Тепер він бив свого ворога короткими прямими ударами, і навідліг у підборіддя, і у вуха, двічі стусонув хуком у саме серце, а на додачу ще й вдарив у сонячне сплетіння і ніби справді виразно почув, як Аммерс, застогнавши, гепнувся на підлогу. Але Кернові й цього було замало. Він підіймав Аммерса знову і знову збивав його з ніг; задихаючись від збудження, методично лупцював тінь свого ворога, а наприкінці, як особливий делікатес, дав йому на закуску кілька штурханів у печінку…
Непомітно настав ранок, а Керн так знесилився, що впав на нари і вмить заснув, подолавши всі страхи ночі.
Через два дні до камери завітав доктор Беєр. Керн аж підскочив.
— Ну, якій там?
— Нічого, тобто, я хотів сказати, нормально.
Керн зітхнув з полегкістю.
— А звідки ви дізналися, що я тут?
— Дуже просто. Ви більше не прийшли до мене. Отже, ви, очевидно, тут.
— Логічно. А вона знає про це?
— Знає. Коли ви вчора не з'явилися в образі Прометея, вона цілу бучу зняла, щоб викликати мене. І вже через годину ми знали, що сталося. До речі, з тими сірниками — це була не дуже розумна витівка…
— Так, ваша правда. Часом людині здається, що її вже ніхто не перехитрує; отоді вона, звичайно, і чинить дурниці. Поки що мене засудили на два тижні. Певно, я вийду звідси через дванадцять днів. Вона видужає до того часу?
— Ні. Принаймні не настільки, щоб могла вирушати в дорогу. Я гадаю, ми потримаємо її в лікарні стільки, скільки буде потрібно.
— Звичайно! — Керн замислився. — Тоді мені доведеться чекати на неї у Женеві. Та я ж і так не можу взяти її з собою. Адже мене вишлють під вартою.
Беєр вийняв з кишені листа.
— Нате! Я вам тут дещо приніс.
Керн мерщій схопив листа, але потім сховав його собі в кишеню.
— Можете спокійно читати зараз, — мовив Беєр. — Я не поспішаю.
— Ні, я прочитаю потім.
— Ну, тоді я зараз піду до лікарні. Хочу розповісти їй, що бачився з вами. Будете щось передавати? — Беєр дістав з кишені пальта авторучку й папір. — Я приніс вам усе необхідне.
— Спасибі. Велике вам спасибі! — Керн похапцем написав записку: мовляв, йому тут добре, і хай тільки Рут скоріше видужує. Якщо його вишлють раніше, він чекатиме її в Женеві. Щодня опівдні перед поштамтом. Беєр їй ще розповість усе детально.
Він поклав туди ще й двадцятифранкову банкноту, одержану від судді, і заклеїв конверт.
— Ось, будь ласка.
— А ви не хочете спершу прочитати її листа? — спитав Беєр.
— Ні. Поки що ні. Не хочу поспішати. Мені ж бо ще цілий день нема чого робити.
Беєр трохи здивовано поглянув на нього, потім сховав листа.
— Ну, гаразд. Через кілька днів я ще зайду до вас.
— Напевне?
Беєр усміхнувся.
— А чому ж ні?
— Та правда. Адже тепер усе гаразд. Принаймні в тому розумінні, що за ці дванадцять днів нічого не трапиться. Ніяких несподіванок. Власне, це тільки й заспокоює.
Керн узяв у руки листа Рут, коли Беєр уже вийшов. ‘"Такий легенький, — подумав він, — клаптик паперу, списаного чорнилом, — а скільки в ньому щастя!"
Він поклав листа на край нар. Потім зайнявся своїми вправами. Знову збив з ніг Аммерса і завдав йому цього разу ще й два заборонених удари в нирки.
— Тепер ми не здамося! — пробурмотів він, поглядаючи на листа, і майстерним свінгом так затопив Аммерсу в його цапину борідку, що той знову покотився на підлогу. А далі сів перепочити і все розмовляв з листом.
Тільки надвечір, коли вже почало сутеніти, Керн розкрив конверт і прочитав перші рядки. Щогодини він прочитував по кілька рядочків і аж пізно ввечері дійшов до підпису. Він уявив собі турботи Рут, її страх, її любов і її мужність — і знову скочив на ноги й почав гамселити Аммерса. Щоправда, не надто чесно додержуючи всіх правил боксу: Аммерс діставав ляпаси й удари ногою, а на закуску Керн іще й вирвав йому білу цапину борідку.
* * *
Штайнер спакував свої речі. Він збирався до Франції. В Австрії стало небезпечно жити, бо приєднання до Німеччини було вже лише питанням часу. До того ж і Пратер, і підприємство директора Потцлоха готувалися до довгої зимової сплячки.
Потцлох потиснув Штайнерові руку.
— Ми, мандрівні люди, звикли до прощань. Колись та зустрінемося знову.
— Авжеж.
— Ну, з Богом. — Потцлох поправив рукою пенсне. — Щасливо вам перезимувати. Я не люблю прощальних сцен…
— Я теж, — відповів Штайнер.
— А знаєте, — Потцлох примружив очі, — це все справа звички, до всього звикаєш. Коли так багато приймаєш і знову відпускаєш людей, як оце я, зрештою звикаєш до всього. Так, наче переходиш від тиру до каруселі.
— Прекрасний образ! Від тиру до каруселі — а звідти знову до тиру! За такий образ вас полюбити можна!
Потішений компліментом, Потцлох усміхнувся.
— Між нами кажучи, Штайнере, ви знаєте, що в житті найстрашніше? Скажу вам по секрету: те, що згодом все стає справою звички. — Він знову почепив пенсне на перенісся. — Навіть так звані екстази!
— Навіть війна, — докинув Штайнер. — Навіть біль! І навіть сама смерть! Я знаю чоловіка, у якого за десять років померло чотири дружини. Тепер у нього п'ята. І та вже чахне. І що ж ви думаєте — він уже спокійно оглядається, шукаючи шосту. Все справа звички! Тільки до власної смерті не звикнеш.
Потцлох махнув самими пальцями руки.
— Про смерть ніхто ніколи не думає серйозно, Штайнере, навіть на війні. Інакше воєн не було б зовсім. Кожен завжди вірить, що смерть мине саме його. Адже так?
Схиливши набік голову, він поглянув на Штайнера. Той, посміхаючись, кивнув. Потцлох іще раз потиснув йому руку.
— Ну, прощавайте! Мені ще треба збігати до тиру, доглянути, щоб добре спакували сервіз.
— Прощавайте! А я тоді скочу ще раз до каруселі.
Потцлох усміхнувся й подався геть.
Штайнер попрямував до свого вагона. Під ногами шелестіло сухе листя. Над парком стояла мовчазна й невблаганна ніч. Від тиру долинав стукіт молотків. Під дахом напіврозібраної каруселі гойдалося кілька електричних лампочок.
Штайнер ішов попрощатися з Ліло. Вона лишалась у Відні. Її документи й дозвіл працювати були дійсні лише для Австрії. Та вона б не поїхала з ним, навіть коли б і могла. Їх ненадовго звела доля, просто зігнали докупи вітер і час — це розуміли вони обоє.
Ліло стояла у вагончику, накриваючи на стіл. Коли ввійшов Штайнер, вона обернулась.
— Тобі принесли листа, — сказала вона.
Штайнер узяв конверт і глянув на поштову марку.
— Зі Швейцарії. Певно, від нашого "синка". — Від розірвав конверт і став читати. — Рут у лікарні, — озвався згодом.
— Що з нею? — спитала Ліло.
— Запалення легенів. Але, очевидно, не в тяжкій формі. Вони в Муртені. Вечорами "синок" сигналізує їй перед лікарнею запаленими сірниками. Може, я ще стрінуся з ним, коли проходитиму Швейцарію.
Штайнер сховав листа в нагрудну кишеньку.
— Треба сподіватися, що "синок" придумає, як їм зустрітися знову.
— Придумає, — мовила Ліло. — Він уже багато чого навчився.
— Воно-то так, а все ж…
Штайнер хотів був пояснити Ліло, як важко буде Кернові, якщо Рут відвезуть просто з лікарні на кордон. Та потім подумав про те, що вони з Ліло сьогодні ввечері бачаться востаннє, тому краще не говорити про молодят, які не збираються розлучатись, а прагнуть бути разом.
Він підійшов до віконечка й виглянув у парк. На освітленому карбідними ліхтарями майданчику робітники запаковували в сірі мішки карусельних лебедів, коней, жирафів. Фігури тварин лежали й стояли всюди, розкидані на землі, наче нагла бомба розметала Тхне спільне райське життя. В одній знятій гондолі сиділи два робітники й пили пиво просто з пляшок. Свої піджаки й картузи вони почіпляли на роги білого оленя, що ніби рвонувся тікати, та так і завмер із широко розставленими ногами, прихилений до якогось ящика.
— Ну, йди сюди, — покликала з-за спини Ліло, — вечеря готова. Я спекла тобі пирогів.
Штайнер обернувся й обняв її за плечі.
— Вечеря… Пироги… — мовив він. — Для нас, бурлаків бездомних, отак повечеряти разом — це вже зовсім як рідний дім, правда?
— Є й ще дещо. Але це тобі невідоме. — Вона помовчала хвилинку. — Тобі це невідоме, бо ти не вмієш плакати й не знаєш, як сумують удвох.
— Правда, цього я не знаю, — відказав Штайнер. — Ми не часто сумували, Ліло.
— Ні. Ти ні. Ти завжди або несамовитий, або байдужий, то смієшся, то виказуєш те, що в чоловіків зветься мужністю. Це все не те.
— А що ж, Ліло?
— Страх віддатися на волю своїх почуттів. Страх перед сльозами. Боязнь того, що ти не справжній чоловік і що тобі бракує мужності. Чого ти чекаєш?
— Я сам не знаю. Та й не хочу знати.
Ліло уважно поглянула йому в очі.
— Ходімо вечеряти, — мовила потім. — Я дам тобі в дорогу хліба й солі, за руським звичаєм, і благословлю тебе, ти мій кип'ячу, — може, і з цього будеш сміятися?
— Ні.
Вона поставила на стіл миску з пирогами.
— Сядь коло мене, Ліло.
Вона похитала головою.
— Сьогодні ти їстимеш сам. Я буду тобі прислуговувати, подаватиму страви. Це ж твоя остання вечеря в мене.
Вона не сіла, а все подавала йому стоячи — то пирогів, то хліба, то м'яса чи огірків. Мовчки дивилась, як він їсть, і готувала йому чай. Струнка й гнучка, вона спритно рухалася, широко ступаючи в тісному вагончику, немов пантера, що звикла до тісної клітки. Її тонкі бронзові руки різали на шматочки м'ясо, а лице зберігало зібраний, загадковий вираз, і Штайнеру на мить здалося, що перед ним якась біблійна жінка.
Штайнер підвівся з-за столу й узяв свої речі. Ще влітку, діставши паспорт, він одразу ж виміняв за свій рюкзак валізку. Розчинив двері вагончика, поволі зійшов сходами вниз і поставив валізку на землю. Потім знову повернувся назад.
Ліло стояла, однією рукою спершись на стіл. У її очах була така порожнеча, ніби вони зовсім незрячі, а вона вже давно самотня. Штайнер підійшов до неї.
— Ліло…
Вона ворухнулась і звела на нього погляд. Очі змінили свій вираз.
— Як тяжко залишати тебе, — зітхнув Штайнер.
Вона кивнула, потім одною рукою обняла його за шию.
— Після тебе в мене вже нікого не буде.
— Куди ти підеш?
— Я ще не знаю.
— Ти, певно, лишишся в Австрії. Навіть якщо вона стане німецькою.
— Мабуть.
Вона глянула йому в обличчя спокійним, серйозним поглядом. Очі її тієї миті були глибокі-глибокі й блищали.
— А шкода, Ліло, — зітхнув Штайнер.
— Так.
— А знаєш, чого?
— Знаю, і ти знаєш, чого мені шкода.
Вони все ще не могли відірвати одне від одного очей.
— Дивно, — мовив Штайнер, — адже всього лишень короткий відтинок часу, маленька частка життя були спільними в нас…
— Ні, весь час, Штайнере, — лагідно заперечила Ліло, — весь час і все наше життя…
Він ствердно кивнув.