А засуджені до страти ніби допомагають їм, намагаючись зрозуміти, чого від них хочуть, і стараючись вволити волю вбивць. Можна подумати, що вони йдуть на похорон. На свій.
— Сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять...— В'язні стоять у три ряди. Той, хто рахує, підраховує, скільки людей повинні розстріляти до нього: — Ні, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять...
Йому не вдається порахувати. Ернандес хоче обернутися, сказати точну цифру. Не дев'ятнадцять і не двадцять, а сімнадцять. Але Ернандес мовчить. Хтось прошепотів одне слово—напевне, "померти". "Відчепись,— відповів хтось інший,— буває й гірше..."
Тільки б це не виявилося сном, щоб не починати спочатку!..
Чи скоро вони скінчать розстрілювати в'язнів, наче для весільної фотографії перед горизонтальним рядом рушниць?
Толедо ряхтить у променистому повітрі, що мерехтить над гірським пасмом Тахо: Ернандес пізнає, як твориться історія. Знову и цій країні загорнутих у чорне жінок зростає численне плем'я вдів.
Що означає шляхетність перед цим? А великодушність?
Хто розплачуватиметься?
Ернандес якось дивно дивиться на глину. О, байдужа земле! Відраза и туга буває лише в живих.
Наїіжахлпвіше в засуджених — їхня мужність. Вони слухняні, вони не пасивні. Який безглуздий образ — бійня. Людей не забивають, як худобу, треба добре потрудитися, щоб убити їх. Ернандес думає про Прадаса, про великодушність. Троє засуджених нарешті стоять обличчям до взводу: фотографія готова. Великодушність — це бути переможцем.
Залп. Двоє падають у рів, третій уперед. Один з розпорядників смерті підходить до нього. Чи він зіштовхне трун ногою? Ні, він нахилився й тягне його за руку й ногу; тіло важке (перед ровом земля випнулася вгору): з цим мерцем вистачить клопоту до самого кінця. До ями! Чи довго це триватиме?
Звикають: ті, праворуч, — убивати, а ті, ліворуч,— що їх убивають. Ще три силуети стоять на місці розстріляних перед цим, і жовтий краєвид зачинених фабрик і зруйнованих замків здається вічним, як кладовище: поки світу й сонця, чекатимуть тут розстрілу троє людей, які весь час змінюють одні одних.
— Ви хотіли землі? — кричить один з фашистів.— Отримуйте її!
Один з трьох — трамвайний кондуктор; на вичовганому плечі піджака, за що він платить життям, блищить сонце. Він більше не протестує. Чекає. Як і всі інші, він мовчки дозволив поставити себе на краю рову. "Начхати мені на вашу політику, сучі сини!" Тим самим рухом, яким підіймають рушницю, він підводить кулак — вітання народного фронту. Маленький хирлявий чоловічок, схожий на чорну оливу.
Ернандес дивиться на його руку, пальці якої через хвилину судомно впнуться в землю.
Взвод зволікає, не тому, що фалангісти розхвилювалися, вони чекають, щоб цього в'язня змусили до порядку — порядку переможців, у чеканні порядку мерців. Троє розпорядників підходять. Кондуктор дивиться на них. Він вріс у свою невинність, як кілок у землю, дивиться на них з важкою ненавистю, яка вже не належить цьому світові.
Якби цей врятувався, думає Ернандес. Він не врятується, офіцер уже дав команду.
Ще троє самотньо йдуть до рову. З піднятими руками. — Опустіть руки! — кричить офіцер.
Усі троє знизують плечима, не опускаючи кулаків. Офіцер нахиляється, зав'язує шнурок на черевику. Троє людей чекають. Офіцер випростовується, теж знизує плечима й дає команду.
І ще троє, серед них Ернандес, прямують у запаху розпеченої сталі й зораної землі до краю рову.
ЧАСТИНА ДРУГА
БУТИ Й ДІЯТИ
І
Розділ перший
Навіжена юрба втікачів з Толедо, біі'іці з фронту Тахо, що кинули рушниці, залишки селянських батальйонів Естра-мадурн штурмували вокзал Арапхуеса. Наче листя, здійняте вгору стовпом, а потім розпорошене вітром, підбігали гурти людей і розсіювалися по парку, де під каштанами ще цвіли червоні троянди, або, наче божевільні в лікарняному садку, бродили вони по обсаджених королівськими платанами алеях.
На м'якому килимі пелюсток, що обсипалися з квітів, вкривши землю так щільно, як її вкриває опале листя, тупцювали залишки загонів з історичними назвами — Непереможні, Червоні орли, Орли свободи,— тягнучи рушппці за стволи, мов собак за повідки, і час від часу зупинялися, прислухаючись до канонади, яка долинала з того берега річкп. В перерві між вибухами, які ніби виривалися з-під землі й були приглушені товстим шаром перегнилого цвіту каштанів, чути було бамкання дзвона.
— Невже це дзвонить церковний дзвін? — спитав Мануель.
— Щось схоже на гонг садівника,— відповів Лопес.
— Дзвонять десь біля вокзалу.
До церковного дзвону приєдналося бамкання й дзеленчання інших дзвонів і дзвіночків, велосипедний дзенькіт, і автомобільні гудки, й навіть стукіт каструль. З глибини парку сходилися на поклик тамтама, що скликав усі племена, уламки революційної мрії — шаблі, мисливські рушниці, смугасті ковдри, одяг із штор і навіть залишки мексиканських сомбреро.
— Подумати тільки, що, принаймні, половина з них хоробрі! — мовив Мануель.
— І все-таки як здорово,— сказав Лопес,— що вони не зіпсували жодного бюста!
По всьому парку під казковими платанами непошкодже-ними стоялп гіпсові бюсти, освітлені рожевим відблпском старовинної цегли. Мануель не дивився па них. Кружляючи, наче вивезені принцами з Америки для свого аранхуеського парку птахи у вольєрі, строкатий карнавал нестримно мчав до вокзалу під цегляними аркамп в блідо-рожевому світлі королівських алей.
Що більше наближались Мануель і Лопес до церковного дзвону, то виразніше чули слово "паровоз". Ні в якому разі їх не можна пускатп до Мадріда, подумав Мануель. Він чітко уявив собі нашестя десятитисячної деморалізованої юрби, ладної після падіння Толедо плести найнеймовірніші нісенітниці,— і це тоді, коли Мадрід з відчайдушною рішучістю готувався до оборони.
Вони були вже біля самого вокзалу. "...дрід-Мадрід-дрід-дрід",— долинало з усіх боків, наче несамовитий скрекіт цикад.
— Якщо вони накивали п'ятами, то тепер розповідатимуть, що марокканці непереможні,— сказав Лопес.— Твердитимуть, ніби марокканці чудово озброєні й таке інше, щоб виправдати свою втечу.
— Вони втекли тому, що ними ніхто не командував. Раніше вони билися незгірше за нас.
Мануель згадав Барку, Рамоса, своїх товаришів з бронепоїзда й з фронту Тахо. І ще одного синдикаліста похилого віку, який кілька років тому ніс прапор на демонстрації. Демонстрації, яку зупинили великі наряди поліції й потім дозволили їй пройти далі за тієї умови, що будуть згорнуті прапори. "Згорнути прапори!" — закричали керівники. Мануель мав дуже гучний голос. Коли він повторив команду, старий мовчки глянув на нього, й обличчя старого ясно промовляло: "Що ж, коли це необхідно, але навіщо ж поспішати? Тобі, хлопче, ще треба повчитися..." Мануель досі цього не забув. Не завжди помиляються одні й ті самі люди. Зв'язок Мануеля з пролетаріатом був міцно скріплений спогадами й відданістю, і ніяке божевілля не могло зруйнувати її, навіть таке тяжке, як це.
— Важливо бути з друзями не тоді, коли вони мають рацію, а тоді, коли вони помиляються. А це важко...— сказав він.
— Що ж, спробуй!
На дах лімузина, що стояв перед вокзалом, виліз схожий на Негуса у ввігнутому дзеркалі бородань. Коридори й по-чекальні вокзалу переповнені, на пероні ніде яблуку впасти, і над усім цим — велетенські дерева привокзальної площі.
— Хто вміє вести паровоз? — кричав бородань.— Є поїзд! Є паровоз! Усе є!
Запала раптова тиша. Всі чекали рятівника.
— ...поїзд вести... поїзд вести...
Нараз почувся чийсь крик, і юрба винесла вперед якогось чоловіка, що під загальний лемент виліз на автомобіль.
— Вести поїзд!.. Я, я вмію вести поїзд!
Це був непоказний, вертлявиіі, лисуватий чоловічок у окулярах.
— Попереджаю: я можу правувати, але обережно. Збудження юрби трохи вщухло. Мануель і Лопес крок за
кроком наближалися до автомобіля.
— А гальмувати вмієш? — спитав хтось.
— Гм... Мабуть, що так...
— Хлопці, зістрибнемо на ходу! Мануель виліз на дах автомобіля.
— А поранені? — крикнув він.— Поранепі теж стрибатимуть?
Багато хто намагався вилізти на плечі товаришам. Чого він хоче? Йти пішки до Мадріда, чи що? Знову офіцер...
— Товариші, послухайте. Я...
Його не було чути. З усіх боків викрики уривали його слова. Мануель підняв руку, домігся трьох секунд мовчанки й крикнув:
— Я інженер! Я вам кажу: ви не зумієте впоратися з машиною.
— Це колишній командир моторизованих загонів,— перешіптувалися в натовпі.
— Веди поїзд!
— Вести не вмію, але я знаю, що таке машина, з якою не вміють поводитись. Ті, хто поїде, беруть на себе відповідальність за смерть двох тисяч товаришів. А поранені?
На щастя, машиніст-доброволець не викликав довіри.
— Що ж тоді робити? — кричали в юрмі.
— Пропонуй!
— Викладай!
— Іти пішки?
— А що коли ми відрізані?
— Чи правда, що Навалькарнеро взято?
— Чи це так?
— Залишимося тут! — крикнув Мануель.
По натовпу хвилями прокотилася понура, безсила лють. Угору звелася сотня рук, нагадуючи листя, що кружляє підхоплене поривом вітру, потім опустилася, зникнувши в штовханині тіл.
— Два дні ми вже не...
— Марокканці наступають!
Мануель знав, що інтендантства не існує.
— Хто нам дасть їжу?
— Я.
— Хто дасть нам нічліг?
— Я.
Це нагадувало роботу хвилеріза, але Мануель не був певен, що хвилі не виявляться могутнішими.
— Легше розгромити марокканців, ніж доїхати до Мад-ріда на поїзді без машиніста! — крикнув він.
Над юрбою знову здійнялися стиснуті в кулак руки. Але не для привітання.
— Через чверть години пас розстріляють,— тихо сказав Лопес, який теж виліз на дах автомобіля.
— Начхати! Тільки б вони не ринули до Мадріда...
Він пам'ятав слова Генріха: "В кожній ситуації є позитивний момент, треба його знайти й використати". Він знову закричав:
— Комуністична партія прийняла гасло абсолютної дисципліни щодо військових властей. Комуністи, підніміть руки.
Ніхто не квапився заявляти про свою приналежність до партії. Мануель помітив на низенькому лисуватому механікові, що стояв поряд з ним, партійний значок.
— Де твоя рушниця? — спитав він.— Комуністи ніколи не кидають своєї рушниці.
Той подивився на Мануеля й сказав без найменшої іронії:
— Сам бачиш, що кидають.
— Тоді він сам себе виключає з партії. Давай значок!
— Не кричи, на візьми, на дідька він тобі?
Сім-вісім зірочок, кинутих з юрми, впали на дах автомобіля із жалюгідним, безсилим дзенькотом.
— Через п'ять хвилин вони зрешетять нас,— сказав Лопес.
— Настрій нікудишній.
Мануель знову став кричати на повен голос, але дуже повільно, щоб усі його чули:
— Ми взялися до зброї, щоб боротися проти фашизму.