Обидвоє нап'яли на себе несправжні бороди та довгі сутани, а потім зустріч відбувалася більш-менш так, як її описав я, включно з моїм фіналом, у якому з могили здіймалося блакитнувате світло і віддалялися постаті рабинів, котрих проковтнула ніч.
Безсоромник використав мою куценьку доповідь, щоб нагнати мелодраматичності. Вона згодилася для будь-чого, окрім як збити кілька талерів. Дійсно, немає більше нічого святого.
Достоту, як того хочуть євреї.
Наразі йду спати; я відійшов від своїх помірних гастрономічних звичок, випивши, я б сказав, непомірну кількість кальвадосу (у мене непомірно голова йде обертом, підозрюю, тепер таке траплятиметься неодноразово). Але, оскільки я, здається, лише занурившись у сон без сновидінь і прокидаюся абатом Далла Пікколою, я б тепер хотів подивитися, як же ж це я прокинуся у подобі покійного, безсумнівною причиною і свідком смерті котрого був особисто я.
15. Далла Піккола воскрес
Світанок 6 квітня 1897 року
Капітане Симоніні, не знаю, чи сталося це під час вашого сну (непомірного чи незмірного, називайте, як вам до вподоби), та я знову прокинувся й мав змогу прочитати ваші рядки. У перших світанкових променях.
Коли я прочитав ваші нотатки, мені спало на думку, що, можливо, з якоїсь загадкової причини ви обманюєте (й опис вашого життя, який ви так відверто складаєте, зовсім не заперечує того, що ви іноді вдаєтеся до брехні). Якби й існувала людина, яка напевне знає, що ви мене не вбили, то це я сам. Отже, знявши з себе моє священицьке вбрання, я, майже голим, спустився у льох, відчинив міфічний лаз, про який ви так чудово розказували, і очманів від смороду. Я спитав себе, що ж я хочу перевірити: чи у каналізації ще лишилася купка кісток від трупа, якого ви залишили там більше чверті століття тому? І задля цього я маю спуститися у те лайно, аби переконатися, що то не мої кісточки? Та, якщо дозволите, я вже це знаю напевне. Отож, я вам вірю, ви дійсно вбили якогось абата Далла Пікколу.
Хто ж тоді я? Цілком певно, що не той отець Далла Піккола, якого ви вбили (який навіть на мене не схожий), але як же можуть існувати двоє абатів Далла Пікколи?
Насправді річ у тому, що я, можливо, божевільний. Боюся виходити з дому. Чи, може, навпаки, мені слід вийти й щось купити, позаяк через своє священицьке вбрання по шинках розгулювати мені не можна.
У мене немає таких кулінарних талантів, як у вас, хоча, відверто кажучи, я не менше за вас ласий до всілякої смакоти.
Мене охопило нездоланне бажання вбити себе, але я усвідомлюю, що це диявол мене спокушає. Та й нащо мені себе вбивати, якщо це вже зробили ви? Тільки б даремно час згаяв.
7 квітня
Любий абате, досить уже.
Я не пригадую, що зробив учора, та ваші записи я знайшов сьогодні вранці. Припиніть себе мучити. Що, ви теж не пригадуєте? Тож повторюйте за мною, довго витріщайтеся собі у пупок, а потім починайте писати, нехай ваша рука думає за вас. З якого це дива я завжди повинен усе пригадувати, а ви згадуєте лише дещицю, яку я волів би забути?
Наразі мене охопили зовсім інші спогади. Щойно вбивши Далла Пікколу, я отримав записку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на зустріч опівночі, цього разу на Фюрстенберзькій площі, у пору, коли те місце видається досить химерним. Як кажуть совісні люди, того вечора у мене було нечисте сумління, адже я щойно вбив людину й боявся (підсвідомо), що Лаґранж про це дізнався. Аж ні, було цілком очевидно, що мова піде зовсім про інше.
— Капітане Симоніні, нам треба, щоб ви не спускали очей з одного кумедного типа, священика… як би це мовити… сатаніста.
— І де ж я його знайду, у пеклі?
— Без жартів. Отже, це такий собі отець Буллен, який багато років тому познайомився з Адель Шевальє, послушницею з монастиря "Saint-Thomas-de-Villeneuve" у Суассоні, про яку ходило багато містичних чуток: нібито вона вилікувалася від сліпоти й почала пророкувати. У монастирі почали юрбитися послідовники, її поведінка збентежила наставниць дівчини, тож єпископ відправив її подалі з міста. Хай там як, та наша Адель потім обрала отця Буллена за свого духовного наставника, тим паче, що згодом Господь звів їх. Так вони вирішили заснувати релігійну спільноту "Товариство виправлення душ", іншими словами, хотіли присвятити Господу нашому не лише молитви, а й різноманітні види фізичної спокути гріхів, аби спокутувати обрАзи, яких завдали Йому грішники.
— Непогано, як на мене.
— Ось тільки вони проповідують, що, аби позбавитись гріха, треба грішити, стверджуючи, що людство знікчемніло від подвійної зради Адама з Ліліт[208] та Єви з Самаелем[209] (і не питайте мене, хто вони такі, бо парафіяльний священик з моєї церкви розповідав мені лише про Адама та Єву), й загалом, треба проробляти не зовсім зрозумілі речі, проте, здається, абат та панянка, про яку йдеться, а також чимало їхніх послідовників сходилися, як би це мовити, на дещо розпусні зустрічі, де ґвалтували одне одного. Поза тим, пліткували ще й про те, що абат завбачливо сховав плід їхніх з Адель незаконних утіх. Ви, звісно, скажете, що все це радше має цікавити поліцейську префектуру, а не нас, одначе до цієї купи давно вже ввійшли пані з поважних родин, які є дружинами високопосадовців, навіть жінка одного міністра, а падре Буллен вивуджував у цих набожних дам значні кошти. За таких обставин справа набула державної ваги, а тому ми мали взяти її в свої руки. ПАрі висунули звинувачення й присудили три роки за ґратами за шахрайство й порушення пристойності, звідки вони вийшли наприкінці 1864-го. Потому ми загубили слід Буллена, але, на нашу думку, він узявся за розум. Останнім часом, вочевидь, прощений Святим престолом після численних покаянь, абат осьдечки у Парижі знову взявся доводити своє переконання про спокуту чужих гріхів, примножуючи гріхи власні; а якщо всі почнуть дотримуватися такої думки, то справа перетне межі релігії й стане справою політичною, ви мене розумієте? З іншого боку, вже навіть церква занепокоїлась, і нещодавно паризький архієпископ відлучив Буллена від церковних служб і то, маю сказати, саме вчасно. У відповідь Буллен тільки й того, що сплутався ще з одним святенником, який зажив собі слави єретика, таким собі Вінтрасом. Ось у цій течці все, що вам варто про нього знати, чи принаймні все, що знаємо про нього ми. Тепер ваша черга за ним дивитися й повідомляти нам, що він замірився утнути.
— Я ж не жінка, яка шукає собі духівника, аби той її ґвалтував, як же я підійду до нього?
— Та звідки ж я знаю, може б, ви священиком вдяглися? Як мені відомо, ви можете перевдягтися ґарібальдійським генералом чи щось таке.
Ось що мені щойно спало на думку. Але до вас, абате, це не має жодного стосунку.
16. Буллен
8 квітня
Капітане Симоніні, прочитавши ваші роздратовані примітки, я вирішив наслідувати ваш приклад й узятися за перо, навіть не витріщаючись собі у пупок, майже машинально, довірившись власному тілу, яке через мою руку саме вирішить пригадати те, про що забула моя душа. А той ваш лікар Фройд зовсім не був дурнем.
Буллен… Перед моїми очима наша з ним прогулянка біля парафіяльної церкви на околицях Парижа. Чи то було у Серве? Пригадую, як він казав мені:
— Покутувати гріхи, які вчиняють проти Господа нашого, значить, ще й брати їх на себе. Гріх може бути загадковим тягарем; тому, щоб звести нанівець тягар кривди, який покладає нечистий на людство, слід грішити якомога сильніше задля того, аби скинути її з плечей слабших наших братів, які неспроможні вигнати з себе лихі сили, що зробили нас своїми рабами. Ви коли-небудь бачили papier tue-mouches, яке нещодавно винайшли у Німеччині? Вони намащують стрічку патокою й вішають її над своїми тортами у вітрині. Приваблені патокою, мухи застрягають у цій в'язкій речовині, гинучи з голоду, або ж тонуть, коли стрічку, обліплену комахами, викидають у канал. Ось і ревний спокутувач гріхів має бути, як цей папірець, що знищує мух: приваблювати до себе всіляке безчестя, аби потім перетворитися на очисний тигель.
Бачу, як Буллен, стоячи перед вівтарем у якійсь церкві, збирається "очистити" затяту грішницю, вже одержиму, яка, звиваючись долі, сипала бридкими прокльонами й повторювала імена демонів: Абігор, Абракас, Адрамелех, Габорум, Мельхольм, Столас, Заебос…
Буллен вдягнений у священне вбрання фіолетового кольору й у червону тогу, він схиляється над жінкою, промовляючи щось схоже на замовляння, тільки (якщо я добре розчув) навпаки: "Crux sacra non sit mihi lux, sed draco sit mihi dux, veni Satana, veni!"[210] Потім, схилившись над спокутницею, тричі плює їй у рота, підіймає поділ, і, помочившись у чашу, яку використовують під час меси, дає нещасній випити з неї. Згодом (руками!) витягає з посудини речовину безперечно фекального походження й, оголивши груди одержимої нечистим, розмазує на них речовину.
Задихаючись, жінка качається долівкою й випускає стогони, які помалу затихають, аж поки вона не провалюється у майже гіпнотичний сон.
Зайшовши у ризницю, Буллен швиденько вимив руки. А потім тяжко зітхнув, так ніби щойно виконав суворий обов'язок: "Consummatum est"[211].
Пригадую, я сказав йому, що мене прислала особа, яка бажає залишитися невідомою й яка хотіла б провести обряд, для якого знадобляться освячені облатки.
Буллен осміхнувся:
— Чорну месу? Але якщо на обряді присутній священик, саме він безпосередньо повинен їх освячувати, освячення буде справжнім, навіть якщо церква його відлучила.
Я зробив уточнення:
— Гадаю, особа, про яку йде мова, не захоче, аби месу проводив священик. Вам же відомо, що у певних ложах для того, щоб скріпити клятву, проколюють кинджалом облатку.
— Зрозуміло. Я чув, що є один тип, у якого неподалік пляс Мобер є крамничка, в якій той продає bric-à-brac, але він і облатки продавав. Спробуйте зв'язатися з ним.
То це за таких обставин ми познайомились?
17. Часи Комуни
9 квітня 1897 року
Я порішив Далла Пікколу у вересні 1869-го. У жовтні я отримав цидулку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на прогулянку по набережній уздовж Сени.
Ось такі вони, жарти пам'яті. Може, я й не пригадую найістотніших подій, але чудово пам'ятаю відчуття, яке з'явилось у мене того вечора, коли біля Королівського мосту я зупинився, вражений раптовим спалахом світла.