По дорозі туди й назад їх кілька разів пошарпали іспанці, а одного разу напав загін індіанців. Крім того, під час цього виснажливого походу по нездоровій місцевості, де москіти мало не з'їдали їх живцем, їхні лави значно спутошили лихоманка та інші хвороби. Після останньої сутички, як підрахував Канлі, в якій його було поранено, з трьохсот п'ятдесяти чоловік, що зійшли з кораблів, в живих лишилось не більше двохсот. Та найгіршим було те, що тільки двадцятеро з них були людьми Пайка, хоч він і висадив на берег за наказом Істерлінга найбільший загін — аж сто тридцять чоловік, залишивши на борту "Веліента" для охорони якихось дцадцять чоловік, тим часом як на інших кораблях зосталося по п'ятдесят.
Істерлінг постійно примудрявся зробити так, що загін Пайка весь час ішов в авангарді, тож при кожному нападі мусив приймати на себе головний удар. Зрозуміла річ, Пайк цим обурювався. А оскільки несправедливість чинилась далі, його протести ставали чимраз рішучішими. Проте Істерлінг, підтримуваний своїм давнім спільником Роджером Геллоуеєм, який командував "Гермесом", з допомогою погроз змусив Пайка підкоритись, а піратська мерзота з інших двох загонів, що зазнали порівняно невеликих втрат, маючи значну кількісну перевагу, диктували людям з "Веліента", яких-ставало дедалі менше, свою волю. І якби навіть усі люди Пайка, хто ще був живий, повернулись назад, на "Веліенті" було заледве сорок чоловік, тим часом як на інших двох кораблях разом — майже три сотні. [469] — Бачите, капітане,— похмуро закінчив свою розповідь Канді,— як цей Істерлінг використав нас? Як мавпа кота. А тепер він та цей Геллоуей, підлі мерзотники, таку мають силу, що Кросбі Пайк і писнути не сміє. То був чорний день для всіх нас, капітане, коли "Веліент" пристав до цього негідника Істерлінга, байдуже, чи є взагалі ті скарби, чи немає.
— Так, є ті скарби чи немає,— повторив капітан Блад.— Здається мені, що для капітана Пайка не буде ніяких скарбів.
Він підвівся із стільця, що стояв біля ліжка хворого,— високий, стрункий і сповнений сил, в коротких чорних штанях, які щільно облягали ноги, в розшитому сріблом камзолі, з пишними рукавами білого батисту. Свій чорний із сріблом каптан він скинув ще до того, як почав надавати хворому хірургічну допомогу. Відіславши помахом руки одягнутого в усе біле негра, який подавав йому то миску з водою, то корпію, то пінцет, і залишившись з Канлі наодинці, він заходив по кают-компанії з кутка в куток. Його довгі тонкі пальці задумано гралися кучерями чорної перуки, в синіх, мов сапфіри, очах з'явився холодний блиск.
— Я ще тоді був подумав, що Пайку не минути лиха. Істерлінгу лишається тільки проковтнути його, як дрібну рибчину, і, слово честі, він це зробить.
— Таки правда, капітане. Не бачити нам цих скарбів, як торішнього снігу — ні мені, ні іншим хлопцям з "Веліента"," ні самому капітанові Пайку. З усього загону вціліло сорок чоловік, і їм ще пощастить, коли вони втечуть від Істерлінга живими. Така моя думка, капітане.
— І моя теж, слово честі! — відказав капітан Блад. Але губи його були рішуче стиснуті.
— А чи не можете ви чогось зробити, капітане, для честі "берегового братства" й заради справедливості?
— Ось про це й думаю зараз. Якби зі мною була вся флотилія, я вирушив би туди негайно й доклав би до того діла руку. Але з одним цим кораблем...— Блад раптом урвав мову й знизав плечима.— У Істерлінга надто велика перевага в силах. Але я стежитиму за ним і щось придумаю.
Думки про те, що то був чорний день, коли "Веліент" приєднався до флотилії Істерлінга, дотримувався не лише Канлі, її тепер поділяли всі, хто залишився живий з його команди, а найбільше сам капітан Пайк. Він дуже сумнівався, що ця авантюра скінчиться щасливо, і його побоювання [470] дістали якнайповніше підтвердження вранці того дня, коли вони, покинувши гирло річки Чагрес, кинули якір у лагуні Рифа Повішеника, про який уже було згадано вище.
"Авенджер" Істерлінга першим увійшов у цю крихітну круглу бухточку і став на якір найближче до берега. Другим увійшов "Гермес". "Веліент", який тепер замикав тил, через брак місця в бухточці змушений був стати на якір у вузькій протоці. Таким чином у разі нападу Пайку знову відводилася найнебезпечніша позиція, бо його корабель мав правити за щит для інших.
Помічник Пайка Тренем,— молодий здоровань з Кор-нуелла, який від самого початку був проти спілки з Істер-лінгом,— зрозумівши мету такої диспозиції, не посоромився настійно запропонувати Пайку підняти вночі якір і, покинувши Істерлінга разом з його скарбом, втекти, поки з ними не трапилось нічого гіршого. Але Пайк, такий же впертий, як і безстрашний, не прийняв цієї, як він вважав, боягузливої поради.
— Хай тобі чорт! — лайнувся він.— Та Істерлінгу тільки цього й треба. Але ми заробили свою частку здобичі й нікуди без неї не підемо!
Практичний Тренем похитав своєю білявою головою.
— Ну, це як вирішить Істерлінг. Зараз він має достатню силу, щоб накинути нам свою волю, і не від того, щоб заподіяти нам лиха, або я дурний і нічого не розумію.
Але Пайк змусив Тренема замовкнути, заприсягшись, що не побоїться й двадцяти Істерлінгів.
Наступного ранку, одержавши сигнал з флагманського корабля, Пайк з таким самим задерикуватим виглядом піднявся на борт "Авенджера".
В капітанській каюті Пайка чекав не лише пишно, але без смаку вбраний Істерлінг, а й Геллоуей, який віддав перевагу широким шкіряним штаням і бавовняній сорочці — звичайному мисливському одягу. Істерлінг, великий, важкий і засмаглий, був ще нестарим чоловіком, з гарними очима й міцними білими зубами, що сліпуче виблискували в густій чорній бороді, коли він сміявся. Геллоуей, приземкуватий, кремезний, дуже скидався на мавпу, і не тільки будовою тіла, бо мав довжелезні ручиська й короткі могутні ноги, а й обличчям, на якому з-під низенького зморшкуватого лоба лютими вогниками спалахували маленькі очиці.
Вони прийняли Пайка дуже приязно, посадовили за заляпаний жиром стіл, налили йому рому, самі випили за [471] його здоров'я, після чого Істерлінг швидко перейшов до діла.
— Ми послали по тебе, капітане Пайк, тому що, як то кажуть, зв'язані однією вервечкою. Цей скарб,— він показав рукою на скрині, в яких лежало золото й коштовне каміння,— найкраще поділити без зайвої тяганини, щоб кожен з нас міг зайнятися своїми справами.
Почувши такий приємний початок, Пайк підбадьорився.
— То ви що, збираєтесь розпустити флотилію? — байдужим тоном спитав він.
— А чом би й ні, коли діло зроблено? Ми з Родже-ром вирішили облишити піратство. Подамся з цим золотом додому. Я не від того, щоб стати фермером десь у Девоні.— Істерлінг засміявся.
Пайк у відповідь посміхнувся, але промовчав. Він ніколи не відрізнявся балакучістю, про що красномовно свідчило його довге суворе обвітрене обличчя.
Істерлінг відкашлявся й заговорив знову:
— Я й Роджер, ми вважаємо, що треба внести зміни в нашу угоду, і це буде тільки справедливо. У нас домовлено, що я беру п'яту частину всієї здобичі, а те, що залишиться, ділиться на три рівних частини — по третині на кожен корабель.
— Еге ж, так було умовлено і, як на мене, це справедливо,— промовив Пайк.
— А ми, Роджер і я, добре поміркувавши, дійшли тепер іншої думки.
Пайк відкрив був рота, щоб відповісти, але Істерлінг, не чекаючи, вів далі:
— Ми з Роджером не розуміємо, чому ти маєш одержати одну третину здобичі на тридцятеро чоловік, тим часом як ми маємо одержати по стільки ж, хоч у нас по сто п'ятдесят чоловік.
Капітан Пайк раптом вибухнув:
— То ти через це так дбав, щоб мої хлопці завжди були там, де іспанці їх могли вбивати? Адже нас лишилося менше чверті тієї кількості, що вирушила в похід!
Чорні брови Істерлінга зійшлися над переніссям, очі лиховісно блиснули.
— Що, з біса, ти хочеш цим сказати, капітане Пайк? Ану поясни, будь ласка.
— Це наклеп,— сухо мовив Геллоуей.— Брудний наклеп.
— Ні, зовсім не наклеп. Це правда.
— Кажеш, правда? [472]
Істерлінг посміхнувся, і від цієї посмішки худий, жилавий, рішучий Пайк відчув у душі тривогу. Блискучі мавпячі очиці Геллоуея якось дивно розглядали його. В самому повітрі цієї неохайної, смердючої каюти відчувалася загроза. Перед Пайком промайнули видіння жор-стокостей, свідком яких він був, поки плавав з Істерлін-гом — жорстокостей безглуздих, непотрібних, вчинених з самого бажання заподіяти зло. Йому згадалися слова капітана Блада, який застерігав його від спілки з цією зрадливою і підлою людиною. І якщо раніше він ще сумнівався в існуванні свідомого розрахунку, за яким його людей було принесено під Дарієном у жертву, то зараз ці сумніви розвіялись.
Пайк почувався мов сновида, який, раптом прокинувшись, бачить, що перебуває на краю безодні і що коли він зробить ще один крок, то впаде в неї. Інстинкт самозбереження змусив його відмовитись від різкого тону, який міг призвести до того, що вони застрелили б його на місці. Відкинувши з мокрого лоба волосся, він опанував себе й спокійно відповів:
— Я хочу сказати тільки одне: якщо людей у мене поменшало, то загинули вони за спільну справу. Живі вважатимуть несправедливістю порушувати через це угоду.
Пайк навів також інші докази. Він нагадав Істерлінгу про поширений серед піратів звичай побратимства, згідно з яким кожен пірат вступає в спілку з іншим, після чого обидва діють спільно і є спадкоємцями один одного. Отже, навіть тільки через це багато членів його команди, які мали успадкувати частки своїх товаришів, у разі зміни умов угоди, почуватимуть себе обдуреними.
Лиховісна посмішка на обличчі Істерлінга зникла, пірат спохмурнів.
— А яке мені діло до того, що почуватиме хтось із твоїх шолудивих задрипанців? Я адмірал цієї флотилії, і слово моє — закон. .
— Це так,— погодився Пайк.— І твоїм словом схвалено угоду, відповідно до якої ми з тобою плаваємо.
— Під три чорти з цією угодою! — заревів капітан Істерлінг.
Він підвівся, загрозливо ступив до Пайка, майже торкаючи головою стелі каюти, й з притиском мовив:
— Я тобі ще раз скажу: після того, як ми підписали цю угоду, дещо змінилось. І те, що я кажу, важить більше, ніж угода, а я кажу: "Веліент" може одержати тільки десяту частку здобичі. З твого боку буде найрозумніше взяти те, [473] що дають, пам'ятаючи приказку, що той, хто хоче вхопити якнайбільше, не дістає нічого.
Пайк витріщився на нього, розззявивши з несподіванки рота.