Кров скипіла свідомим неспокоєм. Авжеж, це її тіло так пахне, п'янко і млосно; літеплий запах обіймів, над яким спрагло витає музика його віршів, невидима м'яка білизна, просякла пахощами й росою її плоті.
Ззаду по його шиї повзла воша, і він двома пальцями вправно зловив її під нетугим коміром. Повальцювавши якусь мить її тільце, ніжне й ламке, немов рисове зернятко, він скинув її з пальців. Цікаво — виживе вона чи ні? Пригадалася чудна думка з Корнелія Ляпіда — що воші, народжені з людського поту, не були створені Богом разом з іншою живністю на шостий день. Від свербіння шкіри на шиї почервоніла і роз'ятрилася душа. Життя його тіла — зле зодягненого, недогодованого, завошивленого — обізвалося раптовим спазмом розпачу, від якого стиснулися повіки, й у пітьмі він побачив крихкі ясні тільця вошей, що сіялися просто з повітря, обертаючись на льоту. Ні, то не темрява спадала з повітря. То яснота.
Яснота спадає з повітря.
Він навіть не може пригадати як слід Нашів рядок. Усі викликані ним образи неправдиві. Його уява порозводила паразитів. Думки його — гниди, народжені з поту неробства.
Він притьмом вернувся вздовж колонади назад до товариства. Ну що ж, хай собі йде, куди хоче, з кінцями. Хай собі покохає якогось чистьоху-атлета з чорним волоссям на грудях, який миється щоранку до пояса. Хай.
Кренлі видобув з кишені ще одну сушену смокву й заходився поволі її плямкати. Темпл сидів на цоколі, спершись на колону й насунувши кашкет на сонливі очі. З вестибюля вийшов присадкуватий юнак з затиснутою під ліктем шкіряною течкою. Він простував до товариства, стукаючи об плити закаблуками і штирем важкої парасолі. Піднявши її в знак привітання, сказав:
— Добрий вечір, панове.
Знову постукав у камінь й хихикнув, нервово посіпуючи головою. Довготелесий сухотник, Діксон і О'Кіфф говорили по-ірландському й не відповіли. Тоді він повернувся до Кренлі:
— Добрий вечір особисто вам.
Він ворухнув парасолею в бік Кренлі і знову хихикнув. Кренлі усе ще жував смокву, голосно плямкаючи:
— Добрий? Так. Непоганий сьогодні вечір. Присадкуватий серйозно глянув на нього і лагідно-докірливо потряс парасолею.
— Я бачу, — сказав він, — ви готові стверджувати очевидні речі.
— Угу, — відказав Кренлі, простягаючи недоїдений плід до рота присадкуватому, немов пропонував скуштувати.
Той не скуштував, тільки вірний своєму особливому настроєві, сказав поважно, так само підхихикуючи й підтверджуючи сказане парасолею:
— Ви маєте намір...
Він затнувся, вказав на пожовану смокву і голосно додав:
— Маю на увазі це.
— Угу, — як і раніше відказав Кренлі.
— Ви маєте намір, — озвався присадкуватий, — сказати це як ipso facto, чи, скажімо, як так би мовити?
Діксон одвернувсь од свого гурту, кажучи:
— Тут Ґоґґінс чекав-чекав тебе, Ґлінне, та й пішов шукати вас з Мойніганом до "Адельфі". Що в тебе тут? — спитав він, поплескуючи по Ґлінновій течці.
— Контрольні роботи, — відказав Ґлінн. — Я даю їм щомісяця контрольні, щоб знати, чи засвоюють вони мою науку.
Він теж поплескав по течці, кашлянув і всміхнувся.
— Науку? — грубо обізвався Кренлі. — Це ти про ту босоногу малечу, що має за навчителя такого паршивого осла, як ти? Поможи їм, Боже!
Він дожував свою смокву і відкинув хвостик.
— Я не бороню діткам приходити до мене, — зичливо проказав Ґлінн.
— Паршивий осел, — з притиском повторив Кренлі, — ще й богохульник!
Темпл схопився на ноги і, відсунувши Кренлі, мовив до Ґлінна:
— Це з Нового Завіту, ця фраза: "Пустіте дітей, щоб до мене приходили, і не забороняйте їм".
— Йди спи собі далі, Темпле, — порадив йому О'Кіфф.
— Гаразд, — вів далі Темпл, все ще звертаючись до Тлінна. — А якщо Ісус каже, щоб діти приходили до нього, чого ж тоді церква посилає усіх їх до пекла, коли вони вмирають нехрещеними? Чого?
— А сам ти хрещений, Темпле? — спитав сухотник.
— Чого ж їх посилають до пекла, якщо Ісус сказав, щоб усі йшли до нього? — не вгамовувався Темпл, заглядаючи Ґліннові в очі.
Ґлінн кашлянув і спокійно сказав, насилу гамуючи нервовий смішок і при кожному слові пускаючи в рух парасолю:
— Так от, якщо це так, як ти твердиш, то мені вельми цікаво, звідки береться ця "такість"?
— А звідти, що церква безсердечна, як і всі старі грішники, — відповів Темпл.
— А ти певен, що твій погляд на це питання ортодоксальний? — вкрадливо поспитав Діксон.
— Святий Августин твердив, що нехрещені діти йдуть до пекла, — відповів Темпл, — бо й він був старий безсердечний грішник.
— Схиляюсь перед тобою, — втрутився Діксон. — Але я завжди думав, що для таких випадків існує передпекло.
— Не сперечайся з ним, Діксоне, — грубо сказав Кренлі. — Не забалакуй з ним і не дивись на нього. Тягни його додому на налигачі, як мекливого цапа.
— Передпекло! — вигукнув Темпл. — Теж гарний винахід. Так само як пекло.
— Але не такий неприємний, — посміхнувся Діксон і обернувся до товариства: — Гадаю, що цим я висловлюю думку всіх присутніх.
— Висловлюєш, — твердо сказав Ґлінн. — У цьому Ірландія одностайна.
І вдарив залізною ферулою своєї парасолі по кам'яній долівці колонади.
— Пекло, — мовив Темпл. — Я ще можу погодитися з цим винаходом сірої супружниці Сатани. Пекло — римського походження, воно міцне й незугарне, як римські мури. А що таке передпекло?
— Кренлі, дай йому пипку, — гукнув О'Кіфф.
Кренлі підскочив до Темпла і тупнув на нього ногою, як на курку:
— Киш!
Темпл спритно відсунувся і закричав:
— А ви знаєте, що таке передпекло? Знаєте, як ми у Роскоммон і таке називаємо?
— Киш на тебе! Цур тобі! — кричав Кренлі, плескаючи в долоні.
— Ні перед, ні зад! — переможно вигукнув Темпл. — І я його так називаю!
— Дай-но твого патика, — мовив Кренлі.
Він вирвав ціпок Стівенові з рук і скочив на сходи, але Темпл, чуючи гонитву, утік у пітьму, мов спритний, легконогий дикий звір. Чути було, як важкі черевики Кренлі потупотіли через подвір'я і потім як він, збитий зі сліду, важко повертається назад, на кожному кроці копаючи носаками жорству.
Кроки були сердиті, й так само сердито та різко тицьнув він ціпка Стівенові назад у руки. Стівен відчув, що гнів Кренлі має іншу причину, але, удавши терплячого, тихо сказав йому, торкнувши за плече:
— Кренлі, ти чув, що я хочу поговорити з тобою? Відійдім.
Кренлі мить дивився на нього, потім спитав:
— Зараз?
— Так, зараз. Але не тут. Ходімо.
Вони мовчки перетнули подвір'я. Під колонадою хтось почав м'яко насвистувати пташиний поклик із "Зіґфріда", і цей мотив линув їм услід. Кренлі обернувсь, а Діксон (свистів він) гукнув:
— Куди ви, хлопці? А як же наша партія, Кренлі?
Повітряну тишу перетнуло кілька вигуків — вони домовлялися про партію більярду в готелі "Адельфі". Далі, у тишу Кілдар-стріт, Стівен рушив сам. Напроти готелю "Клен" зупинився і став терпляче чекати. Назва готелю на безбарвній лакованій дошці, безбарвний фасад будинку шпигнули його, як шпигає погляд ввічливої зневаги. У відповідь він недобрим оком зиркнув на м'яко освітлене готельне фойє, уявляючи собі пригладжене, затишне життя ірландських аристократів. Вони думають про офіцерські чини й агентів з продажу землі; селяни кланяються їм на сільських дорогах; вони знають назви кількох французьких страв і дають візникам накази вискливими провінційними голосами, що випирають з їхніх врослих у шкіру говірок.
Як поцілити в їхні сумління, як проникнути в уяви їхніх дочок, перш ніж їх запліднять їхні ж паничі, як зробити, щоб вони привели на світ хоч трохи шляхетніших нащадків? У дедалі густіших сутінках він відчував думки й прагнення народу, до якого належав, що летіли, мов лилики, темними сільськими дорогами, попід деревами на берегах потічків, понад розцвічені озерцями мочарі. На порозі чекала жінка, коли Дейвін проходив повз її дім уночі, і кухлем молока зваблювала його на ложе; бо в Дейвіна — лагідні очі чоловіка, який вміє зберігати таємниці. Тільки його ще не зваблювали жодні жіночі очі.
Хтось міцно схопив його попід руку, і голос Кренлі сказав:
— Ходімо ж пріч.
Вони мовчки йшли на південь. Врешті Кренлі озвався:
— Він викінчений ідіот, цей Темпл! Клянуся Мойсееві, я, щоб ти знав, колись-таки його приб'ю.
Проте гніву в його голосі вже не було, і Стівен подумав, чи не згадався йому її уклін під колонадою.
Вони звернули ліворуч. За якийсь час Стівен озвався:
— Кренлі, нині я мав неприємну сварку.
— З родичами? — спитав Кренлі.
— З матір'ю.
— Через релігію?
— Так, — відповів Стівен. По паузі Кренлі запитав:
— Скільки років твоїй матері?
— Ще не стара, — промовив Стівен. — Вона хоче, щоб я причастився на Великдень.
— А ти?
— Я не хочу, — відказав Стівен.
— Чому? — допитувавсь Кренлі.
— Я не хочу служити, — мовив Стівен.
— Я вже таке чував раніше, — спокійно сказав Кренлі.
— А зараз ти чуєш це пізніше, — спалахнув Стівен. Кренлі стис Стівенову руку:
— Тихо, тихо, дорогенький. Диви-но, який вразливий, чортів син! — сказав він з нервовим сміхом і, заглянувши Стівенові в обличчя зворушеними і приязними очима, додав:
— Ти знаєш, який ти вразливий?
— Смію сказати, що так, — і собі засміявся Стівен. Душі їхні, щойно такі чужі, раптом зблизилися між собою.
— Ти віриш у святе причастя? — спитав Кренлі.
— Ні, — мовив Стівен.
— Отже, не віриш?
— Ні. Ні вірю, ані не вірю, — відповів Стівен.
— Багато хто має сумніви, навіть духовні особи, — сказав Кремлі. — Але вони або долають, або відкидають їх. Хіба твої сумніви такі вже непереборні?
— Я не хочу їх бороти, — відповів Стівен.
Кренлі, на мить знітившись, знову поліз до кишені по фігу і вже підносив її до рота, коли Стівен сказав:
— Перестань, прошу тебе. Не можна ж говорити про такі речі з повним ротом жуйки.
Кренлі оглянув плід при світлі ліхтаря, під яким вони пристали. Потім приклав його по черзі до кожної ніздрі, надкусив, виплюнув і пожбурив його у канаву, кажучи навздогін:
— Геть від мене, проклятий, ув огонь вічний! Тоді знов узяв Стівена під руку й повів далі.
— Ти не боїшся, що почуєш ці слова в судний день?
— А що ти мені запропонуєш натомість? — спитав Стівен. — Вічне блаженство в товаристві нашого декана?
— Він, не забувай, сподобиться раю.
— Атож, — мовив Стівен трохи ущипливо, — він розумний, тямущий, безпристрасний і передусім проникливий.
— Цікава річ, розумієш, — спокійно вів далі Кренлі, — наскільки сам ти насяк релігією, в котру — на словах — ти не віриш.