Оглядаючи, гудив: ноги надто тонкі, шия надто коротка, роги надто довгі тощо. І на легені, либонь, слабка... І вим'я погане...
Тоді селянин сказав, що віддасть корову за двісті п'ятдесят франків і то тільки тому, що він бачить: ми добре знаємось на коровах, отже, його корова потрапить у надійні руки.
Мене й Маттіа раптом охопив страх. Ми подумали, що корова негодяща.
— Ходімо подивимось на інших корів,— мовив я. Селянин, почувши це, скинув ще десять франків. Нарешті, спускаючи й спускаючи ціну, він дійшов до
двохсот десяти франків і на цьому затявся.
Ветеринар штовхнув мене ліктем. Він давав зрозуміти, що корову гудив навмисне, що це добра худобина. Але двісті десять франків — це надто дорога ціна...
Тим часом Маттіа, підійшовши до корови ззаду, вирвав у неї з хвоста добрий жмут шерсті, за що корова добряче його хвицнула.
Це поклало край моїм ваганням.
— Нехай уже буде двісті десять франків,— сказав я і простяг руку по налигач. Але селянин не віддав його.
— А на подарунок жінці! — вигукнув він.
Знову зав'язався торг, і нарешті ми зійшлися на двадцяти су для подарунка. У нас залишилося тільки три франки.
Я знову простяг руку, але селянин схопив її і міцно, по-дружньому потиснув.
Раз я його друг, то, ясна річ, не забуду дати доньці на тістечка.
Тістечка обійшлися нам у десять су.
І втретє я потягся до налигача, але мій друг селянин знову зупинив мене.
— А у вас є налигач? — спитав він.— Я продаю корову, але не налигач.
А що я його друг, то він згоден відступити мені налигач за тридцять су. Це недорого.
Налигач був нам потрібен. Я віддав селянинові ще тридцять су. У нас залишилося двадцять су.
Я відрахував двісті тринадцять франків і вчетверте простяг руку.
— А де ж ваш батіжок? — спитав селянин.— Я продав вам налигач, але не батіжок.
За батіжок ми заплатили двадцять су, останні наші двадцять су.
Тепер ми мали корову, але не мали жодного су на її харч і на їжу для себе.
— Заробимо,— сказав Маттіа.— В кав'ярні повно людей. Обійдімо всіх. Увечері будемо мати грошенята.
Привівши корову в заїзд, ми прив'язали її в стайні кількома вузлами й подалися працювати. Коли ми підрахували ввечері виручку, то виявилось, що Маттіа заробив чотири франки п'ятдесят сантимів, а я — три франки.
Сім з половиною франків — це справжнє багатство.
Ми попросили служницю подоїти нашу корову і повечеряли молоком. Ніколи ще не пили ми такого смачного молока. Маттіа сказав, що воно солодке і пахне апельсином. Таке молоко він пив у лікарні. Ба ні — наше куди смачніше...
Ми побігли в стайню і поцілували корову в її чорну морду. Вона й собі облизала нам обличчя жорстким язиком.
— Вона цілує нас! — засміявся Маттіа.
Наступного ранку ми прокинулися з сонцем і зразу ж вирушили на Шаванон.
Тепер мені не треба було щоразу заглядати в карту, як це я робив, коли ми вийшли з Парижа. Я знав, куди йду. І хоч відтоді, як я проходив цією дорогою з Віталісом, минуло кілька років, я пізнавав всі її повороти й закрути.
Щоб не стомлювати корови, а також щоб не надто пізно прийти в Шаванон, ми надумали заночувати в тому селі, де я і Віталіс уперше стали на ночівлю. Пригадую, тоді Капі, відчувши моє горе, ліг біля мене й тицьнув мені свою лапку, засвідчивши цим, що назавжди буде моїм другом.
Ми вирушили рано-вранці, щоб завчасу добратися до матінки Барберен.
Але доля, яка до цього часу була така прихильна до нас, зненацька од нас відвернулася.
Ось як це сталося.
Ми вирішили, що вдень перепочинемо. Попасемо корову та й самі попоїмо.
Годині о десятій ми знайшли місце, де росла густа соковита трава. Ми поскидали свої торби з пліч, а корову пустили пастися.
Спочатку я тримав її за налигач, але вона паслася так спокійно, що я невдовзі замотав налигача навколо її рогів і сів на траву. Ми, звичайно, попоїли раніше, ніж вона. Намилувавшись коровою досхочу, ми стали гратися в кульки.
Награвшися, ми попрямували до корови. Побачивши, що ми підходимо, вона почала скубти траву так жадібно, наче була ще голодна.
— Хай іще трошки попасеться,— мовив Маттіа.
— Хіба ти не знаєш, що корова може пастися весь день?
— А що, як я зіграю їй на корнет-а-пістоні? — спитав Маттіа, який не міг сидіти без діла.— В цирку Гассо була корова, яка дуже любила музику.
Маттіа вшкварив туш.
Корова відразу підвела голову. За мить вона зірвалася з місця й пустилась від нас учвал. Я не встиг схопити її за налигач.
Ми помчали вслід за нею, голосно кличучи її.
Я дав Капі команду, щоб той перейняв її. Та Капі не зрозумів мене — адже він був не пастуший пес, а вчений собака,— і почав хапати корову за ноги.
Це, звичайно, не зупинило її — навпаки, вона побігла ще швидше. Ми бігли за нею. Я кричав Маттіа:
— Ти бевзь!
А він захекано вигукував:
— Побий мене! Я цього заслужив!..
До найближчого села було кілометрів зо два. Наша корова мчала в це село. Вона, певна річ, вбігла туди раніше за нас. А що дорога була рівна, то ми, незважаючи на відстань, побачили, як люди перейняли корову.
Ми сповільнили біг. Корова ніде не дінеться. Добрі люди повернуть нам її, коли ми скажемо, що це наша корова.
До корови збігалися селяни. Їх чимраз більшало. Коли ми, нарешті, підійшли, біля корови юрмилося душ із двадцять. Вони про щось голосно говорили, поглядаючи на нас.
Я вже розкрив рота, щоб сказати: це наша корова. Але люди обступили нас і почали одне поперед одного питати:
— Звідки ви йдете?
— Де ви взяли корову?
Ми відповідали коротко й точно. Але наші слова нікого не переконали. Двоє чи троє селян сказали, що ця корова — крадена, і тому вона від нас утекла. Нас, мовляв, треба відвести в тюрму, де ми сидітимемо, поки справа з'ясується.
Слово "тюрма" сповнило мене жахом. Я поблід, знітився. А що я ще й досі не віддихався, то не міг мовити ані слова на наш захист. Аж тут нагодився поліцейський.
Йому коротко розповіли про нашу справу. Поліцейський сказав, що йому не все ясно, отже, він, поки там що, зажене корову в хлів, а нас одведе в тюрму.
Ми хотіли були запротестувати, але поліцейський досить грубо сказав, щоб ми мовчали. Згадавши про сутичку Віталіса з поліцейським у Тулузі, я звелів Маттіа замовкнути. Ми покірно пішли слідом за поліцейським.
Селяни супроводили нас до самої мерії, де містилася тюрма. Нас оточили з усіх боків, тиснули, штовхали, лаяли і, якби не поліцейський, напевно, побили б камінням, як великих злочинців — убивць чи паліїв. А ми ж не вчинили ніякого злочину!..
Коли ми прийшли до тюрми, у мене зажевріла надія: сільський сторож, який був одночасно тюремним наглядачем, спершу відмовився нас прийняти. Але поліцейський наполіг на своєму. Наглядач відчинив двері, які замикалися на величезний замок і два засуви. Я збагнув, чому він огинався: в камері на підлозі була насипана цибуля. Наглядач тут її сушив.
Нас обшукали, забрали гроші, ножі, сірники, а тим часом тюремник згорнув у куток свою цибулю. Залізні двері камери зачинилися з жахливим скреготом.
Ми в тюрмі! Скільки ми тут просидимо?
Маттіа підійшов до мене і нахилив голову.
— Бий мене, бий по голові! Бий щосили! Хай моя довбешка не буде такою дурною!..
— Ти вчинив дурницю, а я дозволив тобі її вчинити. Отже, ми обидва дурні...
— Мені легше стане, як ти поб'єш мене! Бідна наша корова! "Корова принца"!
І Маттіа гірко заплакав.
Я почав його втішати. Сказав, що наше становище не таке вже й кепське. Ми нічого такого не зробили; неважко буде довести, що корова куплена, а не крадена. Хіба ветеринар з Юсселя не підтвердить це?
— А якщо нас звинуватять у тому, що ми вкрали гроші, на які купили корову? Як ми доведемо, що гроші нами зароблені?
Маттіа мав слушність.
— А потім,— вів далі Маттіа, плачучи,— коли ми вийдемо з тюрми і нам повернуть корову, чи знайдемо ми матінку Барберен?
— А чом би нам її не знайти?
— З тих пір, як ти пішов од неї, вона могла померти.
Це припущення мене приголомшило. А що, як матінка Барберен справді померла? Як це досі не спало мені на думку?
— Чому ти мені не сказав про це раніше? — спитав я.
— Тому, що коли я почуваю себе щасливим, у моїй дурній голові рояться тільки веселі думки. А коли я нещасливий, то й думки мої сумні. Від думки, що ми подаруємо твоїй матінці Барберен корову, я почував себе таким щасливим, що уявляв тільки радість матінки Барберен і нашу з тобою радість...
— Твоя голова не дурніша за мою, бо я думав про те саме. Як і ти, я був нестямний від радості.
— Ой-ой-ой! "Корова принца"! Маєш принца! — вигукував Маттіа, заливаючись сльозами.
Аж раптом він скочив на ноги й замахав руками.
— А що, як матінка Барберен померла, а паскудний Барберен живе? Він забере і корову, і тебе!
Трохи згодом Маттіа вигукнув знову:
— Наша корова! Хто її нагодує? Хто видоїть? Минуло кілька годин. Ми сиділи й думали свою сумну
думу.
Я пробував підбадьорити Маттіа, запевняючи його, що нас незабаром допитають.
— А що ми їм скажемо?
— Правду.
— Тоді тебе віддадуть у руки Барберенові, а якщо матінка Барберен удома одна, її також допитуватимуть, аби перевірити, чи ми не брешемо. Отже, ми не зможемо зробити їй сюрприз.
Нарешті двері відчинилися, і в камеру увійшов сивий літній пан. Його щире й добре обличчя відразу вселило в нас надію.
— Гей, ви, негідники! — загорлав наглядач.— Ну-бо відповідайте панові мировому судді!
— Тихше, тихше,— сказав суддя.— Я спершу поговорю ось із цим.— Він тицьнув пальцем на мене.— А другого відведіть і постережіть. Я допитаю його пізніше.
— Пане мировий суддя, він так само, як і я, розповість вам правду,— озвався я.
— Гаразд, гаразд,— швидко мовив суддя, наче хотів, щоб я замовк.
Маттіа вивели, але він устиг кинути на мене бистрий погляд і підморгнути,— мовляв, знаю, що казати...
— Вас звинувачують у тому, що ви вкрали корову,— сказав мировий суддя, дивлячись мені в вічі.
Я відповів, що корову куплено на ярмарку в Юсселі, і назвав прізвище ветеринара, який був з нами, коли ми її купували.
— Ми це перевіримо.
— Сподіваюсь, перевірка покаже, що ми не винні.
— А навіщо ви купували корову?
— Щоб відвести її в Шаванон і подарувати жінці, яка була моєю годувальницею. Я хотів віддячити їй за турботи про мене і засвідчити свою любов.
— А як звати цю жінку?
— Матінка Барберен.
— Чи це часом не дружина муляра, якого кілька років тому покалічено в Парижі?
— Так, пане мировий суддя, дружина.
— Ми й це перевіримо.
В моєму голосі, коли я говорив про матінку Барберен, бриніло хвилювання.