Чи не бачиш люка?
Зазирнув я в круглий люк, а там повно картоплі...
— Це провізійна. А ти лізь у квадратний.
Через квадратний люк я нарешті потрапив до кубрика, що мав стати моєю оселею. У трубах парового опалеппя висвистувала пара. Вздовж бортів, оббитих пробкою, стояли рундуки, а над ними висіли старшинські ліжка, закинуті на ланцюгах до перегородки. Чисто й прохолодно. Якийсь матрос розмовляв по телефону.
_ Це ти — юнга? — запитав він, стромляючи трубку
в замок, який клацнув.— Дзвонив штурман. Кидай манатки і йди до нього в каюту.
Я кинув на рундук речі й повернув назад до трапа, і — Куди ти? Ось так ближче...
Матрос відкинув у перегородці горловину лазу — трохи ширшого від ілюмінатора, і я просунувся в нього головою вперед. При цьому мої руки вперлися в лінолеум палуби другого кубрика, —а там з мене реготали комендори:
— Глянь! Якийсь дивак з'явився...
Тепер я міг повзти лише на руках, як це роблять дїти-повзунці. Моя корма застряла в першому кубрику, і там товариші не розгубилися. Схопили мене за штани і втятлн назад.
— Телепню! — — було сказано мені.— Нас тут живе тридцять'чотири бойових номери. Якщо кожен номер буде так вилазити за бойовою тривогою, то німці нас одразу потоплять і правильно зроблять... Дивись, як треба вискакувати!
Підстрибнувши, матрос ухопився за край стандартного ліжка, що висіло над лазом, і — не головою, а ногами — так і в'їхав у лійку горловини, лише сорочка напузнрилась на ньому. Ну, мені до цього ще дуже далеко... Я пройшов через два кубрики й по трапу дістався знову під півбак. Стало зрозумілим розміщення головних носових відсіків. Розсильний відчинив нереді мною масивні броньовані рхєрі кают-компанії й сказав коротко:
~~ Другі праворуч. Штурман Присяжнюк. Ноги витри.
Червона доріжка килима вела в затишшя офіцерського гуртожитку, звідки долинали звуки роялю. Коридор закінчився. Ось і штурманська каюта. Штурман Присяжшок сказав мені:
— Належить відрекомендуватися командирові. Ходімо.
З коридора кают-компанії трап веде до салону. А там килим лежить значпо розкішніший. Четверо дверей оздоблені майстерною інкрустацією по дереву на тему російських народиш: казок.
Тут живуть матрос-шифрувальпик, замполіт, командир і його помічник. Присяжшок провів мене до салону, вмостився в кріслі, взяв цигарку.
— Ось він! — сказав комусь, закурюючи та щулячись від диму.
Салон розділяла навпіл штора яскраво-синього оксамиту, обабіч неї ВИСІЛИ бронзові канделябри. Штора раптом відсунулася, ніби завіса в театрі, і я побачив командира есмінця. Сподівався зустрітися з велетнем, чубатим, з бородою, 8 кулаками, пемов два гарбузи. Але капітан 3-го рангу був трохи вищий від мене; з круглим обличчям, рожевощокий, як хлопчик, а рідким світлим чубом. Він потер свої пухкі руки й мовив весело:
— З юнгами ще не служив. Спочатку розкажи про себе.
Офіцери вислухали мене. Ледь помітними натяками намагалися з'ясувати глибину моїх знань. Швидко намацали дно, і тут командир насторожився.
— А що це в тебе на голові?
— Бантик,— кажу.
— Який ідіот це придумав? Не вистачало, щоб у моїй команді люди з бантиками ходили... Зняти!
— Єсть зняти! — зрадів я.
— Видайте йому звичайну стрічку.— Присяжнюк кивнув.— І хай хлопчина постажується в Курядова, а потім подивимося... Завтра,— сказав мені,— ти одержиш бойовий номер і тебе включать у розклад. Щоб ти зпав, де перебувати в час тривог — бойової, водяної й пожежної, при авралах і прибиранні.
З салону ми вийшли разом зі штурманом. Він підштовхнув мене до командирського трапа, який виводив офіцерів на місток:
— Старшина стернових Курядов там...
Іще три трапи, і я нарешті міг огляпути свій есмінець в висоти містка. Вахтовий сигнальник стояв у великому кожусі.
— Тобі скільки років? — запитав вів мене.
— П'ятнадцять. ; t
_ У-у-у,— завив сигнальник і підняв комір кожуха.
Дуло на'містку відчутно. Старшина Курядов, мій безпосередній начальник, одягнений у ватянку, па ногах — величезні валянки в червоних калошах. Був вііі місцевий —
поморів Польського берега, говорив мало й тихо, ніби соромився мене. Перше, що я помітив у ходовій рубці,— відсутність навіть натяку на штурвал. На двох тумбах стояли маніпулятори, а перед ними — двоє табло тахометрів (показують число обертів двох турбін) і датчики відхилень стерна. Курядов дозволив покласти маніпулятори на борт, десь у кормі, скоряючись мені, ожили мотори, відхиляючи стерно, і стрілки — — тік-тік-тік! — швидко, побігли по градусній шкалі лічильника.
_ Гарно! — сказав я й подивився поперед себе в оглядове віконце по курсу.— А хіба тут "двірника" не буває, як V машинах?
— І не треба,— відповів старпшна.
— А в морі ж — бризки, вітер.
— Під час походу вікно завжди відчинене, стерновий дивиться по курсу не крізь скло, а прямо крізь бризки.
— Таж увесь змокнеш!
— Ну то й що? — відповів Курядов байдуже. • Оглянувши рубку, я потарабапив пальцями по склі репі-
тера.
— Ось він, довгожданий... А де ж матка гірокомпаса? Для цього мені знову довелося спускатися вниз. З другої
палуби на диище есмінця вели два люки. Я поліз в один з них, помилково потрапив до бойового погреба. Як ото в булочній розкладені батони й паляниці, так і тут лежали на стелажах гарматні снаряди з різнокольоровими капелюшками на потилицях. Тільки в булочних, звичайно, ніяк не може бути такого порядку й такої ідеальної чистоти. Матроси працювали біля повітряного ліфта. Здивувалися:
— Дивись, якийсь жевжик... Гей, чого тобі тут троба?
— Я так... подивитися хотів.
— В кіно іди дивитися. Any геть.
Виліз я з одного люка, відчинив другого. Назустріч мені попливли тонкі шуми й легке дзижчання, ніби я потрапив на літню галявину, де стоять вулики. Так, це був гіропост. На ліжку, під яким гув генератор і підвивала помпа, лежав давши і худий вусатий старшина в чистій робі. Він читав. Побачивши мене, розгубився:
— Ти хто такий? Хто тобі дав право сюди...
Я відповів, що, як і він, належу до БЧ-1, призначений па есмінець стерновим, а гірокомпаси обожнюю з дитинства. Не проганяйте мене, мовляв, а дозвольте подивитися.
Перед! мною був старшина Лебедев, досвідчений анішо-тист флоту, якому судилося відіграти в моїй долі значну роль. Мічман Сайгін на Соловках дав мені початки теорії, але лише тепер я побачив гірокомпас у роботі. Здається, й пальцем нема куди тицьнути — всі перегородки повністю залиті емаллю приладів, і прилади ці співають, підморгують, дзюрчать і скрекочуть.
— Краса яка,— не втримався я.— Можна інколи заходити?
— У гості чи як?
— Хоч би й так.
— Вештатися тут не можна,— відповів Лебедев.— Дуже відповідальний пост.
— Я не вештаюся... я у справах.
— Які ж тут у тебе справи? Твої справи — на містку...
Але з моїх запитань старшина здогадався, що в гіроскопічній техніці я трохи кумекаю. Я сказав йому, що просто жити ие можу без гірокомпаса, і Лебедев відклав книжку — "Вершник без голови".
— Уперше бачу людику, яка помирає без гірокомпаса. Ну, якщо вже так, то... заходь. Не дам померти...
Есмінець відчув м'який поштовх по корпусу, і я помітив, як під склом зсунулася картушка ("аншютц" умить зреагував на відхилення корабля в світовому просторі).
— Здається, підійшла торпедна баржа,— сказав Лебедев.— Пришвартувалася до нас. Зараз з неї візьмемо боєголовки торпед.
Цього дня я почував себе серед матросів есмінця, як кошеня, яке опинилося в товаристві вусатих тигрів. "Грізний" нещодавно вийшов з ремонту — заміпили в котлах перегорілі труби. Існував закон: на час, коли спалахують вогні елек-трозварки й летять іскри, весь боєзапас з корабля знімають. І тепер до обезголовлених тіл торпед, що сонно дрімали в трубах апаратів, повинні заново пригвинтити боєголовки, в кожній з яких по 400 кілограмів вибухівки. Баржа була вщент навантажена боєголовками, що плавали в густому мастилі на днищі її трюму. Боєголовки перевантажували, зачепивши їх гаком за носик. На есмінці головки приймали мінери БЧ-3.
Один молодець-матрос — на прізвище Дрябін — ляскав рукавицею по сталевому боці торпеди, обліпленому тавотом.
Точнісінько таким жестом хороший _ господар поляскує сгііию-рекордсменку, яка вилізла з хліва подихати свіжим повітрям та порохкати.
-£ак так,— кричав Дрябін па кран.— Іще послаб! Я стояв поруч, з цікавістю спостерігаючи за всім, і не одразу зрозумів, що сталося. Пролунав страшенний удар об палубу (есмінець загув). Перед моїми очима, зірвавшись з висоти, сторчма гупнула боєголовка. Завмерпш па мить, вона почала поволі валитися навзнак. Момент був ризикований.
Дрябін ривком підставив богатирські груди, і торпеда своєю вагою вплющила його між ростровими стояками.
Я підскочив до Дрябіна й щосили став відтискати від його грудей півтонни смертоносної ваги. Мої долоні, ковзаючи зривалися в густому мастилі тавоту. Прибігли ще мінери, вивільнили Дрябіна з-під вантажу...
Що зробив Дрябіп? Він схопив розірваний трос і, розмахуючи ним, закричав на баржу:
— За таке — трибупал і розстріл вам, собаки! Забирай боєголовку назад! І акт складемо — вона вже непридатна...
Потім повернувся до мене,— поклав руку на мій погоп.
— "10"! — сказав він мені.— Ти перший підскочив. Дрябін таких речей ве забуває. Іди за мною. Дай п'ять... ось так!
Холодний тавот намертво склеїв наше рукостискання. Ми ледве роз'єднали свої долоні. Вертлявою ходою бувалого мінометника Дрябіп уже крокував у корму, а я підстрибцем дріботів за ним.
Слідом за новим другом я спустився у вузький відсік запчастин ВЧ-3, схожий на слюсарну комору. Дрябін витяг звідкілясь прозорий флакон з-під духів "Біла акація" і сказав мені:
— Дрябін не підведе... Зараз хильнемо за дружбу!
— А що тут? — запитав я, завмираючи від страху.
^ Оцим ось протираємо мінні приціли. Ліизи у нас чистенькі, а спирт залишився.
— Я боюсь,— зізнався я.— Ніколи пе пив.
— Дурниці! Тепер ти вже не "Ю", а міноносшгк...
Склянок не знайшлося, і Дрябін розбулькав флакон у латунні наконечники з-під фугасних снарядів. З особистих спостережень за життям я вже знав, що дорослі, випивши, поспинають закусити.
— А чим закусимо? — запитав я, бурхливо мужніючи. Дрябін витяг з кутка відсіку закуску — великий гумовий
мішок, в якому хлюпала якась рідина
■— Зап'ємо оцим. Замість пива... Чистісінький дистиліт з домішкою техногліцерину.