є, — засміявся Бенедикт, — ніколи з дьоргуна борщу не буде. Ще чого, кропива! Ніяка то не кропива. Боже збав. Дьоргун то. Він самий. Найсправжнісінький дьоргун.
— Хорошо, хорошо, — зупинив Лев Львович, — так что написано на столбе?
Бенедикт висунув голову у вікно, примружився, зачитав Прежнім все, шо на стовпі: "Никитские ворота", матєрних слів сім, картинку матєрну, Гліб плюс Клава, ще п'ять матєрних, "Тут был Витя", "Нєт в жизні щастя", матєрних три, "Захар — собака" і ще одна картинка матєрна. Все їм прочитав.
— Оце ж вам і весь напис, чи, як-то кажуть, текст. І нема тут ніякої "фіти". "Хер" — скільки хочте, раз, два... вісім. Ні, дев'ять, у "Захарі" дев'ятий. А "фіти" нема.
— Нет там вашей "фиты",— підтримав і Лев Львович.
— А вот и есть! — закричав розлючений Істопник, — "Никитские ворота" — это моя вам фита, всему народу фита! Чтобы память была о славном прошлом! С надеждой на будущее! Всё, всё восстановим, а начнем с малого! Это же целый пласт нашей истории! Тут Пушкин был! Он тут венчался!
— Був пушкін, — підтвердив Бенедикт. — Отут, у сарайчику, він у нас і завівся. Голівоньку йому видовбали, руцю, усьо чин чинарьом. Та ви ж, Лев Львовичу, самі й тягти допомагали, хіба ж забулися? От пам'ять у вас нікудишня! Туто й Вітя був.
— Какой Витя?
— А хіба я знаю, який. Може, Вітька припадошний із Верхнього Омута, може, Чучиних Вітьок, — непосидючий такий хлопець, за мене трошки молодший; чи може кульгавий Вітя. Хоча навряд чи, цей сюди не дойде. Ні-і-і, не дойде. У нього ж нога отако, на сторону, наче ступнею всередину...
— О чём ты говоришь, какой Витя, при чем тут Витя...
— Та оно ж, на стовпі, на стовпі отому! "Тут был Витя"! Отакої, я ж вам тільки шо прочитав!
— Но это же совершенно неважно, был и был, мало ли... Я же говорю про память...
-Так осьо ж він і пам'ять залишив! Для того й різав! Шоб знали, — хто пройде, — шоб добре пам'ятали: був він тут!
— Когда же ты научишься различать!!! — закричав Нікіта Іванич, надувся, аж почервонів і кулаками замахав. — Это веха, историческая веха! Тут стояли Никитские ворота, понимаешь ты это?! Неандертал!!! Тут шумел великий город! Тут был Пушкин!
— Тут був Вітя!!! — закричав Бенедикт, і собі розпалюючись. — Тут був Гліб і Клава! Клава — не знаю, Клава, може й удома сиділа, а Гліб тут був! Вирізав на пам'ять! І все!.. А-а-а-а-а! По-о-о-ойняв! Зна-а-аю я того Вітю! Це ж отой Віктор Іванич, шо вашу бабцю ховав. Розпорядитель. Точно він, більш нема кому. Віктор Іванич то.
— Никогда Виктор Иваныч не станет на столбе глупости резать, — запротестували Прежні, — совершенно немыслимо... даже вообразить трудно...
— Чо' це не стане? Звідки ви взяли? Він шо, дурніший за вас? Ви собі понавирізуєте, а йому зась? Про ворота — можна, давай вирізай, а про людину — ні в якому разі, так?
Усі троє мовчали та дихали через ніс.
— Так, — сказав Нікіта Іванич, виставляючи наперед обидві долоні. — Спо-кой-но. Сейчас — погоди! — сейчас я сосредоточусь и объясню. Хорошо. Ты в чем-то прав. Человек — это важно. Но! В чём тут суть? — Нікіта Іванич зібрав пальчики дзьобиком. — Суть в том, что эта память — следи внимательно, Бенедикт! — может существовать на разных уровнях...
Бенедикт плюнув.
— За дурня маєте! Як з малою дитиною, їй-бо!.. Та якшо він здоровило вимахав, то в нього ж тоді й уровінь вищий! Він аж на самій верхівці виріже! А якшо куций — тоді не дістане, нанизу сообчить! А тут — осьо ж, посередині, в акурат як отой Віктор Іванич на зріст. Він, і ніяких сумнєній не може буть.
— Степь да степь кру-го-о-ом... — ні сіло ні впало заспівав Лев Львович.
— Путь дальок лєжи-и-и-и-и-т! — зрадів Бенедикт, він цю пісню любив, весь час у дорозі співав і перевертням наказував співать. — В то-ой стєпі глухо-о-о-о-ой...
— У-умира-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ал ямщик!
Заспівали втрьох, Бенедикт басом, Нікіта Іванич більше сипом, а Лев Львович — високим таким голосом, душевним, пречудовим, зі сльозою. Навіть Микола на подвір'ї здивувався, кинув щипати травичку і витріщився на співаючих.
Ты, товарищ мо-о-ой,
Не попо-о-о-омни злаааааааааааааа,
В той степи глухо-о-о-о-оой
Схо-о-рони меняаааааааа!
Так гарно співалося, така млосність, легкість вступила, такий лад, крила такі, аж наче прокурена хатинка — не хатинка, а галявина, аж наче вся природа голову підняла, обернулася, здивувалася, рота роззявила, та й слухає, а сльози в неї так і течуть, так і течуть! Наче сама Княжа Птаха від себе, коханої, відволіклася, очима пресвітлими на нас поглянула і дивується! Наче й не лаялися тільки шо проміж собою, серце не розпалювали, недобрим оком не поглядали, презирство взаємне на рило не напускали, наче й не свербіли руки кулаком по морді зацідити, шоб личко на мене не кривив, пащеку на сторону не держав, крізь зуби не цідив, через губу не розмовляв, не заносився! Та не дуже-то й посердишся, співаючи: рот же ж рівненько роззявлений, скривиш — пісню зіпсуєш: писнеш шось не те, зіб'єшся, все одно як шось упустиш, проллєш! А зіпсуєш пісню — то й будеш дурний, винуватого тут, окрім тебе, нема! Другі ж, диви, далі йдуть, пісню поманеньку несуть, не поворухнувшись, а ти, нещастя, наче сп'яну оступився, та й мордою в грязюку!
А ещё скажи-и-и-и-и-и-и-и,
Что в степи-и-и-и-и замё-ё-ё-ё-ё-ёрз!..
Лев Львович обірвав пісню, упав головою на стіл і заридав, аж загавкав. Бенедикт злякався, покинув співати, втупився у Прежнього, забув і рота закрить, так він у нього на букві "он" і зостався одкритий.
— Лев Львович! Лё-ёвушка! — заметушився Нікіта Іванич, забігав то з того, то з того боку, то смикав ридаючого за рукав, то брав кухоль, то кидав кухоль, то за рушничка, то кидав рушничка. — Ну что уж теперь! Лё-ёвушка! Ну ла-адно вам! Ну живём же как-то! Ведь живём?
Лев Львович мотав головою, катав голову по столі, наче заперечував, не хотів переставать.
— Беня! Водички давайте!.. Ему нельзя нервничать, у него сердце больное!
Відпоїли Прежнього, обсушили рушничком, у обличчя руками помахали.
— Поё-ёте хорошо!— заспокоював Нікіта Іванич. — Учились или так? Наследственность?
Лев Львович наостанок хлюпнув носом і відповів:
— Та мабуть, шо так... тато в мене зубний лікар. А матінка сама з Кубані.
ЄРЬ
Жіночого тіла, як-то кажуть, мало не буває; правду кажуть. Розперло Оленьку вшир і впоперек — нема вже куди краще. Де було підборіддя з ямочкою, там їх вісім. Циці на шостий ряд пішли. Сама сидить на п'яти тубаретах, трьох їй замало. Напередодні двері ширше пробивали, та мабуть, поскупилися: знов треба пробивать. Чийсь чоловік пишався б. А Бенедикт дивився на всю цю дорідність без жодного хвилювання. Не хотілося ні козу їй робити, ні лоскотати, ні руки розпускати.
— Ти, Бенедикте, нічого в женській красі не понімаєш; а Терентій Петрович, той цінує... Іди в ту хату спать.
А-а, чорти її забирай. Ще задавить уночі, чи то приспить. Бенедикт справив собі лежбище у бібліотеці. Звідти її хропіння майже не чуть. І сигнал скоріше прийде.
Спав не роздягаючись, перестав митися: кому воно треба. За вухами пилюки понасобиралося, сміття, якісь кузьки оселилися: неквапливі, багатоногі, ночами туди-сюди лазять, непокояться, чи може, кубла свої перетягують, а які вони там — і не видно: вони ж за вухами. Ноги теж пропотіли та склеїлися. А-а, нехай, йому все одно. Лежиш, наче теплий покійник; вуха є — а не чують, очі є — а не дивляться. Щоправда, руки мив; та то по роботі вимагають.
...А де ж отой ясний вогонь, чом не горить?..
Піднімешся, на кухню сходиш, каклєту з миски двома пальцями витягнеш, третім сало з неї обіб'єш. З'їси. Без жодного хвилювання. З'їв — то й з'їв. Шо ж тепер? Танцювать?
Піднімеш міхур на вікні — дрібний дощик мрячить, накрапає по калюжах; хмари низькі, все небо затягли, серед білого дня темно, наче й не світало. Через двір іде холоп, — голову від дощу полою прикрив, калюжі оминає, тягне мішок сіна перевертням. Раніше — давно, ой, давно-о, у колишньому житті! — раніше став би загадувать: ану, посковзнеться чи ні? А може впаде? А зараз дивишся отак тупо: о, вже й посковзнувся. Вже й упав. А тієї радості колишньої — ні, нема.
...Фонарщик был должен зажечь, да фонарщик вот спит,
Фонарщик вот спит, моя радость, а я ни при чём...
В опочивальні стук та грюк: Оленька з Терентієм Петровичем у доміно ріжуться, сміються. Раніше б увірвався до опочивальні, наче ураган, розквасив би Терентію рило, шоб аж зубів поменшало, вигнав би з сімейних покоїв копняками; Оленьці теж би звіздюлєй навішав: за волосся її, за оті її колобашки, та й об стінку засметаненою мордою — раз, та ще раз! Та ще! Ану, ще! І каблуками та по ребрах, та по ребрах!
А тепер хоч би хни: грають — і хай собі грають.
Лежиш отак. Лежиш. Лежиш.
Без божества, без вдохновенья.
Без слёз, без жизни, без любви.
Може, місяць, а може, півроку, аж раптом: о! наче чимось повіяло. А то сигнал.
Одразу стрепенешся, нашорошишся. Прийшло, чи може приверзлося? Може й приверзлося... Нє! осьо знов! та ще й виразно! На лікті підведешся, вухо набік звісиш, наче слухаєш.
Ось, наче світло легеньке, мерехтіння в голові, — от наче свічка за прочиненими дверима... Хоч би не злякать...
Ось уже воно, те мерехтіння, трошки подужчало і наче якусь світлицю видно. Посередь світлиці — нічого, а на нічому — книга. Ось уже й сторінки перегортаються... Ось уже й до очей наблизилася, вже й можна розрізнить, шо написано...
Тут у роті пересохне, серце стука, очі прям наче осліпнуть: тільки книгу й бачиш, як вона ото перегортається-перегортається! А шо навколо тебе робиться, того не бачиш, а якшо й бачиш, то сенсу в ньому ніякого нема! Сенс — він отам, у книзі; вона одна справжня, жива, а ліжко твоє, чи тубарет, чи світлиця, чи тесть із тещею, чи жінка, чи коханець її, — неживі вони, намальовані! тіні оманливі! як ото тінь од хмари по землі пробіжить — і нема!
А шо воно за книга, де лежить, чого перегортається, — чи хтось її перегортає? чи сама коливається? — невідомо.
Колись отак я-як дьорнуло, — взяв та й перевірив Костянтин Леонтича.