Навіть апостоли зрадили свого Учителя.
– Тільки Іуда, – уточнив Лаврентій, – цей сучий син продався за тридцять копійок. Він був така паскудна людина. Він був, як Троцький. А інші його учні…
– Решта були такі ж, – заперечив Сталін. – Ти погано читав Євангеліє, Лаврентію.
– Я його взагалі не читав, – швидко відповів Лаврентій. – Я читаю лише те, що ти написав. Історію ВКП(б) и "Основи ленінізму".
– Це добре, – схвалив він, – але і Євангеліє тобі також не зашкодило б. Якби ти читав Євангеліє, ти, Лаврентію, звернув би увагу на те, що, коли Христа заарештували в Гефсиманському саду, всі його учні розбіглися. Усі розбіглися, – повторив він. – Так чого ж нам вимагати від цих жалюгідних, нікчемних людей? Відпусти їх, Лаврентію.
– Воля твоя, – знизав плечима Лаврентій.
Одним порухом Лаврентій зняв кайдани зі всіх заарештованих, а вони, замість вияву вдячності, раптом кинулися на нього, лежачого, з жахливим гарчанням. Лаврентій першим уп'явся йому в горлянку, і на цьому Сталін… прокинувся. Розплющив очі, але ще довго не міг прийти до тями й переконатися, що це був усього-на-всього сон.
За вікном гарчав сміттєвоз.
8
Поступово пан Калюжний настільки проникся до Чонкіна родинними почуттями, що став уважати його наче за рідного сина. Тим паче що своїх дітей у нього не було. Барбара, молодша за пана на тридцять років, була в усьому хороша, але безплідна. Калюжний навіть став думати про те, щоб усиновити Чонкіна. Але збутися цьому не судилося. На початку шістдесятих старий став відчувати незвичні нездужання, різі у шлунку і нудоту. Довго не йшов до лікаря. Нарешті з'їздив у найближче містечко Спрінґфілд.
Повернувся звідтіля блідий, серйозний, з новиною, яку повідомив Чонкіну без зайвих емоцій. Лікар Грінфілд сказав йому, що у нього рак шлунку з метастазами в легенях і кістковому мозку. Стан безнадійний. Калюжний запитав лікаря, скільки йому зосталося жити, лікар відповів: "Місяців чотири, якщо пощастить (if you are lucky)".
Калюжний поділився цим із Чонкіним, після чого обидва довго мовчали. Чонкін хотів щось сказати з цього приводу, знав, що слід щось сказати, але що саме слід сказати, придумати не міг і тому відчував страшенну незручність.
– Ось шо, – сказав Калюжний, намовчавшись. – Я хотів тебе адоптіровать, але тепер іншу думку маю. Хочу, шоб ти, коли я піду тудою, – він покрутив при цьому рукою, наче вказуючи на якийсь напрямок виходу у вигляду штопора, – женився на Барбарі. Жінка вона справна, по возрасту тобі підойде більше, аніж мені, хазяйство разом будете тримати, а шо касаємо постєлі, то сам побачиш.
Лікар дав Калюжному якісь пігулки. Можливо, завдяки їм перший місяць хворий почувався відносно непогано. Він уводив Чонкіна в курс справи, розповідав йому про тонкощі фермерської професії, про те, як визначати погоду, види на урожай, як лагодити комбайн, продавати зерно і вести витратні книги.
Іноді здавалося, що лікар помилився, але невдовзі Калюжний став марніти, жовтіти, зліг і помер рівно через чотири місяці, як і було передбачено.
Долю Чонкіна і Барбари було вирішено. Поховавши пана Калюжного, вони не стали заради пристойності вичікувати якихось строків. Якби вони зоставалися формально самотніми, то їм довелося б сплачувати набагато більше грошей на медичне страхування і на податки. Щоб запобігти цьому, вони вже через три місяці зареєстрували свій шлюб і повінчалися в церкві, де панотець Майкл взяв із кожного слово, що вони будуть разом у щасті і в горі, любитимуть і підтримуватимуть одне одного до тих пір, поки не розлучить їх смерть.
9
Барбара новим чоловіком була задоволена. Він був спокійного норову, працьовитий, в їжі невибагливий, з нею в усіх справах радився, а в ліжкові виявився невтомним. Вона була слабка на передок, а пан Калюжний, не розуміючи її страждань, своїми обов'язками нехтував через вік і по недомислію. А Чонкін у цьому вельми був здатен.
Якби його запитали і він захотів би чесно сказати, чи любить він Барбару, він міг би відповісти ствердно. Йому з нею було добре і затишно. Вона йому готує їсти, пере білизну і сорочки, утримує дім у чистоті, а в ліжку ніколи не відмовляє. Чого ж іще? Але якби запитати його, а чи відчув він хоча б раз ту радість, що охоплювала його, коли Нюра після кількох годин відсутності поверталася додому, чи ж була схожою втіха, отримувана від тілесної близькості з Барбарою, з відчуттям щастя, яке переповнювало його, коли він був із Нюрою, він навряд чи сказав би "так". Але таке щастя в декотрих людей буває лише один раз у житті, а з більшістю не буває ніколи, і вони нічого, живуть, отримуючи задоволення від того, що їм доступно.
Барбара в сексі була активною, високо задирала ноги, не сопіла і не стогнала, а голосно і щасливо сміялася і, наближаючись до вищої точки, вигукувала: "О Бой!" Тобто буквально: "О Хлопчику!" Хлопчик із великої літери, бо Хлопчиком вона називала Господа Бога.
Час від часу вони їздили на цвинтар навіщати могилу пана Калюжного. Американські цвинтарі не схожі на російські. Вони бувають чисто прибрані, але виглядають аскетично. Викладені рівними рядами невеликого розміру плити з іменами, прізвищами, датами народження і смерті, і, як правило, нічого більше. Якось Барбара припала до каменю, і Чонкін почув, але не був певним, що правильно зрозумів, вона сказала: "Спасибі тобі, Пітер, що ти помер".
Чонкіна ці слова так здивували, що вночі він не стримався і запитав її, що б ото значило. Вона поцілувала його і сказала: "Якби він не помер, я не змогла б жити з тобою".
10
Якось на пропозицію Барбари вони їздили в Нью-Йорк. Відвідали музей Метрополітен, переглянули мюзикл "Вестсайдська історія" на Бродвеї, погуляли по Таймс-сквер, переночували в готелі "Холідей Інн" і тільки наступного ранку рушили додому. На вокзалі в одному з кіосків Чонкін побачив газету з російськими літерами, яких він не бачив з тих пір, як покинув Німеччину. Газета називалася "Нове російське слово". Чонкін купив її і в поїзді став читати. Він і раніше до читання був не надто привчений, а тепер воно і взагалі давалося йому важко. Але в газеті йому трапилася стаття "Два Сталіни", яка його дуже зацікавила. Він завжди думав, що Сталін був один, але мав двох дружин. Виявляється, їх самих було два. А якщо їх було два, то скільки дружин мали обидва? Кожен по дві?
Поводячи загрубілим селянським пальцем по рядках, він став уникати в текст, і читання швидко його захопило. Стаття розпочиналася з історії про походження генералісимуса, з твердження, вже знайомого Чонкіну, що Сталін походить від Пржевальського і кобили Пржевальського. Описувалася подія, очевидцем якої Чонкін був, а саме доповідь полковника Опаликова, посилання на пошуки вченого Грома-Гримейла і несподівана смерть доповідача. Але далі оповідач перейшов до іншого сюжету, а саме – заговорив про підміну справжнього Сталіна актором Меловані і про Сталіна, який замінив актора Меловані на сцені. Утім, обидва вони грали одну і ту ж роль, тільки в різних обставинах. Розповідалося, як Берія довго підбирався до Меловані, який так підло його обманув. Але зрештою підібрався. І коли лже-Сталін помирав, лежав у комі, а потім на секунду прийшов до тями, Берія начебто кинувся цілувати йому руку, але насправді він не тільки цілував йому руку, але щось при цьому шепотів. Ті, що стояли поруч, розчули тільки слово "геній". Це слово було промовлено насправді, але в якому контексті? Берія записав у себе в щоденнику: "Я припав до його руки, роблячи для оточуючих вигляд, що її цілую. А насправді я хотів йому сказати і сказав: "Тепер ти зрозумів, жалюгідний актьоришко, хто із нас хто? Ти, увійшовши в Кремль, зобразив із себе генія. А тепер ти ж розумієш, що справжній геній, геній, геній – це я!"
Що стосується справжнього Сталіна, що жив під іменем артиста Меловані, то він смерть артиста, який жив під його іменем, пережив важко. Хоча він завжди був реалістом, ніколи ніякими людьми особливо не зваблювався і соратникам своїм, звісно, не довіряв, після своєї начебто смерті він був уражений тим, якими вони виявилися хамелеонами. Наскільки їхні слова про його велич, геніальність і незамінність виявилися брехливими і лицемірними. Наскільки великою виявилася їхня ненависть до нього, яку вони так уміло приховували. Його душевні страждання підсилювалися ще й тим, що зі смертю Сталіна мнимого життя його, справжнього, одразу змінилося на гірше. П'єса "Сталін у жовтні" після 5 березня була зіграна двічі. Один раз у тому ж березні і вдруге 22 квітня, в день народження Леніна. І все! При розподілі ролей в інших спектаклях режисери ввічливо його обминали. Уважалося, що цей актор може грати тільки роль Сталіна і нікого більше. А втім, через деякий час грали п'єсу з життя Першої кінної армії, і товаришу Сталіну, себто актору Меловані, себто правдивому товаришу Сталіну, якого приймали за актора Меловані, довірили грати роль коня маршала Будьонного. У цій ролі й проявився його великий талант. Усі критики відзначили чудесну і природну гру артиста, про якого написали, що він грає так, наче дійсно вродився конем. Деякі, однак, єхидні критики відзначали, що це скоріше не кінь, а старий мерин, якого пора здавати на живодерню.
До ХХ з'їзду КПРС він узагалі був позбавлений всіляких ролей. Доповідь Хрущова і розвінчання культу власної особи пережив важко. У чомусь був згоден із доповідачем, але не міг не згадати, як запопадливо той виконував усі його вказівки, часто навіть із більшим старанням, ніж від нього вимагалося. У цей рік Сталіна охопив жахливий страх, що тепер Берія, аби сховати всі кінці у воду, захоче покласти в Мавзолей справжнього Сталіна. Берію, щоправда, невдовзі заарештували і розстріляли, бо він виявився англійським шпигуном. Але страх, що ним, справжнім Сталіним, замінять покійника, що лежав у Мавзолеї, не покидав Сталіна і сильно підірвав його колись могутнє здоров'я.
Є відомості про те, що, будучи й раніше небайдужим до спиртного, він в останній рік випивав усе більше й більше. Позбавлений ролей, він практично перестав ходити на роботу. Приходив у театр тільки двічі на місяць: в день авансу і в день зарплати, які йому, однак, видавали справно. Здається, у нього були й інші заощадження, але він їх усі просадив на кінських перегонах, якими останнім часом захопився.