Овід

її ще якось підтримували густі зарості плюща, але у дворі попід стіною вже лежали величез­н купи обсипаного крихкого каміння. З цієї башти він мав спуститися по плющу та камінню у двір і, тихенько відхиливши незамкнену браму, пробратися до підземного тунелю. Кілька століть тому цей тунель

правив за підземний хід від фортеці до башти на су­сідньом горбі. Тепер же він був зовсім занедбаний і в деяких місцях завалений кам'яними брилами.

Тільки контрабандисти знали, що там є старанно прихована вилазка в гори, яку вони самі й пророби­л в стіні. Ніхто не підозрівав, що часто під самісінь­ки валом фортеці по кілька тижнів лежали цілі пар­ті забороненого краму, тимчасом як митники марно обшукували житла похмурих розлючених горян. Ви­лізш в цю діру, Овід мав пробратися в темряві у від­людн місце в горах, де його повинен був чекати Мар­тін і контрабандист. Єдина трудність була у тому, що не кожного дня траплялась змога відімкнути піс­л вечірнього обходу браму, а спускатися з вікна в ясну ніч було надто небезпечно, бо міг помітити вар­тови. Отож, коли випала така щаслива нагода, її не можна було пропустити.

Овід сів і почав їсти хліб. Він принаймні був не такий гидкий, як інша тюремна їжа, а йому обов'яз­ков треба було щось поїсти, щоб набратися сил.

Не завадило б трохи й поспати. Починати пиляти можна було не раніше як о десятій годині. Всю ніч йому доведеться тяжко працювати.

" A padre таки думав допомогти йому втекти! Як це схоже на padre!

Та він нізащо б не згодився. Усе, що хочете, тіль­к не це. Якщо він утече, то зробить це власними си­лам та з допомогою товаришів. А від попів йому не треба ніяких послуг.

Як душно! Певно, буде гроза. Повітря таке важке й гнітюче. Він неспокійно засовався на ліжку і під­кла під голову забинтовану руку. Але враз витяг її. Як вона пече. І всі старі рани починали нити... Що з ним таке? Дурниці, це просто на погоду. Він трохи засне й відпочине, а потім треба пиляти.

Вісім прутів, та ще такі товсті й міцні. Чи багато їх ще лишилось? Мабуть, не дуже, бо він пиляє вже кілька годин, стільки безконечних годин... тому й роз­болілас рука. Ой, як боляче! Аж до самої кістки. Але навряд чи і в боці болить від пиляння. А страшний пе­кучи біль у нозі — хіба це теж від пиляння?

Овід схопився. Ні, він не спав, він марив з роз­плющеним очима. Марив про те, що пиляє, а ще й не починав. Он вони, ті грати, цілісінькі й міцні, як

завжди. Десь на башті пробило десяту. Пора братися до роботи.

Він глянув у вічко і, переконавшися, що ніхто за ним не стежить, вийняв з пазухи напилки.

Ні, з ним нічого, абсолютно нічого! Це тільки так здається. У боці болить або від того, що шлунок не в порядку, або ще від чогось. Що ж тут дивного, коли він просидів три тижні на огидній тюремній їжі і в такому повітрі! А що ниє все тіло, то це почасти нер­в, а почасти сидяче життя. Ну, звичайно, сидяче жит­т.

Як він раніше не подумав про це!

Він трохи посидить і заспокоїться. Через кілька хвилин усе пройде.

Але сидіти ще гірше. Коли він сів спокійно, біль ще сильніше схопив його, і лице в нього аж посі­ріл. Ні, треба взятись до роботи і струснути з себе цей жах.

Зрештою, це в його волі — почувати чи не почувати. І він не Ночуватиме, він оджене все це геть.

Він устав і сказав сам собі голосно і чітко:

— Я не хворий, мені ніколи хворіти. Я мушу пере

пиляти грати і не збираюся хворіти.

Потім почав пиляти.

Чверть на одинадцяту... пів на одинадцяту... без чверті одинадцять... Він пиляв і пиляв, і кожен хід напилка по залізу відчував так гостро, ніби хтось пи­ля йому тіло і мозок.

— Цікаво,— сказав він собі з усмішкою,— хто ра­ні буде перепиляний — я чи грати? — І, зціпивши

зуби, працював далі.

Пів на дванадцяту. Він усе ще пиляв, хоч рука за­німіл, набрякла і ледве тримала напилок. Ні, він не сміє спинятися відпочивати. Якщо він хоч на мить кине оцю жахливу роботу, то нізащо не зможе поча­т її знов.

У коридорі почулися кроки вартового, і приклад його карабіна стукнувся об двері.

Овід спинився і глянув назад, держачи напилок у піднятій руці. Не­вж попався?

Крізь вічко у дверях проскочило щось кругленьке

ї впало на підлогу. Він поклав напилок і нахилився, щоб підняти маленьку кульку. Це був шматок згор паперу.

Як довго він спускався все нижче й нижче, а нав­кол здіймалися чорні хвилі...

Як вони бушували!

Ах, так, це він просто нахилився, щоб підняти папірець, і йому трохи запаморочилась голова. Це з багатьма трапляється. Але йому вже нічого — анічо.

Він підняв кульку, підніс її до світла і обережно розгорнув.

"Будь-що-будь тікайте сьогодні. Завтра Цвіркуна переведуть в інше місце. Це в нас єдина нагода".

Він знищив записочку так само, як і першу, узяв напилок і знов почав працювати уперто, мовчки й безнадійно.

Перша година. Шість прутів із восьми перепиля­н. Ще два, і тоді спускатися.

Він почав згадувати, як раніш починалися в нього ці жахливі припадки. Останній раз це трапилося на новий рік, і він здригнувся, згадавши ті п'ять ночей. Але тоді це сталося не так раптово. Так раптово не було ще ніколи.

Він кинув напилок, інстинктивно простяг уперед руки і почав молитися — вперше відтоді, як став атеї­сто,— і молився невідомо до чого, ні до кого і до всіх.

— Тільки б не сьогодні! Нехай я захворію завтра! Завтра я все стерплю, тільки не сьогодні!

Постояв з хвилину нерухомо, притиснувши руки до скронь. Потім знов узяв напилок, і знов почав пра.

Пів на другу. Почав останній прут. Рукав сорочки подерся на шмаття. На губах проступила кров, перед очима плив червоний туман, з лоба котився піт. А він пиляв, пиляв...

Монтанеллі заснув тільки на світанку. Він був дуже змучений стражданнями від безсонної ночі і де­яки час спав спокійно. Потім почав марити.

Спочатку це були невиразні, розпливчасті марен­н, окремі обривки фантастичних образів, що швид­к й хаотично змінювали один одного. Все це напов­нювал його неясним почуттям боротьби, болю, тінню невідомого жаху.

Раптом Монтанеллі побачив безсонницю — старий жахливий знайомий сон, який мучив його уже довгі роки. І навіть крізь сон він відчував, що це сниться йому не вперше. Йому здавалося, що він блукає по величезному пустирю, намагаючись найти який-не-будь спокійний куточок, де б можна було лягти й за­снут. Всюди ходили люди, сміялись, кричали, моли­лис, дзвонили в дзвони і вдаряли в металеві ін­струмент. Часом він оддаляється від галасу, лягає то на траву, то на дерев'яну лаву, то на кам'яну плиту. Він заплющує очі, прикриває їх від світла руками і говорить до себе: "Ну, тепер я засну".

Але натовп наближається до нього, кричить, гала­су, кличе по імені і просить:

"Прокиньтесь! Про, ви нам потрібні!"

І знову він потрапив до великого палацу з роз­кішним кімнатами, і всюди стоять ліжка, дивани, ни­зеньк м'які софи. Вже ніч, і він промовляє сам до себе: "Тут нарешті я знайду спокійне місце і засну". Він вибрав темну кімнату і ліг, але зайшов хтось із лампою, безжалісне світло ріже йому очі, і знову кри­чат:

"Вставайте, вас кличуть".

Монтанеллі встає і бреде далі, спотикаючись і за­точуючис, ніби поранена на смерть тварина; б'є го­динни, і він знає, що половина ночі вже минула, по­ловин дорогоцінної короткої ночі. Два, три, чотири, п'ять — до шести годин все місто прокинеться і тиша зникне.

Монтанеллі іде до іншої кімнати і тільки хотів лягти на ліжко, як хтось знову підіймає його і кри:

"Це моє ліжко!" І він одступає з відчаєм у серці.

Минає година за годиною, а він усе бродить і бро­дит з кімнати до кімнати, з будинку до будинку, з коридора в коридор.

Жахливий сірий світанок наближається й набли­жаєтьс; годинник б'є п'яту; ніч пройшла, а він так і не відпочив. Який жах! І знову день, і знову день...

Ось він потрапив до низького склепистого підземного коридора, який, здавалось, не мав кінця. Весь ко­ридо освітлений сліпучо-яскравими лампами та лю, крізь ґратчасту стелю проникають звуки весе­ло музики, сміху, танців.

Там, наверху, над його головою, у світі живих лю­де, очевидно, святкують.

Ох, коли б найти місце, щоб заховатись і заснути! Малесеньке місце, хай навіть могилу! Він говорить це і спотикається об край могили. Відкрита могила, від якої несе смертю і пліснявою... Та байдуже, аби він міг заснути.

"Ця могила моя!" — закричав голос Гледіс, і вона, висунувши голову з-під зотлілого савана, втупила в нього очі.

Він став навколішки і простягнув до неї руки.

"Гледіс! Гледіс! Хоч трохи зжалься наді мною, до­звол мені вповзти в це вузеньке місце і заснути. Я не прошу твого кохання; я не доторкнусь до тебе, не заговорю, тільки дозволь мені лежати поруч тебе і спати. Кохана, я так давно не спав, я не знесу біль­ш й дня. Світло пече мені душу, шум розбиває мій мозок на порох. Гледіс, дозволь мені ввійти в твою могилу і заснути".

Він хоче закрити її саваном свої очі. Але вона від­штовхуєтьс од нього і, жахаючись, кричить:

"Це святотатство! Ти ж священик!"

І знову він бродить і бродить і виходить на мор­ськи берег, на голі скелі, залиті сліпучим світлом, і вода глухо стогне і все благає не тривожити її.

"Ах,— сказав він,— море буде милостивішим до мене, воно теж втомилось до смерті і не може за".

Тоді із морської глибини виринає Артур і голосно кричить:

"Море моє!"

— Ваше преосвященство! Ваше преосвященство!

Монтанеллі здригнувся й роаялющив очі. Його слу­г стукав у двері. Він машинально підвівся і відчинив йому. Той вражено глянув на кардинала — такий у нього був змучений і зляканий вигляд.

— Ваше преосвященство, ви хворі?

Монтанеллі провів рукою по лобі.

— Ні, я спав, а ви злякали мене.

— Вибачте, ваше преосвященство. Мені здалося, що ви прокинулись уранці, і я гадав...

— Уже пізно?

— Дев'ята година. До вас приїхав полковник. Ка­ж, що в нього дуже важлива справа, а знаючи, що ви встаєте рано...

— Він унизу? Я зараз.

Монтанеллі одягнувся й зійшов униз.

— Вибачте, що я так безцеремонно потурбував ваше преосвященство.

— Сподіваюся, все гаразд?

— Зовсім не гаразд. Ріварес мало не втік.

— Але раз не втік, то це ще не страшно. Як же це було?

— Його знайшли у дворі коло маленької залізної брами. Коли о третій годині ранку варта вийшла на обхід, один із солдатів спіткнувся об якесь тіло, що лежало на землі. Вони присвітили і побачили, що це Ріварес.