І Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, І Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. І [179] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. І Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, І Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини І Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку І Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка І Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею І Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. І Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають. І Все це від самого дна заколочує аж до блідої І Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. І Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, І Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася І Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. І Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну І Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, І Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.
МЕМНОН
В "Останньому світі". Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п'яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.
У давньому світі. Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.
Схвально всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, І Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались І Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає І Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,— І Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово І Тілом, що має форму свою й од вогню переймає І Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила. І Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця І Вже лопотіла крильми. Ще [180] хвилина — й кружляло їх безліч, І Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. І Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря І Голос один подали...
МІДАС
В "Останньому світі". Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п'єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник — худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами — серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам увійти до театру, а акторам — вийти з нього; і акторів, і глядачів покалічено, і одні в своїх золотистих, а другі в святкових вечірніх костюмах лежать, спливаючи кров'ю та стогнучи, на сходах перед театром, поки їх звідти забирають. Цей скандал обертається для Назона цілком несподіваними наслідками: тепер його ім'я знають навіть торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди; він стає популярним.
У давньому світі. Фрігійський владар, що його Вакх, бог вина й сп'яніння, наділяє силою перетворювати все, до чого він доторкнеться, на золото.
Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької І Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула. І Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь. І Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла зливком. І Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього — / Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді І Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться І Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері І Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, І Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. І Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця І Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: І Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. І Та, коли [181] тільки рукою торкався дарунків Церери,— / Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. І Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,— / Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. І Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,— / Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. І Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий,— / Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає. І Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло І Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
НАЗОН, ПУБЛІЙ ОВІДІЙ
В "Останньому світі". Римський поет. Відомий своїми любовними елегіями, знаменитий трагедією "Медея", але справжню популярність йому принесла комедія "Мідас". Унаслідок політичних конфліктів довкола його особи розквітає ціле суцвіття всіляких міфів: коли для одних він — ексцентричний поет, то інші вшановують його як революціонера, побоюються як ворога держави чи зневажають як опортуніста, що прагне до розкошів. Зрештою, в одному сумніву нема: поета висилають на Чорне море. З розпачу він спалює рукопис головного свого твору. Шанувальники поезії знають лише його назву — "Метаморфози" — та ще окремі уривки, які чули з вуст самого Назона. Після цього поет зникає на дикому узбережжі. Рим сумує й тріумфує. А ще намагається розгадати загадку: котра з Назонових помилок спричинилася до вислання, де почався його, поетів, шлях на край світу? Якщо це була не єдина причина падіння, тоді до нього значною мірою все ж призвела та недбалість, якої так необачно припустився Назон, виступаючи одним із одинадцяти промовців на відкритті нового стадіону. Адже на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів і виразу блідого Августового обличчя... Отож після того стомленого, байдужого кивка головою Назон ступив тієї святкової ночі до цілого букета мікрофонів і цим одним кроком залишив позад себе всю Римську імперію. Він не виголосив — забув виголосити! — неодмінного й наголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, зрештою перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе [182] і про своє щастя, підійшов, не зробивши й найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки: "Громадяни Рима!.."
У давньому світі. Римський поет. Народився в сім'ї аристократа-землевласника 43 р. до н. є. в Сульмоні; вивчає у Римі риторику, подорожує з метою поглибити освіту до Малої Азії та Греції. Його недовга кар'єра службовця завершується тим, що він відмовляється від шансів стати сенатором і цілком присвячує себе (спираючись на батькові статки) літературній творчості. Після цієї його відмови та передчасної смерті брата, здібного промовця, родина облишає всі надії домогтися суспільного піднесення. Й тут усіх несподівано вражає Овідій: вже перша любовна елегія приносить йому великий успіх, і він кінець кінцем стає уславленим поетом. Але яку ж сенсацію викликає те, що цього знаменитого, екстравагантного чоловіка у 8 р. до н. є. без суду й слідства, самим указом імператорського кабінету висилають до міста Томів на Чорному морі — на край світу! Про справжні причини цього вислання (яке з юридичного боку нагадує всього лиш таке собі відрахування студента з університету) вже ось дві тисячі років пишуть книжки. Овідія офіційно звинуватили в тому, нібито його еротична поезія непристойна. Тепер багато хто доходить висновку, що поет, певно, був замішаний у світському скандалі з онукою Августа або в політчних інтригах Агріппи Постума (прямого наступника Августового) й мусив зникнути з Рима. Всі зусилля домогтися перегляду імператорового указу виявилися марними. Помер Овідій у 17 або 18 р. н. є. в Томах; місце його могили невідоме.
Твори. Amores ("Любовні елегії"), Ars amatoria ("Мистецтво кохання"), De medicamine faciei femide ("Як доглядати за жіночим обличчям"), Medea ("Медея"; трагедія, рукопис якої пропав), Remedia amoris ("Засоби від кохання"), Heroides ("Листи до героїв від їхніх дружин"), Metamorphoses ("Перетворення"; підготовлені аж до останньої коректури, але на той час, коли Овідієві довелося піти у вигнання, не вийшли, і він з туги та розпуки, що мусить прощатися з Римом, спалює один примірник рукопису), Fasti ("Календар римських свят", незавершений), Epistulae ex Ponto ("Послання з Понту"), Tristia ("Скорботні елегії")
Майже все, що нащадкам, на їхню думку, пощастило довідатися про Овідієве життя, взято з четвертої книжки "Скорботних елегій", яка містить його автобіографію і [183] вважається першою в європейській літературі поетичною розповіддю про себе. А щодо свого значення Овідій, завершуючи "Метаморфози", попередив історію:
Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна І Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. І Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним І Тіло бере,— закінчиться лиш никле моє існування: І В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом, І Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. І Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, І Буду в людей на вустах і, якщо таки можна покластись І На прозорливість співця,— возвеличений, житиму вічно.
ОРФЕЙ
В "Останньому світі". Головний персонаж третього фільму трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє на страсному тижні в Томах. Фільм має показати мученицьку смерть поета, з якого закутані в шкури пантер та оленячі ковдри жінки здирають шкіру й четвертують його сокирами та серпами... Але кіносеанс уже на перших хвилинах перериває місіонер старовірців Ліхас.
У давньому світі. Син бога віршування й музики Аполлона та музи Калліопи; найвідоміший співець давнини. Його дружина Еврідіка помирає від укусу гадюки, але Орфей домагається від володаря підземного царства звільнення Еврідіки, та знову втрачає її, бо порушує заборону озиратися, вертаючи з підземного царства.