А щоб ви знали ціну таким людям, я запрошую його обідати на завтра.
Старший вікарій хотів докинути слівце з приводу вибору наступника, але прелат був не схильний в цю хвилину займатися справами і сказав йому:
— Перш ніж дати увійти другому, подивимось, як відходить цей. Покличте сюди семінариста: адже істина глаголить дитячими устами.
Жюльєна покликали. "Зараз мене допитуватимуть два інквізитори",— подумав він. Ніколи ще не почував він у собі такої відваги.
В ту хвилину, коли Жюльєн увійшов, два камер-лакеї, одягнуті краще, ніж сам пан Вально, роздягали монсеньйора. Перш ніж заговорити про абата Пірара, прелат схотів розпитати Жюльєна про його навчання. Він поставив Жюльєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків — до Вергілія, Горація, Ціцерона. "За ці імена,— подумав Жюльєн,— я дістав свій сто дев'яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути". Йому пощастило; прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні.
На обіді в префектурі одна дівчина, що користалася заслуженою славою, читала поему про Магдалину. Єпископу захотілося поговорити про літературу, і він скоро забув і про абата Пірара, і про всі справи, обговорюючи з семінаристом питання про те, багатим чи бідним був Горацій. Прелат цитував деякі оди, але іноді його зраджувала пам'ять, і Жюльєн негайно проказував з скромним виглядом всю оду. Єпископа особливо вразило те, що Жюльєн не виходив з тону звичайної розмови і читав два чи три десятки латинських віршів так вільно, ніби розповідав про події в семінарії. Вони довго розмовляли про Вергілія і Ціцерона. Нарешті прелат не міг відмовити собі в приємності похвалити молодого семінариста:
— Ви засвоїли знання якнайкраще.
— Ваше преосвященство,— сказав Жюльєн,— ваша семінарія може похвалитись сто дев'яносто сімома учнями, які значно більше гідні вашої високої похвали.
— Як це?— спитав прелат, здивований такою великою цифрою.
— Я можу підтвердити офіційними даними те, що мав честь сказати вашому преосвященству. На річних іспитах в семінарії я дістав сто дев'яносто восьмий номер саме за такі відповіді, якими зараз заслужив похвали монсеньйора.
— А-а, так це улюбленець абата Пірара! — вигукнув єпископ, сміючись і поглядаючи на пана де Фрілера.— Цього слід було чекати, але це чесна війна. Правда, друже мій,— додав він, звертаючись до Жюльєна,— вас збудили, щоб послати сюди?
— Так, ваше преосвященство. Я жодного разу не виходив з семінарії сам, за винятком того випадку, коли допомагав панові абату Ша-Бернару прикрашати собор в день свята Тіла господнього.
— Optime! — вимовив єпископ. — Так це ви, значить, виявили таку відвагу, укріпивши китиці з пір'я над балдахіном. Я щороку тремчу від думки, що через них може загинути людина. Друже мій, ви підете далеко; але я не хочу переривати вашої блискучої майбутньої кар'єри і заморити вас голодом.
І єпископ звелів принести бісквітів та малаги; Жюльєн віддав їм належне, а ще більше абат де Фрілер, бо він знав, що єпископ любить, коли при ньому їдять весело і з апетитом.
Прелат, надзвичайно задоволений таким вдалим закінченням вечора, спробував заговорити з Жюльєном про історію церкви, але помітив, що Жюльєн його не розуміє. Єпископ перейшов до морального стану Римської імперії епохи Костянтина. Кінець язичества відзначався таким саме духом неспокою й сумнівів, який в XIX сторіччі гнітить сумні й розчаровані душі. Але монсеньйор помітив, що Жюльєн нічого не знає про ту епоху, навіть не чув імені Таціта.
Коли прелат висловив своє здивування з цього приводу, Жюльєн щиросердо відповів, що такого автора не має в семінарській бібліотеці.
Я дуже радий це почути,— весело сказав єпископ.— Ви мене виводите з скрути, я вже десять хвилин шукаю способу віддячити вам за приємний вечір, який я так несподівано провів з вами. Я ніяк не думав, що зустріну вченого в одному з учнів моєї семінарії. Хоч це й не дуже канонічний подарунок, я все ж хочу подарувати вам Таціта.
Прелат звелів принести йому вісім томів у чудових палітурках і зволив власноручно написати на титульній сторінці першого тома кілька слів Жюльєнові Сорелю латинською мовою. Єпископ пишався гарним знанням латині.
Потім він сказав Жюльєну дуже серйозним тоном, зовсім відмінним від тону всієї попередньої розмови:
— Юначе, якщо ви будете розважливі, ви дістанете колись найкращу парафію в моєму єпископстві, і не за сто льє від мого єпископського палацу. Але треба бути розважливим.
Була північ, коли Жюльєн, глибоко здивований, вийшов з дому єпископа, навантажений томами Таціта.
Монсеньйор ані слова не сказав йому про абата Пірара. Жюльєна особливо здивувала надзвичайна ввічливість єпископа. Він не уявляв собі, що чемність може поєднуватися з такою природною гідністю. Його мимоволі вразив контраст, коли він побачив похмурого абата Пірара, що нетерпляче чекав його.
— Quid tibi dixerunt? (Що тобі сказали?) — гукнув він до Жюльєна голосно, помітивши його ще здаля.
Жюльєн почав, трохи плутаючись, передавати дслова єпископа латинського мовою.
— Говоріть по-французьки і повторіть слово в слово, що казав його преосвященство, нічого не додаючи і нічого не пропускаючи,— сказав колишній ректор семінарії своїм звичайним грубуватим тоном, без усякої чемності.
— Який дивний подарунок від єпископа молодому семінаристові! — промовив він, перегортаючи сторінки розкішного видання Таціта; золотий обріз його, здавалось, викликав у нього жах.
Пробила друга година ночі, коли, вислухавши дуже докладний звіт, він нарешті дозволив своєму улюбленому учневі повернутись до своєї кімнати.
— Залиште мені перший том вашого Таціта, з написом його преосвященства,— сказав він йому.— Цей латинський рядок буде після мого від'їзду вашим громовідводом у цьому домі. Erit tibi, fili mi, successor mens tanquam leo quaerens quem devoret. (Бо для тебе, сину мій, наступник мій буде як лютий лев, що шукає кого пожерти).
Другого ранку Жюльєн помітив щось незвичайне в манері, з якою до нього звертались товариші. Він ще більше замкнувся в собі. "Ось,— подумав він,— наслідок відставки пана Пірара; всі вже дізналися про неї, а мене вважають його улюбленцем. В їхній поведінці, певне, криється якесь єхидство". Але йому ніяк не вдавалося зрозуміти в чому, власне, воно виявляється. Навпаки, в очах усіх, кого він зустрічав у дортуарах, не було ніякої зненависті. "Що б це могло означати? Мабуть, якась пастка, будьмо насторожі". Нарешті маленький семінарист з Вер'єра сказав йому, сміючись:
— Cornelii Taciti opera omnia. (Повна збірка творів Корнелія Таціта).
Почувши це, всі навперебій почали вітати Жюльєна не тільки з розкішним подарунком монсеньйора, але й з двогодинною розмовою, якої він був удостоєний. Їм було відоме все, аж до найменших дрібниць. Відтоді вже ніхто не заздрив йому; всі відверто підлещувались до нього. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним вкрай нахабно, взяв його під руку і запросив до сніданку.
Але доля наділила Жюльєна такою злощасною вдачею, що нахабство цих неотес його болісно ранило, а їхня ница підлесливість замість вдоволення викликала в ньому лише огиду.
Десь опівдні абат Пірар покинув своїх учнів, звернувшись перед тим до них із суворим повчанням:
— Чи мрієте ви про мирські почесті,— казав він їм,— про переваги в суспільстві, чи вабить вас насолода панувати, зневажати закони й безкарно ображати кожного? Чи, навпаки, ви прагнете вічного спасіння? Досить навіть найменш встигаючому з вас розплющити очі, щоб ясно розрізнити ці два шляхи.
Як тільки абат пішов, благочестиві з конгрегації Святого серця Ісусова пішли в каплицю й заспівали "Te Deum". Ніхто в семінарії не поставився серйозно до промови колишнього ректора. "Він розлючений, що його усунули",— казали всі.
Серед семінаристів не знайшлося жодного простака, який повірив би, що людина добровільно може відмовитись від посади, яка давала їй змогу мати справи з крупними постачальниками.
Абат Пірар оселився в найкращому готелі в Безансоні і під приводом справ, яких у нього насправді не було, вирішив перебути там два дні.
Єпископ запросив його на обід і, бажаючи подражнити свого старшого вікарія де Фрілера, пильнував, щоб дати абату Пірару можливість відзначитися. Вони сиділи за десертом, коли з Парижа надійшла разюча звістка про призначення абата Пірара до розкішної Н-ської парафії за чотири льє до столиці. Добрий єпископ привітав його від щирого серця. В усій цій історії він вбачав тонку гру; це його розвеселило, і він лишився найвищої думки про таланти абата, якому дав чудову атестацію латинською мовою і попросив замовкнути абата Фрілера, коли той дозволив собі висловити незадоволення.
Увечері єпископ пішов поділитись своїм захопленням з маркізою де Рюбампре. Вище безансонське товариство було вражене цією новиною. Не знали що й думати про причини такої незвичайної ласки. Абата Пірара вже бачили єпископом. Найхитріші гадали, що пан де Ла-Моль став міністром, і дозволили собі трохи посміятись з переможного вигляду, з яким абат де Фрілер з'являвся в салонах.
На другий день за абатом Піраром мало не ходили по вулицях; крамарі ставали на дверях своїх крамничок, коли він проходив, прямуючи у справах маркіза в суд. Там його вперше прийняли ввічливо.
Суворий янсеніст, обурений всім, що він виявив, допізна просидів, працюючи з адвокатами, яких він обрав для маркіза де Ла-Моля; потім він виїхав до Парижа. Він мав слабість сказати двом чи трьом своїм шкільним товаришам, які провели його до екіпажа і не могли намилуватись його гербами, що після п'ятнадцятилітнього управління семінарією він покидає Безансон з п’ятьмастами двадцятьма франками заощаджень. Друзі попрощалися з ним, обіймаючи його з сльозами на очах, але потім сказали один одному: "Добрий абат міг би обійтись без цієї зайвої брехні, це вже просто смішно!"
Ниці душі, засліплені любов'ю до грошей, нездатні були зрозуміти, що тільки в своїй високій щиросердості абат Пірар і черпав сили, потрібні для самотньої шестирічної боротьби з Марією Алакок,63 "Святим серцем Ісусовим", єзуїтами і своїм єпископом.
XXX. ЧЕСТОЛЮБЕЦЬ
Єдиний благородний титул — це титул герцога; маркіз — в цьому є щось смішне, та досить тільки вимовити герцог, всі мимоволі обертаються.
"Едінбурзький огляд"
Абата вразила благородна зовнішність і мало не жартівливий тон маркіза.