Гадаю, вони діють згідно з наперед обміркованим планом.
— Що ви маєте на увазі під планом? — запитала місіс Ґлін.
— Я просто думаю, вони наперед готуються до будь-яких випадковостей і мають план, що робити після кожної з них.
— Ви хочете сказати, — промовила Антея з певною цікавістю, — вони наперед обміркували, що робитимуть після вбивства?
— Мені не хотілося б, — сказала місіс Ґлін, — щоб ти говорила про смерть бідолашної міс Темпл як про вбивство.
— Але ж це справді було вбивство, — сказала Антея. — Я тільки ніяк не можу збагнути, кому треба було вбивати її? Можливо, то була одна з її колишніх учениць, яка завжди її ненавиділа й тепер вирішила помститись?
— Ви гадаєте, ненависть може тривати так довго? — запитала міс Марпл.
— О, звичайно. Я думаю, що коли ти по-справжньому ненавидиш когось, то твоя ненависть може тривати багато років.
— Яз вами не згодна, — сказала міс Марпл. — Я думаю, ненависть поступово вмирає. Ви можете підтримувати її штучно, але, гадаю, зазнаєте невдачі. Ненависть не може бути такою сильною, як любов, — додала вона.
— А вам не спадало на думку, що міс Кук або міс Бароу чи вони обидві могли вчинити вбивство?
— З якого дива? — запитала місіс Ґлін. — Перестань молоти нісенітниці, Антеє. Вони справили на мене враження дуже приємних жінок.
— Я помітила в них щось таємниче, — сказала Антея. — А ти нічого не помітила, Клотільдо?
— Можливо, ти й маєш рацію, — сказала Клотільда. — Їхня поведінка видалася мені трохи штучною, якщо ти розумієш, про що я кажу.
— А я побачила в них щось зловісне, — сказала Антея.
— У тебе надто багата уява, — сказала місіс Ґлін. — До того ж вони йшли нижньою стежкою, хіба ні? Ви бачили їх там? — запитала вона, звертаючись до міс Марпл.
— Не можу сказати, що я їх там бачила, — сказала міс Марпл. — Я не мала такої нагоди.
— Тобто?
— Її там не було, — сказала Клотільда. — Вона була тут, у нашому саду.
— А, звичайно ж. Я й забула.
— То був такий чудовий і лагідний день, — сказала міс Марпл. — Мені тоді було так радісно та приємно. Завтра вранці я хочу вийти й подивитися на ту масу білих квітів, яку я бачила біля пагорка в кінці саду. У той день вони лише почали розпукуватися. А тепер, мабуть, повністю розквітли й стали схожі на величезний букет. Я завжди бачитиму їх перед собою, згадуючи про свій візит до вас.
— А я ненавиджу ті квіти, — сказала Антея. — Хочу їх викорчувати. Я знову хочу збудувати там теплицю. Якщо ми заощадимо трохи грошей, ми зможемо це зробити, чи не так, Клотільдо?
— Ми залишимо там усе, як є, — сказала Клотільда. — Я не хочу чіпати ті квіти. Яка нам користь тепер із теплиці? Мине чимало років, перш ніж виноград знову зможе родити.
— Облиште, — сказала місіс Ґлін. — Зараз не час про це сперечатися. Ходімо до вітальні. Скоро прийдуть наші гості пити каву.
Саме тоді і з'явилися гості. Клотільда принесла тацю з кавою. Вона наповнила філіжанки й роздала їх, поставивши по філіжанці перед кожною гостею, а тоді подавши одну й міс Марпл.
Міс Кук нахилилася вперед.
— Ви мені пробачте, міс Марпл, але я, на вашому місці, не пила б тепер каву. Уже ніч, і ви не зможете добре виспатися.
— Ви справді так вважаєте? — запитала міс Марпл. — Я звикла пити каву увечері.
— Може, і так, але це дуже міцна, добра кава. Я вам раджу не пити її.
Міс Марпл подивилася на міс Кук. На обличчі міс Кук був вираз щирої стурбованості, пасмо її волосся, яке мало неприродно світлий колір, затуляло їй одне око. Друге око ледь помітно підморгувало їй.
— Я зрозуміла, що ви хочете сказати, — промовила міс Марпл. — Можливо, ви маєте слушність. Схоже, ви добре розумієтеся на дієті.
— О, так. Я дуже цікавилася цією темою, коли навчалася на курсах медсестер.
— Тоді я не стану сперечатися з вами. — Міс Марпл трохи відсунула від себе філіжанку. — Скажіть, ви маєте фото тієї дівчини? — запитала вона, звертаючись до сестер. — Вериті Гант, чи як там її звали? Архідиякон Брабазон розповідав мені про неї. Мені здалося, він дуже її любив.
— Звичайно, любив. Він любив молодь, — сказала Клотільда.
Вона підвелася, пішла в протилежний кінець кімнати, висунула шухляду письмового столу, знайшла там фотографію й принесла її міс Марпл.
— Ось такою була Вериті, — сказала вона.
— Яке гарне обличчя! — сказала міс Марпл. — Атож, прекрасне й незвичайне обличчя. Бідолашна дитина!
— Жахливо, але такі речі відбуваються й далі, — сказала Антея. — Дівчата закохуються в першого-ліпшого. Ніхто їх не застерігає, ніхто за ними не дивиться.
— Сьогодні вони повинні дивитися за собою самі, — сказала Клотільда, — але вони не мають найменшого уявлення про те, як це треба робити, нехай допоможе їм Бог!
Вона простягла руку, щоб узяти світлину в міс Марпл, але зачепила рукавом філіжанку з кавою й перекинула її на підлогу.
— О, моя люба! — сказала міс Марпл. — Це моя провина. Я, певно, несамохіть підбила вашу руку?
— Ні, — сказала Клотільда, — це сталося через мій рукав. Він надто широкий і вільний. Може, ви вип'єте гарячого молока, якщо остерігаєтесь пити каву?
— Це було б добре, — сказала міс Марпл. — Склянка гарячого молока перед сном заспокоює й зміцнює сон.
Побазікавши ще трохи на всі теми життя, міс Кук і міс Бароу почали прощатися. Але пішли вони не відразу, бо спочатку одна, а потім друга поверталися, щоб узяти якусь забуту річ: шарф, сумочку, носовичок.
— Скільки непотрібної метушні, — сказала Антея, коли вони нарешті пішли.
— Знаєте, — сказала місіс Ґлін, — я схильна погодитися з Клотільдою, що ці двоє видаються якимись штучними, якщо ви розумієте, про що я кажу, — промовила вона, звертаючись до міс Марпл.
— Схоже, ви маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Вони справді здаються якимись неприродними. Я чимало думала про них. Тобто я запитувала себе, чому вони поїхали на екскурсію й чи справді вони втішаються нею. І яка причина привела їх сюди.
— І ви знайшли відповіді на ці запитання? — поцікавилася Клотільда.
— Думаю, що так, — сказала міс Марпл. Вона зітхнула. — Я знайшла чимало відповідей, — докинула вона.
— Сподіваюся, ви досі втішалися екскурсією, — промовила Клотільда.
— Але я рада, що далі не поїхала, — сказала міс Марпл. — Не думаю, що мені було б приємно продовжувати екскурсію.
— О, я цілком розумію вас.
Клотільда взяла на кухні склянку гарячого молока й провела міс Марпл нагору, до її кімнати.
— Може, вам треба чогось іще? — запитала Клотільда. — Скажіть мені, я принесу.
— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, ось у цій нічній валізці, тож можу не розпаковувати своєї великої валізи. Дякую вам, було дуже люб'язно з вашого боку та з боку ваших сестер запросити мене ще на одну ніч.
— Ми не могли вчинити інакше, адже містер Рейфаєл просив нас допомогти вам у своєму листі. Він подумав про вас ще за свого життя.
— Атож, — сказала міс Марпл, — то був чоловік, який міг усе наперед передбачити. Чудовий розум, я сказала б.
— Недаремно ж він мав славу видатного фінансиста.
— Й у сфері фінансів, і в інших справах він обмірковував усе до дрібниць, — сказала міс Марпл. — Думаю, мені час спати. На добраніч, міс Бредбері-Скот.
— Принести вам сніданок уранці сюди, ви, може, захочете поснідати в ліжку?
— Ні, ні, я не хочу завдавати вам зайвого клопоту. Ні, я зійду снідати вниз. Хіба що принесіть філіжанку чаю, це було б дуже до речі, бо я хочу вранці прогулятися в саду. Зокрема, побачити той пагорок, весь укритий білими квітами, такими чудовими і яскравими…
— На добраніч, — сказала Клотільда. — Приємних снів.
II
У холі Старого Маєтку стародавні дзиґарі біля сходів видзвонили другу годину. Дзиґарі в домі видзвонювали години не одночасно, а деякі взагалі не видзвонювали. Підтримувати в робочому стані всі старі дзиґарі та годинники було нелегко. Незабаром дзиґарі, що були на другому поверсі, значно тихіше видзвонили третю годину ночі. Тонка смужка світла проникла з коридору до спальні між дверима й одвірком.
Міс Марпл сіла в ліжку й поклала пальці на вимикач настільної лампи, що стояла на її нічному столику. Двері дуже тихо відчинилися. Світла в коридорі вже не було, але чиїсь легкі кроки проникли з коридору до кімнати. Міс Марпл увімкнула лампу.
— А, це ви, міс Бредбері-Скот, — мовила вона. — Щось термінове?
— Я прийшла з'ясувати, чи вам не треба чогось, — сказала Клотільда.
Міс Марпл подивилася на неї. Клотільда була в довгому яскраво-червоному халаті. Яка вродлива жінка, подумала міс Марпл. Волосся утворювало прегарне обрамлення навколо її чола, перетворюючи цю жінку на постать із трагедії. Міс Марпл знову подумала про грецьку драму. Про Клітемнестру.
— Ви певні, що вам нічого не треба?
— Ні, дякую, — сказала міс Марпл. — Пробачте мені, — сказала вона винуватим тоном, — але я не випила молоко.
— О, моя люба, чому ж ви його не випили?
— Я подумала, воно не піде мені на користь, — сказала міс Марпл.
Клотільда стояла в ногах ліжка й дивилася на неї.
— Знаєте, воно могло зашкодити моєму здоров'ю.
— Що ви хочете цим сказати? — запитала Клотільда, і тепер у її голосі пролунали різкі нотки.
— Думаю, ви знаєте, що я хочу цим сказати, — відповіла міс Марпл. — І знали це протягом усього вечора. А може, й раніше.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Справді не розумієте? — з іронічною недовірою запитала міс Марпл.
— Боюся, молоко уже вистигло. Я заберу його й принесу вам гарячого.
Клотільда простягла руку й узяла склянку молока з нічного столика.
— Не завдавайте собі зайвого клопоту, — сказала міс Марпл. — Навіть якщо ви принесете мені молоко, я не стану його пити.
— Я справді не розумію, про що ви говорите. Справді не розумію, — сказала Клотільда, дивлячись на неї. — Яка ви дивна особа. Що ви за жінка? Чому ви говорите так загадково? Хто ви?
Міс Марпл стягла з голови рожеву вовняну шаль, таку саму, яку вона колись носила на одному з Антильських островів.
— Одне з моїх імен, — сказала вона, — Немезида.
— Немезида? І що воно означає?
— Ви знаєте, що воно означає, — сказала міс Марпл. — Адже ви дуже освічена жінка. Немезида іноді затримується, але рано чи пізно вона приходить.
— Про що ви говорите?
— Про дуже гарну дівчину, яку ви вбили.
— Кого я вбила? Що ви хочете цим сказати?
— Я говорю про дівчину, яку звали Вериті.
— І навіщо мені було вбивати її?
— Бо ви любили її.
— Звичайно, я любила її.