Скандінавець розповідав, старанно підбираючи слова.
— Я враз прокинувся, — казав він, — підійшов до дверей і почув ще один постріл.
Його мову перебив смаглявий чоловік у приношеній одежині.
— Що ви тоді подумали?
— Га? — перепитав свідок. Він зніяковіло почервонів.
— Коли ви підійшли до дверей, то що спало вам на думку?
— Ага! — свідок полегшено зітхнув, обличчя йому проясніло, голос зробився певніший, — Я був без мокасинів і подумав, що страшенно холодно. — Вираз задоволення зник з його обличчя, і він щиро здивувався, почувши сміх серед присутніх. Він казав, проте, далі: — Я почув ще постріл і вибіг на дорогу…
В цю хвилину Корліс пропхався крізь натовп до Фрони, і вона вже не чула свідка.
— Що трапилося? — спитав інженер. — Щось важливе? Чи не міг би я стати в пригоді?
— Авжеж, авжеж! — Вона вдячно потисла йому руку. — Дістаньтесь як-небудь на той бік та попросіть батька прибути сюди. Скажіть йому, що з Сент-Вінсентом сталося лихо, що його обвинувачують… В чому вас обвинувачують, Грегорі?
— В душогубстві.
— В душогубстві? — здивувався Корліс.
— Так, так. Скажіть, що його обвинувачують у душогубстві, що я тут і що батько мені доконче потрібен. Та ще скажіть, щоб привіз мені яку одежину. І, Вансе, — вона потисла йому руку й швидко поглянула на нього, — не дуже… наражайтеся на небезпеку, але, коли можна, то виконайте моє прохання.
— Я все влаштую. — Він, упевнено струснувши головою, почав пробиватись до дверей.
— Хто вас обороняє? — спитала Фрона Сент-Вінсента.
Він знизав плечима.
— Ніхто. Вони хотіли призначити якогось колишнього адвоката з Штатів, Біла Брауна, та я відмовився. Він тепер серед обвинувачів. Це Лінчів суд. Вони заздалегідь змовилися заподіяти мені смерть.
— Я хотіла б дізнатися про все від вас.
— Але ж, Фроно, я не винен… Я…
— Тихо! — Вона поклала руку йому на плече, щоб він замовк, і всю увагу звернула на свідкові слова.
— То цей газетяр, як в'юн, вився, але ми з П'єром увіпхнули його в хатину. Він як став, то й не ворухнувся, тільки плакав…
— Хто плакав? — перепитав обвинувач.
— Він, оцей самий. — Скандінавець показав на Сент-Вінсента. — Я запалив світло. Каганець був перекинутий, але я в кишені мав свічку. Дуже добрий звичай носити свічку з собою, — поважно додав він, — А Борг, він лежав мертвий, а скво сказала, що все це зробив він, і зразу ж таки теж померла.
— Та хто саме зробив?
— Та він же, він! — Свідок знову тицьнув пальцем на Сент-Вінсента.
— Вона так сказала? — тихо спитала Фрона.
— Сказала, — так само тихо відповів Сент-Вінсент. — Це правда. Тільки я не можу зрозуміти, чому вона це казала. Була, мабуть, не при пам'яті.
Смаглявий чоловік у приношеній одежині почав допитуватися свідка про подробиці. Фрона уважно слухала. Допит, одначе, нічого нового не дав.
— Ви теж маєте право давати свідкові запитання, — звернувся голова до Сент-Вінсента. — Хочете його про що-небудь спитати?
Журналіст крутнув головою.
— Спробуйте! — наполягала Фрона.
— Яка з цього користь? — сказав він безнадійно. — Мене засуджено заздалегідь.
— Одну хвилинку, будь ласка! — гучний Фронин голос зупинив свідка, що хотів одійти. — Ви самі не знаєте, хто вчинив убивство?
Скандінавець непорозуміло витріщився на неї, неначе чекав, поки усвідомить собі її запитання.
— Ви не бачили, хто зробив це? — спитала вона знову. — Авжеж. То він. — Скандінавець ще раз тицьнув пальцем у той самий бік. — Скво сказала, що він убив.
Всі навкруги посміхнулися.
— Але ви самі цього не бачили?
— Я чув постріли.
— Але не бачили, хто стріляв?
— Ага! Ні, не бачив, та вона казала…
— Досить. Дякую, — лагідно промовила Фрона, і свідок одійшов.
Обвинувач заглянув у свої папірці. П'єр Ла-Флітч! — викликав він.
Стрункий засмаглий чоловік підійшов до столу. Був він гарний на вроду, чорнявий, з промовистими жвавими очима. Погляд його, блукаючи, на хвильку зупинився на Фроні з неприхованим замилуванням. Вона усміхнулася й злегка кивнула головою, бо він їй сподобався з першого погляду і видався навіть давно знайомим. Він теж усміхнувся, і з-під виголеної верхньої губи блиснули чудові білі зуби.
На запитання, з якими звичайно звертаються до свідків, він розповів, що має батькове ім'я і що батько його з роду франко-канадських мисливців. Мати, — він здвигнув плечима й блиснув зубами, — метиска. Народився він десь у Безплідній Землі під час полювання, а де саме, докладно не знає. Так, усі вважають його за старожитця. Він прибув сюди ще за часів Джека Макквещена, через Скелясті гори з Великого Невільничого озера.
Коли йому сказано розповісти, що він знає про цю справу, він на хвилину замислився — наче зважуючи, з чого почати.
— Навесні добре на ніч одчиняти двері, — почав він дзвінким голосом, як у флейту заграв. У мові Ла-Флітча помітний був акцент, що нагадував про його походження. — Так і я спав цієї ночі. Сплю я, як кіт. Листок спаде з дерева, вітерець подихне — все я чую; вуха мої не сплять ніколи. При першому пострілі, — він клацнув пальцями, — я кинувся до дверей.
— То був не перший постріл, — нагнувся Сент-Вінсент до Фрони.
Вона хитнула головою, не зводячи очей з Ла-Флітча, що чемно змовк на хвилину.
— Почулося ще два постріли, — вів він далі, — раз по раз: бах, бах! Це в Борговій хатині, сказав я сам до себе і побіг туди. Я думав, що то Борг убиває Белу, а це не гаразд. Бела дуже вродлива, — пояснив він з чарівною усмішкою. — Мені вона дуже подобалась. Отож я побіг. А тут Джон преться з своєї хатини, сопе, як товста корова. "Що там таке?" — питає він, а я кажу: "Не знаю". Тут щось як вискочить на нас із темряви, отак, звалило Джона з ніг і мене звалило. Ми вхопилися за нього. Чоловік. Роздягнений. Виривається, кричить: "Ай, ай, ай!" — отак! А ми не пускаємо. Він поволі змовкає. Тоді ми повставали та й кажемо йому: "Ходім назад".
— Хто ж то був?
Ла-Флітч трохи повернувся й поглянув на Сент-Вінсента.
— Кажіть далі.
— Чоловік не хотів вертатись, та ми з Джоном примусили його, і він вернувся.
— Він що-небудь сказав?
— Я питав у нього, що трапилось, а він тільки плакав та хлипав, отак: ги-ги, ги-ги, ги-ги!
— Ви не помітили по ньому нічого такого?
Ла-Флітч, не розуміючи, підвів брови.
— Нічого особливого, незвичайного?
— А, правда! Руки в нього були закривавлені.
Не звертаючи уваги на приглушений гомін, що знявся серед натовпу, він казав далі, а виразні живі рухи надавали драматизму його словам.
— Джон засвітив світло. Бела стогнала, як тюлень, коли влучити його кулею під плавник, а Борг лежав у кутку. Він уже не дихав. Тут Бела розплющила очі, я глянув на неї й зрозумів, що вона впізнала мене, Ла-Флітча. "Хто це зробив, Бело?" — запитав я. Вона безсило повернула голову, а тоді тихо прошепотіла: "Він помер?" Я зрозумів, що вона питає про Борга, і сказав: "Помер". Тоді вона підвела голову, сперлась на лікоть, а очі хутко-хутко забігали по хаті. Коли вона помітила Сент-Вінсента, то вже й не зводила з нього очей. Потім показала пальцем, отак. — Ла-Флітч обернувся й тремтячим пальцем тицьнув на Сент-Вінсента. — І вона сказала: "Він, він, він". А я ще спитав: "Бело, хто це зробив?" А вона відказала: "Він, він, він, Сент-Вінча, він зробив". І тоді, —Ла-Флітч безсило звісив голову на груди, але знову підвів її й закінчив, блиснувши білими зубами: — вона померла.
Смаглявий чоловік, Біл Браун, почав, як на справжньому суді, задавати свідкові запитання. Відповіді Ла-Флітча тільки стверджували попередні його слова. З'ясувалося, між іншим, що під час убивства Борга мала точитися завзята боротьба. Важкий стіл був поламаний, од стільців та ліжка лишилися дрібні тріски, пічка перекинулась.
— Я такого ніколи не бачив, такої руїни, — закінчив Ла-Флітч своє оповідання. — Ніколи.
Браун, уклонившися, здав свідка Фроні. Дівчина вдячно всміхнулася — вона вважала за доцільне бути ввічливою з обвинувачем. Найголовніше їй треба було виграти час, поки приїде батько та поки вона побалакає сам на сам з Сент-Вінсентом і про все докладно дізнається. Тому вона без кінця питала й перепитувала Ла-Флітча. Вияснила вона, одначе, лише два важливі факти.
— Ви казали, що чули перший постріл, містере Ла-Флітч. Але стіни в дерев'яних хатинах досить грубів Якби ваші двері були зачинені, то чи могли б ви почути той постріл?
Він похитав головою, однак з чорних очей його було видно, що він розуміє, до чого вона веде.
— Якби двері в Борговій хатині були зачинені, то чи ви почули б у себе постріл?
Він знову похитав головою.
— Отже, містере Ла-Флітч, коли ви кажете про перший постріл, то не про перший взагалі, а про перший з тих, що ви почули?
Він кивнув головою, і хоч Фрона одержала таку відповідь, якої хотіла, вона сама не знала, що їй може дати цей факт.
Тоді вона почала зручно доходити до другого, також важливого факту, відчуваючи при тім, що Ла-Флітч чудово розуміє її заміри.
— Ви кажете, містере Ла-Флітч, що тоді було дуже темно?
— Еге ж, дуже темно.
— Темно, кажете. Як же ви могли впізнати Джона?
— Джон, коли біжить, то страшенно тупає ногами. Я й пізнав його по тупотінню.
— А якби він не тупотів, ви б його тоді впізнали?
— Ні.
— Тоді, — Фрона вже бачила свою перемогу, — тоді з'ясуйте мені, містере Ла-Флітч, як ви могли знати, що в містера Сент-Вінсента на руках кров?
Він посміхнувся, показуючи білі як сніг зуби і на хвилинку замислився.
— Як я знав? Я почув теплу кров на його руках, нюхом почув. О! Десь далеко дим з мисливського табору, нора, де заховався трусик, лосячий слід — хіба я нюхом цього всього не почую?
Він закинув назад голову і з напруженим обличчям та заплющеними очима роздував ніздрі, показуючи, як ото все єство його скупчується в одному відчутті, в нюхові. Потім очі його розплющилися, і він у задумі поглянув на Фрону.
— Я почув запах крові на його руках, теплої, гарячої крові…
— А він може почути, він, далебі, такий! — крикнув хтось із натовпу.
Це так переконало Фрону, що вона мимохіть поглянула на Сент-Вінсентові руки й помітила якісь руді плями на фланелевій сорочці, на манжетах.
Коли Ла-Флітч відійшов од столу, Браун підступив до Фрони й подав їй руку.
— Треба ж мені познайомитися з оборонцем, — мовив він добродушливо, заглядаючи в свої папірці перед допитом другого свідка.
— А чи не вважаєте ви, що це несправедливо щодо мене? — жваво спитала вона. — Я ж не мала часу підготуватися до оборони.