Так, комусь дуже кортіло, щоб він помер, хтось бажав його смерті ще відтоді, як йому виповнився один рочок... Лорд Волдеморт. Але як міг Волдеморт зробити, щоб ім'я Гаррі опинилося в Келисі Вогню? Адже Волдеморт мав би бути хтозна де, в якійсь далекій країні, у схованці, на самоті... слабкий і безсилий...
Але в тому сні, якраз перед тим, як Гаррі прокинувся від болю в шрамі, Волдеморт був не самотній... він розмовляв з Червохвостом... задумував, як убити Гаррі.
Гаррі аж здригнувся, збагнувши, що опинився перед Гладкою Пані. Він навіть не усвідомлював, куди несуть його ноги. На диво, вона була у своїй рамі не сама. Зморшкувата відьма, що перескочила в сусідню картину, тепер самовдоволено сиділа біля Гладкої Пані. Вона мусила пробігти крізь усі картини, що висіли на цих семи поверхах, щоб дістатися сюди раніше за нього. Тепер вони обидві розглядали його з величезною цікавістю.
— Ну ну ну, — промовила Гладка Пані, — Віолетта щойно все мені розповіла. То хто ж це в нас став шкільним чемпіоном?
— Бридня, — хмуро буркнув Гаррі.
— Аж ніяк! — відказала бліда відьма обурено.
— Ні, ні, Віолю, це пароль, — заспокоїла її Гладка Пані, а тоді відхилилася на своїх завісах і впустила Гаррі у вітальню.
Галас, що там здійнявся, мало не збив його з ніг. Наступної миті десятки рук затягли Гаррі у вітальню, і він побачив учнів з ґрифіндорського гуртожитку — всі вони кричали, плескали в долоні й свистіли.
— Ти мусив нам сказати, що подав свою кандидатуру! — загорлав Фред. Видно було, що він роздратований і водночас глибоко вражений.
— Як це ти так зумів, що й борода не виросла? Класно! — ревів Джордж.
— Та я ж нічого, — виправдовувався Гаррі. — Я й сам не знаю як...
Але тут до нього підлетіла Анжеліна. — Якщо вже не я, то добре, що хоч ґрифіндорець...
— Гаррі, тепер ти відплатиш Діґорі за той останній матч! — верескнула Кеті Бел, ще одна загоничка ґрифіндорських квідичистів.
— Гаррі, у нас є що їсти. Хочеш?
— Я не голодний. На бенкеті наївся...
Та ніхто й чути не хотів, що він не голодний. Ніхто й чути не хотів, що він не підкидав свого імені в Келих. Ніхто не помічав, що він зовсім не мав настрою святкувати... Лі Джордан видобув звідкілясь ґрифіндорський прапор і наполягав, щоб Гаррі загорнувся в нього, мов у плащ. Гаррі ніяк не міг вислизнути. Щоразу, коли він наближався до сходів у спальню, його оточувала юрба, примушуючи випити ще маслопива, пхаючи йому в руки хрустики й горішки... Усім кортіло довідатись, як він це зробив, як перехитрував лінію вікової межі і спромігся підкинути в Келих своє прізвище...
— Та ні ж, — повторював він знову й знову, — я не знаю, як це сталося.
Але ніхто не звертав на це уваги, тож він міг узагалі нічого не говорити.
— Я страшенно втомлений! — почав він благати, коли минуло майже півгодини. — Ні, Джордж, серйозно ... я йду спати...
Понад усе він хотів знайти Рона й Герміону, тобто людей зі здоровим глуздом. Проте їх у вітальні не було видно. Наполягаючи, що йому треба йти спати, і ледь не збивши з ніг малих братів Кріві, що підстерігали його біля підніжжя сходів, Гаррі нарешті вирвався й помчав до спальні.
На його превелику втіху, Рон був там. Він лежав на своєму ліжку в порожній спальні, навіть не роздягнувшись. Коли Гаррі грюкнув за собою дверима, Рон підняв голову.
— Де ти був? — спитав Гаррі.
— А а, це ти, — озвався Рон.
Він усміхався, але дуже дивно й напружено. Гаррі раптом усвідомив, що й досі обгорнутий яскраво червоним ґрифіндорським прапором, що ним обв'язав його Лі. Поспіхом почав його стягати, але той був прив'язаний дуже міцно. Рон лежав на ліжку нерухомо й стежив, як Гаррі намагається вивільнитись.
— Ну, — сказав він, коли Гаррі нарешті позбувся прапора й кинув його в куток. — Вітаю.
— З чим вітаєш? — глянув Гаррі на Рона.
З Роновою усмішкою було щось відверто не те — вона більше скидалася на гримасу.
— Більше ж ніхто не перетнув вікової межі, — мовив Рон. — Навіть Фред із Джорджем не зуміли. Чим ти скористався — плащем невидимкою?
— Плащ невидимка мені б не допоміг, — поволі відповів Гаррі.
— Справді, — погодився Рон. — Якби то був плащ, ти б мені, мабуть, сказав... бо ми б обидва могли під ним сховатися, правда? Але ти знайшов інший шлях, так?
— Послухай, — промовив Гаррі, — я не підкидав свого прізвища в Келих. Це зробив хтось інший.
Рон здивовано звів брови.
— Але навіщо?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. Він відчував, що відповідь "щоб мене вбити" прозвучала б дуже театрально.
Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.
— Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, — промовив він. — Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз — тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів...
— Я не підкидав свого прізвища в той Келих! — почав уже сердитися Гаррі.
— Ага, нехай, — проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. — Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив... Я не дурень.
— Але добре ним прикидаєшся, — буркнув Гаррі.
— Так? — перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. — Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта — фотографуватися чи інтерв'ю давати.
Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темно червоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.
— РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ —
Звірка чарівних паличок
Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити — але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.
Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з'явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але інакше він мав би залишатися тут у товаристві братів Кріві, що вже розмахували руками й кликали його до себе. Тож Гаррі рішуче попрямував до портрета, відхилив його, заліз у отвір і наштовхнувся на Герміону.
— Привіт, — сказала вона, тримаючи загорнеш в серветку грінки. — Це тобі... Хочеш прогулятися?
— Гарна думка, — вдячно відповів Гаррі.
Вони зійшли по сходах, швидко перетнули вестибюль, навіть не зазираючи до Великої зали, і незабаром уже простували галявиною до озера, де, віддзеркалюючись у темній воді, стояв на якорі дурмстрензький корабель. Ранок був прохолодний, вони йшли, не зупиняючись, і Гаррі переповів Герміоні все, що було, коли він учора вийшов з за ґрифіндорського столу. На його превелику радість, Герміона сприйняла цю розповідь без недовіри.
— Авжеж, я й знала, що ти не подавав своєї кандидатури, — сказала вона, коли він описав сцену, що відбулася в бічній від зали кімнаті. — Барто було глянути на твоє обличчя, коли Дамблдор прочитав твоє прізвище! Але питання в тому, хто підкинув записку? Бо Муді має рацію, Гаррі... не думаю, що це міг зробити хтось із учнів... вони б нізащо не зуміли перехитрити Келих, або переступити Дамблдорову лінію...
— Ти Рона не бачила? — перебив її Гаррі.
Герміона завагалася.
— Е е... так... він був на сніданку, — зізналася вона.
— Він і далі вважає, що я подав кандидатуру сам?
— Не думаю... не дуже, — почала плутатися Герміона.
— Що означає — "не дуже"?
— Ой, Гаррі, невже тобі не зрозуміло? — розпачливо вигукнула Герміона. — Він заздрить!
— Заздрить? — недовірливо перепитав Гаррі. — Чому заздрить? Йому що, закортіло перед цілою школою мати ідіотський вигляд?
— Слухай, — терпляче пояснила Герміона, — ти ж добре знаєш, що загальна увага постійно прикута до тебе. Я розумію, що твоєї вини тут немає, — швиденько додала вона, бо Гаррі вже розлючено відкрив рота, — знаю, що ти цього не просипі... але ж... Рон удома весь час мусить рівнятися на братів, а ти його найкращий друг, і ти дуже відомий... він завжди залишається збоку, коли тебе хтось бачить, і він з цим мириться, ніколи нічого не каже, але вчорашнє — то, мабуть, була остання крапля...
— Чудово, — з гіркотою сказав Гаррі. — Просто чудово. Передай йому, що я був би радий хоч зараз з ним помінятися. Скажи, що я готовий... Хоч куди б я пішов, усі витріщаються на мого лоба...
— Нічого я йому не казатиму, — відмовилася Герміона. — Сам скажи, так буде найкраще.
— Я за ним бігати не буду. Нехай нарешті подорослішає! — так голосно крикнув Гаррі, що з сусіднього дерева тривожно знялося кілька сов. — Може, він повірить, що мені з цього мало радості, коли я скручу собі в'язи або...
— Це не смішно, — тихенько сказала Герміона. — Анітрохи не смішно. — Видно було, що вона надзвичайно стривожена. — Гаррі, я подумала... знаєш, що нам треба зробити? Негайно, відразу, як повернемося до замку?
— Знаю. Дати Ронові доброго копняка нижче спини...
— Написати Сіріусові. Мусиш розповісти йому про все, що сталося. Він просив, щоб ти тримав його в курсі всіх подій у Гоґвортсі... він ніби передбачав, що станеться щось подібне. Я маю з собою перо й пергамент. ..
— Перестань, — заперечив Гаррі, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. Але довкола було безлюдно. — Він повернувся, бо заболів мій шрам. Якщо ж я йому скажу, що хтось подав мою кандидатуру на Тричаклунський турнір — він одразу примчить прямо в замок.
— Він волів би, щоб ти сам йому сказав, — суворо обірвала Герміона. — Бо він і так про все довідається...
— Як?
— Гаррі, такого не приховаєш, — дуже серйозно сказала Герміона. — Це відомий турнір, і ти відомий. Я здивуюся, якщо в "Щоденному віщуні" й досі нічого не з'явилося про твою участь у змаганні... про тебе написано майже в усіх книжках про Відомо Кого... а Сіріус хотів би почути про це від тебе, я в цьому переконана.
— Добре, добре, я йому напишу, — погодився Гаррі, кидаючи в озеро недоїдену грінку. Вони дивилися, як з води вигулькнуло велике щупальце і затягло її вглиб. Тоді повернулися до замку.
— А чию послати сову? — спитав Гаррі, коли вони піднімалися по сходах.