Дуенья одразу ж почала підлещуватись до Зербі-ни. Ізабелла теж прийшла, і Субретка ласкаво подарувала їй кусок шовку. Тільки Серафіна сиділа, замкнувшись, у своїй кімнаті. її самолюбство не могло пробачити незбагненного маркізового вибору.
Зербіні сказали, що Матамор замерз по дорозі, тепер замість нього барон де Сігоньяк, який узяв собі театральне ім'я, цілком підходяще для такої ролі — капітан Фракас.
— Для мене буде великим щастям грати з дворянином, предки якого брали участь у хрестових походах,— сказала Зербіна,— постараюся, щоб шаноба не притлумила в мені натхнення. На щастя, я тепер звикла до знатних людей.
У цю мить Сігоньяк увійшов до кімнати.
Зербіна присіла, широко розправивши спідниці, і привітала його низьким придворним уклоном, граціозним і шанобливим.
— Це баронові де Сігоньяку,— сказала вона.— А оце капітанові Фракасу, моєму товаришеві,— додала і гаряче поцілувала його в обидві щоки, трохи збентеживши цим Сі-гоньяка, який ще не дуже звик до театральної вільності та й ніяковів од того, що тут була Ізабелла.
Повернення Зербіни давало можливість приємно різноманітити репертуар, і вся трупа, за винятком Серафіни, була страшенно задоволена, що вона знову з ними.
Ну от, Зербіна вже влаштувалася, оточена своїми радісними друзями,— повернімося тепер до Ореста й Піл ада, яких ми покинули в ту мить, коли вони після прогулянки в саду зайшли в будинок.
Орест, то пак молодий герцог де Валомбрез — так його звали,— за вечерею майже не їв і не раз забував випити келих, який наливав лакей — з голови йому не виходила та молода красуня, що виглядала з вікна. Шевальє 14 де Віда-ленк, його повірник, марно силкувався розважити товариша — на дружні жарти свого Пілада герцог відповідав вельми лаконічно.
Після десерту Відаленк сказав Валомбрезові:
— Чим коротше буває безумство, тим краще; треба тільки покорить ту красуню, і ви перестанете й думати про неї. Вона опиниться в такому ж становищі, як і Корізанда. Ви наче той мисливець, який любить тільки гнатися за дичиною, а коли вб'є її, то навіть не підбирає. Піду організую облаву, щоб загнати пташку в ваші тенета.
— Ні,— зупинив його Валомбрез,— я сам піду. Ти правильно сказав: мене тішить гонитва, і я ладен гнатися за найнікчемнішою дичиною, хутровою чи пернатою, бігти від куща до куща, де вона ховається, мчати хоч на край світу, хай навіть доведеться впасти мертвим од утоми. Не позбавляй мене такого задоволення. О, якби мені пощастило натрапити на жорстоку, неприступну красуню, я б усім серцем полюбив її, але такої не знайдеш на всій земній кулі.
— Коли б світ не знав про ваші перемоги,— зауважив Відаленк,— то після цих слів вас можна було б звинуватити
в хизуванні; а проте ваші шкатулки, повні любовних листів, портретів, бантів, засушених квітів, чорних, білявих та рудих кучерів і всяких інших знаків любові — явний доказ того, що, говорячи так, ви ще надто скромні. Але може статися, що на цей раз ваше бажання збудеться, бо та, кого ми бачили у вікні, видалася мені скромною, доброчесною і напрочуд холодною.
— Побачимо. Шинкар Біло любить побалакати, але й слухати вміє, так що знає все про людей, які до нього приїжджають. Ходімо вип'єм у нього пляшечку канарського. Віл розговориться й розкаже нам про цю принцесу-мандрів-ницю.
Через кілька хвилин два молодики зайшли в "Герб Франції" і гукнули господаря. Достойний Біло, який знав своїх іменитих гостей, сам провів їх в окрему, оббиту гарними шпалерами нижню кімнату з каміном під широким ковпа* ком, де весело палахкотів вогонь. Узявши з рук слуги сіру від пилюги й засновану павутинням пляшку, він обережно зчистив із шийки сургуч, легенько, навіть не струснувши пляшки, витяг туго заткнутий корок і твердою, наче вилитою з бронзи рукою налив тонкою цівкою жовтувату, мов топаз, рідину у венеційські келихи на крученій ніжці, що їх підставили йому герцог та шевальє. Цю роботу чашника Біло виконував благоговійно і поважно, мовби то жрець Бахуса священнодіяв, справляючи таїнство на славу божественної пляшки; йому не вистачало тільки вінця з виноградної лози і плюща. Ті церемонії додавали ціни його вину, яке й справді було чудове, більш гідне королівського столу, аніж цієї корчми.
Господар уже збирався вийти, коли Валомбрез, таємниче підморгнувши, зупинив його на порозі.
— Пане Біло,— сказав,— візьміть-но собі келих, налийте цього славного вина і випийте за моє здоров'я.
Той молодого герцога не допускав ніяких заперечень, га Біло й не примушував, щоб гість упрошував його допомогти знищувати ці багатства з його ж погреба. Він підняв келих, уклонився й вихилив усе до останньої краплини.
— Добре вино,— смачно цмокнув язиком і замовк; стояв, спершись рукою на край столу і дивлячись на герцога — ждав, що той скаже йому.
— Багато народу в твоєму заїзді? — спитав Валомбрез.— І що за люди?..
Біло тільки хотів одповісти, але молодий герцог випередив його і вів далі:
— Нащо лукавити з таким старим нечестивцем, як ти? Що за жінка живе у тебе в кімнаті, котра виходить на ву-
їв.?
личку навпроти нашого дому, трете вікно від рогу? Хутенько відповідай, матимеш по золотому за кожен склад.
— Це така ціна,— широко всміхнувся Біло,— що треба бути страшенно порядним, аби говорити лаконічним стилем, який так поважали стародавні мудреці. Однак, будучи відданим вашій світлості, я скажу одне-єдине слово: Ізабелла!
— Ізабелла! Чарівне .і романтичне ім'я,— мовив Валом-брез.— Але досить уже цієї лакедемонської стриманості. Будь трохи балакучіший, розкажи мені все, що ти знаєш про цю принцесу.
— Слухаюсь, ваша світлість,— уклонився Біло.— Моя винарня, моя кухня, мій язик — до ваших послуг. Ізабелла — це актриса з трупи добродія Ірода, яка зараз перебуває в "Гербі Франції".
— Актриса,— розчаровано протяг молодий герцог.— А видається такою скромною і стриманою, я сказав би, що це скоріше знатна дама чи багата городянка, аніж мандрівна актриса.
— Тут легко помилитися,— знов озвався Біло,—у неї вельми благопристойні манери. Вона й у театрі грає ролі скромної простушки, і в житті дуже скромна. Гарна дівчина і неприступна в своїй чесноті, хоч їй. доводиться опиратись багатьом зазіханням. Але ніхто краще за неї не вміє спровадити зальотника вишуканого і холодною чемністю, яка не залишає ні найменшої надії.
— Що ж, це мені подобається,— оживився Валомбрез.— Я страшенно ненавиджу надмірну доступність і уникаю тих фортець, які ще до початку штурму визнають себе переможеними й капітулюють.
— Хоч ви й сміливий та доблесний вояк, який не звик стрічати опору, а цієї фортеці одним штурмом не захопите,— зауважив Біло,— тим більше, що її стереже недремний вартовий — непорочне кохання.
— То, виходить, у цієї скромниці Ізабелли є коханець! — вигукнув молодий герцог переможно і водночас із деякого досаДою, бо, з одного боку, він майже не вірив у жіночу доброчесність, а з другого — було неприємно, що у нього, виявляється, є суперник.
— Я сказав "кохання", а не "коханець",— наполегливо, хоч і шанобливо правив своєї шинкар,— це не одне й те саме. Ви, ваша світлість, надто досвідчені в любовному ділі, аби не помітити цієї різниці, хоч яка вона тонка. Жінкя, що має одного коханця, може мати й другого, про це й у пісні співається, а жінка, у якої в серці живе любов — то зовсім інше, добитися перемоги над нею неможливо чи прпнаймні дуже трудно. Бо вона вже має те, що ви їй пропонуєте.
— Ти говориш так, наче вивчав науку любові і сонети Петрарки 15,—— сказав Валомбрез.— А я думав, що ти розумієшся тільки на соусах та винах. А предмет її платонічної ніжності, хто він такий?
— Теж актор,— відповів Біло.— Мені здається, що в трупу його привела любов, бо на простого комедіанта він не схожий — манери не ті.
— Ну що ж,— озвався шевальє де Відаленк,— ви можете бути задоволені. Перед вами виникають несподівані перешкоди. Чеснотливу акторку не щодня стрічаєш, це якраз для вас. Відпочинете від знатних дам і куртизанок.
— А ти певен,— мовив молодий герцог, маючи своє на думці,— ти певен, що ця чеснотлива Ізабелла не підпускає до себе того хлюста, якого я вже ненавиджу всією душею?
— Зразу видно, що ви її зовсім не знаєте,— втрутився Біло.— Це горностай, який скоріше вмре, аніж допустить, щоб на його білій шерсті була пляма. Коли на сцені їй за п'єсою треба поцілуватися, то видно, як вона червоніє під гримом і часом витирає щоку тильною стороною руки.
— Слава гордим, неприступним і непокірним красуням, які не дають осідлати себе! — вигукнув герцог.— Я шмагатиму її нагайкою скільки треба буде, а таки осідлаю, вона ходитиме у мене і тихою ступою, й інохіддю, риссю, чвалом, покірно стрибатиме, як я захочу.
— Дозвольте, ваша світлість, сказати вам, що так ви нічого не доб'єтеся,— зауважив Біло, низько і смиренно вклонившись, як і належить простому чоловікові, коли він перечить високому вельможі.
— А що як я пошлю їй у гарненькому шагреневому футлярі сережки з перлами, намисто з кількох золотих ланцюжків, з'єднаних коштовними каменями, браслет у формі змії з рубінами замість очей?
— Вона поверне вам усе це багатство і скаже, що ви, безперечно, помилилися. На відміну від більшості своїх подруг, Ізабелла зовсім не корислива, очі у неї від блиску золота й самоцвітів не загоряються, а це так рідко буває у жінок. На діаманти в прекрасній оправі вона дивиться так, ніби вони нічогісінько не варті.
— Це якийсь незвичайний і неймовірний взірець жіночої породи! — трохи здивовано сказав герцог де Валомбрез.— Напевне, своєю вдаваною скромністю вона хоче примусити оженитися того, видно, багатого гульвісу. У таких спритниць інколи появляється химерне бажання обзавестись порядною сім'єю і ввійти в товариство поважних жінок, скромно опустивши очі й удаючи неприступність.
— Ну що ж, тоді оженіться з нею,— засміявся Відаленк,— якщо більш нічого не придумати. Титул герцогині і найупертішу зробить піддатливою.
— Тихше, тихше! — сказав Валомбрез.— Не поспішаймо так; треба спрчатку переговорити з нею. Поміркуймо, як підступитися до цієї красуні, придумаймо якусь хитрість, щоб не сполохати її.
— Це легше, ніж покорити її серце,— мовив Біло.— Сьогодні ввечері у залі для м'яча буде репетиція завтрашньої вистави; туди пустять і деяких міських театралів, так що досить вам назвати себе, і двері перед вами розчиняться навстіж.