Ессі теж мовчала або відповідала напівсловами. Відьми́н чув на собі її погляд. Погляд, якого уникав.
Через ріку Аделятт вони переправилися поромом, причому мусили самі тягнути линви, бо перевізник був у стані патетично п'яної, мертвотно білої, застигло-тремтячої, вдивленої у прірву блідості, не міг пуститися стовпа, що підпирав навіс і якого він тримався обіруч, а на всі задані йому питання відповідав одним-єдиним словом, що звучало як "вург".
Край по той бік Аделятт відьми́нові сподобався — прирічні села переважно були огороджені гостроколом, а це давало певну надію знайти роботу.
Коли вони напували коней у раннє пополудня, Оченя підійшла до нього, користаючи з того, що Горицвіт кудись відійшов. Відьми́н не встиг кудись відійти. Вона застала його зненацька.
— Геральте… — промовила тихцем. — Я вже… не можу цього витримати. Це понад мої сили.
Він намагався уникнути необхідності глянути їй у вічі. Але вона йому цього не дозволила. Стояла перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою в срібну квіточку, повішену на шиї. Отак стояла, а він знову жалкував, що то не рибоокий із шаблею під водою.
— Геральте… Мусимо щось із цим зробити, правда?
Вона чекала на його відповідь. На слова. На трішки жертовності. Але відьми́н не мав нічого, чим міг би їй пожертвувати, знав про це. Не хотів брехати. А як насправді, то не міг, не мав сили завдати їй болю.
Ситуацію врятував Горицвіт, безвідмовний Горицвіт, що раптом з'явився. Горицвіт зі своїм безвідмовним тактом.
— А звісно, що так! — гарикнув і кинув до води кийок, яким розгортав шувар і височезну прирічкову кропиву. — А певне, що мусите щось з цим зробити, відкладати нíколи. Я не маю охоти приглядатися, що між вами діється. Чого ти від нього очікуєш, Паяцинко? Неможливості? А ти, Геральте, на що розраховуєш? На те, що Оченя прочитає твої думки, як… Як ота? І цим удовольниться, а ти комфортно промовчиш, не потребуючи нічого пояснювати, нічого проголошувати, нічого відмовляти? Не потребуючи відкриватися? Скільки часу. скільки фактів потрібно вам обом, щоби зрозуміти? І коли ви хочете зрозуміти одне одного, через кілька літ, у споминах? Та ж завтра, чорти його бери, ми вже розлучаємось! Богове, я вже маю вас обох аж доти, доти, о! Добре, послухайте, я собі зараз виламаю ліщинового прутика й піду порибалити, а ви матимете час тільки для себе, зможете все сказати одне одному. Скажіть собі все, постарайтеся одне одного зрозуміти. Це не так складно, як вам здається. А пізніше, на богів, зробіть це. Зроби це з ним, Паяцинко. Зроби це з нею, Геральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або вам пройде, або…
Горицвіт різко обернувся й пішов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута та кінського волосу і рибалив, аж доки не почало смеркатися.
Коли він пішов, Геральт та Ессі довго стояли, спершись об почварну вербу, схилену над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьми́н говорив, говорив тихо і довго, а оченя Оченяти повне було сліз.
А потім, на богів, вони це зробили, вона і він.
І все було добре.
X
Наступного дня вони влаштували собі щось наче урочисту вечерю. В селі, через яке проїжджали, Ессі та Геральт купили оббіловане та випатране ягня. Горицвіт тихцем украв із городця за хатою часнику, цибулі та моркви. Від'їжджаючи, поцупили також казанок із плоту за кузнею. Казанок був трохи дірявим, але відьми́н залютував його Знаком Ігні.
Вечеря відбулася на поляні, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів, Геральт дбайливо мішав у ньому кописткою, зробленою з обчищеного вершечка ялинки. Горицвіт чистив цибулю і шкріб моркву. Оченя, яка нічого не тямила в куховарстві, уприємнювала їм час, граючи на лютні та співаючи сороміцькі куплети.
То була урочиста вечеря. Бо вранці вони розлучались.
Уранці кожен із них мав вирушити своєю дорогою, шукаючи те, що вони й так уже мали. Але не знали, що мають, навіть не здогадувалися. Не здогадувалися, куди заведуть їх дороги, що ними мали вирушити вранці. Поодинці.
Коли вони переїлися, перепилися пивом, дарованим їм Друхардом, попліткували та посміялися, Горицвіт з Ессі влаштували співоцьке змагання. Геральт, із долонями під головою, лежав на посланні зі смерекових гілок та думав, що ніколи не чув таких гарних голосів і так само гарних балад. Думав про Єнніфер. Думав про Ессі. Мав передчуття, що…
На завершення Оченя проспівала разом із Горицвітом славний дует Цинтії та Вертвема, чудову пісню про кохання, яка починалася словами: "Я не одну вже вилила сльозу…" Геральтові здалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи їх обох.
Потім Оченя, пахнуча вербеною, лягла обіч нього, втиснулася йому під пахву, вкрутила голову на груди, зітхнула, може, двічі та спокійно заснула. Відьми́н заснув значно, значно пізніше.
Горицвіт ще довго сидів сам, вдивляючись у догораюче багаття й тихо побринькуючи на лютні.
Почалося з кількох тактів, які склалися у доладну спокійну мелодію. Вірш, що пасував до мелодії, творився одночасно з нею, слова зливалися з музикою, залишалися в ній наче комахи в золотопрозорих грудках бурштину.
Балада розповідала про одного відьми́на та одну поетку. Про те, як відьми́н і поетка зустрілися на березі моря, серед крику чайок, як покохалися з першого погляду. Про те, яким гарним і сильним було їхнє кохання. Про те, що ніщо, навіть смерть, не було спроможне знищити те кохання і розділити їх.
Горицвіт знав: мало хто повірить в історію, яку розповідала балада, але не переймався тим. Знав — балади не для того пишуть, щоб їм вірили, а щоб ними зворушувались.
Кількома роками пізніше Горицвіт міг поміняти зміст балади, написати про те, що трапилося насправді. Але не зробив цього. Справжня історія нікого б не зворушила. Хто хотів би почути, що відьми́н та Оченя розлучилися і вже ніколи, жодного разу не побачилися? Про те, що Оченя померла від віспи під час шаліючої у Визимі епідемії? Про те як він, Горицвіт, виніс її на руках з-поміж спалюваних на вогнищах трупів і поховав далеко від міста, в лісі, самотню та спокійну, а разом з нею, як просила, дві речі — її лютню та блакитну перлину. Перлину, з якою вона ніколи не розлучалася.
Ні, Горицвіт зберіг першу версію балади. Але однаково ніколи її не заспівав. Ніколи. Нікому.
Над ранком, ще в темряві, до таборища підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Горицвіт, тож послухав якусь мить і пішов собі.
МЕЧ ПРИРЕЧЕННЯ
I
Першого трупа він знайшов близько полудня.
Вигляд убитих рідко зворушував відьми́на, куди частіше він дивився на останки цілком байдуже. Але цього разу не був байдужим.
Хлопцеві було близько п'ятнадцяти років. Лежав навзнак, із широко розкинутими ногами, на його вустах застигла наче здивована гримаса. Попри це, Геральт знав: хлопець загинув майже одразу, не мучився і, найпевніше, навіть не збагнув, що помирає. Стріла влучила в око, глибоко пробила череп — аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастими маховими перами фазанихи, зафарбованими на жовто. Її древко стирчало над волотями трав.
Геральт роздивився, швидко і без зусиль знайшов те, що шукав. Другу стрілу, достоту таку саму, застряглу в стовбурі сосни, десь на шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів перестороги, злякався, почувши свист і стукіт стріли, та побіг у неправильному напрямку. В бік тієї, що наказувала йому зупинитися й негайно відступити. Шипучий, зміїний і перистий свист, короткий стукіт наконечника, що врізався в дерево. Цей свист і цей стукіт казали — людино, ані кроку далі! Геть, людино, негайно забирайся із Брокілону. Ви, люди, здобули весь світ, весь його заповнили, всюди принесли те, що називаєте сучасністю, еру змін, те, що звете прогресом. Але нам тут ваш прогрес не потрібен. Ми не бажаємо принесених вами змін. Ми не бажаємо нічого принесеного вами. Свист і стукіт. Геть із Брокілону!
Геть із Брокілону, подумав Геральт. Людино. Несуттєво, що тобі п'ятнадцять і ти продираєшся крізь ліс, не тямлячи себе від страху, не в змозі знайти дорогу додому. Несуттєво, що тобі сімдесят і мусиш іти по хмиз, а то тебе через непридатність виженуть із хати, не дадуть їсти. Несуттєво, що тобі шість і тебе звабили квіти, які синіють на залитій сонцем поляні. Геть із Брокілону! Свист і стукіт.
Раніше, подумав Геральт, перш ніж стріляти на ураження, остерігали двічі. Навіть тричі.
Раніше, подумав, вирушаючи в дальшу дорогу. Раніше.
Що ж, прогрес.
Здавалося, ліс не заслуговує своєї грізної слави. Правда, виглядав страшенно диким і тяжкопрохідним, але були то звичайні складнощі пралісу, де кожен просвіт, кожну сонячну пляму, яку тільки пропустили сучки та вкриті листям гілки великих дерев, негайно ж використовували десятки молодих беріз, вільх та грабів, ожина, ялівець та папороть, — вони гущавиною стебел покривали товстий хрумкий шар із порохна, сухого галуззя та перегнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли бій, тих, життя яких проминуло. Однак гущавина не мовчала зловісним тихим мовчанням, яке більше пасувало б до цього місця. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, під ногами шелестіли ящірки, пробігали райдужні жуки-туруни, тисячі павуків шарпали блискучу від крапель павутину, дятли розбивали стовбури серіями різких стуків, верещали сойки.
Брокілон жив.
Але відьми́н не дав увести себе в оману. Знав, де він. Пам'ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху та глиці час від часу бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.
Йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував, що встигне, що зуміє затримати і завернути людей, які йшли перед ним. Дурив себе, що ще не запізно.
Але було запізно.
Він не помітив би другого трупа, якби не відблиск сонця на лезі короткого меча, що його вбитий стискав у долоні. Цей був дорослим чоловіком. Простий одяг практичного бурого кольору вказував на низьке походження. Одяг, — як не зважати на плями крові довкола двох стріл у грудях, — був чистим і новим, отож, не був то звичайний челядник.
Геральт роздивився і помітив третього трупа, одягненого у шкіряну куртку і короткий зелений плащ. Земля довкола ніг убитого була столоченою, мох і хвоя зриті аж до піску.