Баркілфедро поставив її собі.
Розв'язавши цю проблему, він міг би йти далі.
Баркілфедро користався з різних випадковостей. І особливо на сторожі була його впертість.
З боку чоловіка Ганна доводилася далекою родичкою новій пруській королеві, жінці короля, у якого було сто камергерів; у Ганни був її портрет, що його намальовано було на емалі способом Тюрне-де-Майерна. У цієї пруської королеви так само була неправонароджена молодша сестра, баронеса Дріка.
Одного разу в присутності Баркілфедра Ганна почала розпитувати пруського посла про цю Дріку.
— Кажуть, вона багата?
— Дуже багата, — відповів посол.
— У неї є палаци?
— Розкішніші, ніж у її сестри королеви.
— За кого вона йде заміж?
— За надзвичайно знатного пана графа Ґорма.
— Гарний?
— Чарівний.
— Вона молода?
— Молодесенька!
— Така ж гарна, як і королева?
Посол знизив голос і відповів:
— Краща.
— Яке зухвальство, — пробурчав Баркілфедро.
Королева помовчала, потім викрикнула:
— Ох, ці побічні дочки!
Баркілфедро занотував собі цю множину.
Другого разу на виході з церкви, коли Баркілфедро стояв досить близько до королеви позад двох священиків, лорд Давид Діррі Мойр, проходячи через жіночі лави, викликав сенсацію своїм гарним виглядом. Услід йому залунав шум жіночих викриків: Який елеґантний! Який Галантний! Який у нього величний вигляд! Який красун!
— Як це прикро! — пробурчала королева,
Баркліфедро почув ці слова.
Він зафіксував і це.
Можна шкодити герцогині, не викликаючи незадоволення королеви.
Першу проблему було розв'язано.
Тепер стояла друга перед ним.
Як пошкодити герцогині.
Які засоби для такої тяжкої цілі могла дати його мізерна посада?
Певне жадних.
XII
ШОТЛЯНДІЯ, ІРЛЯНДІЯ І АНГЛІЯ
Відзначімо одну подробицю: Джосіяна мала le tour — баштицю.
Ви зрозумієте це, коли пригадаєте, що вона була, хоч із лівого боку, сестра королеві, цебто царственна особа.
Мати "le tour", що це значить?
Віконт Сент-Джон — читайте Болінґброк — писав Томасу Ленарду, графові Сусекському: "Дві речі роблять великими: в Англії "1е tour" — баштиця, у Франції "Іе pour", прийменник "для".
,,Le pour" у Франції було ось що: коли король подорожував, то гоф-фур'єр, як наставав вечір, на зупинках призначав помешкання для всіх осіб, що їхали з його величністю. Між цими сеньорами дехто мав особливу перевагу. "Вони мають le pour, — каже "Journal Historique" за 1694 р., сторінка 6, — це визначає, що гоф-фур'єр, коли зазначає помешкання, ставить Pour — для — перед їх іменням, наприклад! "Pour М. le prince de Soubise — для п. принца де-Субіза"; в той час, як зазначаючи помешкання для особи, що не є принц, він не ставить Pour, а пише просто його ім'я, наприклад: le due de Gesvres, le due de Mazarin — герцог де-Жевр, герцог де-Мазарен та інш. Це pour на дверях показувало на принця або на фаворита. Фаворит — це гірше за принця. Король жалував pour, як блакитну стрічку або перство.
Мати "1е tour" в Англії було не таке гонористе, проте реальніше. Це було ознакою справжньої близькости до царственої особи. Той, хто, через народження або через особливу ласку, користався правом мати безпосередні зносини з його величністю, мав у стіні своєї опочивальні баштицю із дзвінком — tour. Дзвоник дзвонив, баштиця відчинялася, з'являвся королівський лист на золотій тарільці або на оксамитовій подушці, потім баштиця зачинялася. Це було інтимно й урочисто. Таємність у близькості. Баштиця не мала ніякого іншого призначення. її дзвоник сповіщав тільки про королівського листа. Того, хто його приносив, не бачили. А втім, це був просто паж королеви або короля. Лейчестер мав tour за Єлісавети, а Букінґам — за Якова І. У Джосіяни був tour за Ганни, хоч вона була й не особливо ласкава до неї.
Леді Джосіяна, діва-пересса, як Єлісавета була діва-королева, жила відповідно до сезону, то в місті, то в селі, й держала при собі, як принцеса, маленький двір, в якому лорд Давид з іншими були придворними. Неодружені ще, лорд Давид і леді Джосіяна мали змогу, не викликаючи жартів, публічно з'являтися разом, що вони ñ робили залюбки. Вони часто приїжджали на спектаклі й на перегони в одній кареті. Сиділи в одній ложі. Шлюб, що його було дозволено їм і навіть нав'язано, охолоджував їх: проте взагалі їм приємно було бачитися. Інтимність поводження, що її дозволено було зарученим, має межу, через яку легко переступити. Вони стримувалися, і це було їм легко, бо інше вважали б за ознаку негарного тону.
Найкращі бокси тоді відбувалися в Ламбеті, в тому кварталі, де у лорда архієпископа Кентерберійського був свій палац, хоч там повітря було й нездорове, й багата бібліотека, що її в певні години було відчинено для шляхетних людей. Одного разу, це було взимку, на загороженому лузі відбувалося змагання двох відомих боксерів, на якому присутня була й Джосіяна, — її привіз сюди лорд Давид. Вона спитала його: а чи жінок пускають? Давид відповів їй: Sunt faeminae magnates. Вільний переклад: не міщанок. Переклад буквальний: є знатні дами. Герцоґиня входить скрізь. Ось чому леді Джосіяна побачила бокс.
Леді Джосіяна зробила тільки одну поступку: вона одяглася як чоловік, — тоді річ дуже звичайна. Жінки не подорожували інакше. На шість осіб, що їх могла вмістити Віндзорська карета, рідко бувало, щоб не було однієї або двох одягнених по-чоловічому жінок. Це було ознакою аристократизму.
Лорд Давид був в компанії з дамою, а тому й не міг взяти участи в змаганні, — він повинен був залишатися простим глядачем.
Леді Джосіяна видавала своє знатне походження тільки тим, що дивилася через льорнет, — це робили тільки аристократи.
В "шляхетному герці" за голову був лорд Джермен. Багато з джентлменів билися об заклад: Гаррі Белью-де-Карльтон, що мав претенсії на погасле перство Белля-Аква, — проти Генрі, лорда Гайда, члена парлямента від містечка Денгайвіда, що звався також Лавнчестоном; поважний Переґрін Берті, член парлямента від містечка Труро — проти сера Томаса Кольпепера, член парлямента від Медстона; лерд[26] Лемірбо на лотіянському кордоні проти Самуїла Трефузіса з містечка Пенрайна; сер Бартоломьє Ґраседьє з містечка Сен-Івес — проти високошановного Чарльза Бодвіля, що зветься лордом Робартсом і що був Custos Rotularum графства Корнвалійського. А також ще й інші.
Два боксера були — один ірляндець з Тіпперері, що звався від імення своєї гори Фелем-ґе-Мадон, і шотляндець Гельмсґайль. Поставлено було одну проти однієї дві народні гордості. Мали змагатися ірляндець і шотляндець. Ерін збирався надавати стусанів Ґайотелю. Заклади досягали сорока тисяч ґіней, не рахуючи потайної гри.
Обидва бійці були голі до пояса, в дуже коротких штанах, застебнутих на стегнах, і в зашнурованих черевиках з підошвами на цвяхах.
Гельмсґайль, шотляндець, був молода людина, ледве девятнадцати років, проте лоб у нього вже було зашито; ось чому на нього ставили два з третиною. Минулого місяця він проломив бока й вибив обоє очей боксеру Сіксмільсвотеру; цим пояснюється ентузіязм. Він дав своїм прихильникам виграти дванадцять тисяч фунтів стерлінгів. Крім зашитого лоба, у Гельмсґайля було ще зламано щелепи. Він був спритний і моторний. Заввишки він був з невисоку жінку, товстий, кремезний, з приземкуватим і грізним тулубом; нічого в ньому не пропало з того тіста, з якого його було зроблено. Не було ні одного м'язу, що не відповідав би цілі, навкулачному бою. Була якась стислість в його міцному тулубі, блискучому й рудуватому, як бронза. Коли він сміявся, то три зуба, що їх не було у нього, приєднувалися до його усмішки.
Його супротивник був високий на зріст і широкий, цебто кволий.
Це була людина сорок років. Заввишки йому було шість футів, груди гіпопотама, а вигляд лагідний. Ударом кулака він міг би пробити корабельний чардак, але він не вмів його давати. Ірляндець Фелем-ґе-Мадон уявляв велику поверхню, й здавалося, що в боксі його роля скорше полягала в тім, щоб сприймати удари, ніж давати. Так, разом з тим почувалось, що він міг довго триматися. Щось подібне до ростбифа, не досить зжареного, що його трудно розжувати й не можна перетравити. Він був те, що місцевою говіркою так і звали: сирим м'ясом — raw flesh. Він був косоокий. Здавалося, він віддав себе на волю божу.
Ці дві людини провели попередню ніч плече в плече на одному ліжку і спали вкупі. Вони пили з однієї шклянки портвейн, кожен на три пальці.
І той і той мав свій гурток прихильників, людей з грубими лицями, що в разі потреби загрожували й арбітрам. В гуртку за Гельмсґайля можна було помітити Джона Громена, знаменитого тим, що він міг носити бика на своїй спині, й ще одного, на ймення Джона Брея, що одного разу взяв на свої плечі десять мішків борошна по п'ятнадцять ґалюнів у кожному мішку, ще й мірошника, і пройшов з цією ношею понад двісті кроків. З боку Фелем-ґе-Мадона лорд Гайд привів з Лавнчестона відомого Кільтера, що жив у Зеленому Замку й міг перекидати через плече камінь у двадцять фунтів вище за найвищу башту замку. Ці три людини — Кільтер, Брей і Ґромен, — були урожденці Корнваліса, що робить честь графству.
Інші прихільники були необтесані простолюдці з здоровенними спинами, з кривими ногами, вузлуватими великими лапищами, з недоладними мордами й не боялися нічого; майже всі вони мали вже справу з в'язницею.
Багато з них чудово вміли напоювати поліцаїв. Кожна професія повинна мати свої таланти.
Луг, що його вибрано було для змагання, був позад Ведмежого Саду, де колись відбувалися сутички ведмедів, биків і собак, по той бік нових недокінчених будівель, поруч з руїнами пріорства св. Марії Овер-Раи, що його зруйнував Генріх VIII. Дув ввесь час північний вітер і була поморозь; ішов дрібний дощ, що швидко повертався в ожеледицю. Серед присутніх тут джентлменів відразу можна було розпізнати поважних батьків родин, бо вони відкрили свої парасолі.
З боку Фелем-ґе-Мадона — полковник Монкрейф, як арбітр, і Кільтер — щоб підставляти коліно стомленому боксерові.
З боку Гельмсґайля — шановний Пюґ Бомарі, як арбітр, і лорд Дезертем з Кількарі — щоб підставляти коліно.
Обидва боксери декілька хвилин стояли посеред арени непорушно, поки перевіряли годинники. Потім вони наблизилися один до одного й подали руки.
Фелем-ґе-Мадон сказав Гельмсґайлеві:
— Я волів би краще піти додому.
Гельмсґайль увічливо відповів:
— Не можна ж, щоб шляхетні джентлмени даремно турбувалися.
_ їм було холодно, бо вони були голі.