Але якщо ви не хворіли на неї…
Та він перебив мене, сказавши, що непокоїться з іншої причини: його гризе сумління.
— Ці молодики звільнилися, — ти чув це, — але як? Навряд чи їхній лорд відпустив їх.
— Такого не буває. Я не сумніваюся, що вони втекли.
— Оце мене й непокоїть. Я боюся, що вони втекли, а твої слова підтверджують мої побоювання.
— Тільки я б не називав це побоюваннями. Я гадаю, вони таки втекли, та це мене анітрохи не засмучує.
— Мене теж не засмучує, але…
— То в чому ж річ? Що вас може непокоїти?
— Якщо вони справді втекли, то наш обов’язок — схопити їх і припровадити до лорда, бо негоже, щоб таку високоповажну особу зухвало пошили в дурні якісь ниці селюки.
Ну от, знову за своє! Він завжди бачив тільки один бік справи. Такий він уродився, так його виховали, в жилах його текла кров його предків, отруєна несвідомою жорстокістю, що тільки зміцнювалася, передаючись від серця до серця протягом багатьох поколінь. Ув’язнити людей без будь-яких підстав, приректи на голодну смерть їхніх батьків — то пусте, бо йдеться лише про селюків, підвладних волі й примхам їхнього лорда, хоч би які нелюдські ті примхи були. Але якщо вони вирвуться з в’язниці, то це вже буде зухвалість, якої не може терпіти жодна порядна людина, свідома власного обов’язку щодо своєї священної касти!
Добрих півгодини я намагався звернути його думки на інше, та все було б марно, якби не допоміг випадок. Зійшовши на невисокий пагорб, ми побачили віддалік червону заграву.
— Пожежа, — сказав я.
Пожежі мене особливо цікавили, бо я почав запроваджувати страхову справу, а заразом і дресирувати коней та будувати машини для майбутніх пожежних команд. Духівництво чинило мені запеклий опір, вважаючи, що страхування від пожеж і нещасливих випадків є зухвалими спробами перешкодити волі божій; коли ж я заперечував, що зовсім не збираюся перешкоджати волі божій, а тільки хочу пом’якшити тяжкі її наслідки для власників страхових полісів, священики відповідали, що покладатись на страхові поліси — це все одно, що грати в карти проти господа бога, а таке може спасти на думку тільки запеклому грішникові. Патери добряче псували мені справу, та, хоч би там як, страхування від нещасливих випадків уже обіцяло близькі прибутки. Як правило, лицарі були не дуже меткі, навіть пришелепуваті, а тому легко потрапляли на гачок будь-якому професійному брехунові; однак навіть вони розуміли, що їм вигідно, а що — ні, і тому останнім часом прибиральники після турнірів у кожному шоломі знаходили підписане мною свідоцтво про страхування від нещасливих випадків.
Ми постояли трохи на пагорбі, оповитому густою темрявою, дивлячись на далеке полум’я й міркуючи, що міг би означати отой віддалений гул, який то накочувався хвилею, то завмирав у нічній тиші. Іноді здавалося, що він наближається, що причина його от-от відкриється нам, але він раптом спадав і завмирав знову, лишаючись для нас загадкою. Зійшовши з пагорба, ми рушили звивистою дорогою в тому напрямку й відразу пірнули в майже суцільну темряву, що стояла між двома високими чорними стінами лісу. З півмилі ми навпомацки спускалися схилом, і той гул робився дедалі чутнішим, а водночас угадувалось і наближення грози: то налітали пориви вітру, то десь удалині миготіли блискавки й розлягався приглушений гуркіт грому. Я йшов попереду й раптом наштовхнувся на щось м’яке й піддатливе; воно важко гойднулося від зіткнення зі мною. Ту ж мить спалахнула блискавка, і я побачив перед собою спотворене передсмертними корчами обличчя чоловіка, що висів на гілляці. Моторошне видовище! Мені здалося, що обличчя ще корчиться, але то був, звісно, обман зору. Раптом оглушливо вдарив грім, небо наче розкололось, і ринула злива, потопом заливаючи все навкруги. Та хоч би там як, треба негайно перерізати мотузку, на якій висить нещасний, може, нам ще пощастить урятувати його! Блискавки тепер безнастанно краяли небо, раз у раз розганяючи морок. Повішений то виникав переді мною в сліпучому світлі, то щезав у темряві. Я сказав королю, що його треба зняти.
Король заперечив:
— Якщо він повісився сам, то, виходить, бажав, щоб його майно перейшло до лорда; тож нехай висить. Якщо ж його повісили, то, мабуть, по заслузі, — нехай висить.
— Але…
— Ніяких "але", нехай висить, і край. На це є й ще одна причина. Коли знову спалахне блискавка, озирнись навкруги.
Кроків за п’ятдесят від нас висіли ще двоє.
— Зараз не та погода, щоб надавати безглузду допомогу мерцям. Вони вже не зможуть подякувати тобі. Ходім. Ми тут тільки марнуємо час.
Він мав рацію. Ми пішли далі і впродовж однієї милі при світлі блискавок нарахували ще шість повішених. Ох, і страшна ж то була подорож! Гул, що його ми чули раніше, перейшов у ревище: ревище людських голосів. Повз нас у темряві промчав чоловік, за ним гналися. Коли натовп зник з очей, з’явився інший — і знову це була погоня, потім ще і ще. Дорога раптом круто завернула, і ось вона перед нами, пожежа. Горів величезний панський маєток, від нього вже майже нічого не лишилось. І скрізь мелькали тіні людей, що тікали, й людей, що переслідували втікачів.
Чужинцям перебувати тут було явно небезпечно, і я сказав це королю. Вирішивши сховатись у темряві й перечекати, поки весь цей шарварок уляжеться, ми відійшли за дерева на узліссі. Звідти ми бачили, як юрба полює на чоловіків та жінок. Ці страшні лови тривали майже до світанку. Потім пожежа згасла, буря вщухла, а незабаром по тому галас та біганина теж затихли, й знов запанувала темрява і тиша.
Ми обережно вийшли на дорогу, рушили далі і, хоч які були втомлені й сонні, пройшли, не спиняючись, кілька миль. Натрапивши, нарешті, на вуглярову хатку, ми попросилися на перепочинок, і господиня впустила нас. її чоловік ще спав на солом’яній підстілці, кинутій на глиняну долівку. Жінка боязко позирала на нас, поки я не пояснив їй, що ми подорожні, збилися з дороги й цілу ніч проблукали в лісі. Тоді у неї розв’язався язик, і вона спитала, чи не чули ми про жахливі події в Аббласурському маєтку.
— Так, чули, — відповів я. — Але нас цікавить зараз тільки спочинок.
А король додав:
— Продайте нам свою хату і йдіть звідси, бо ми заразні. Ми оце щойно були серед людей, які померли од віспи.
З його боку це був учинок благородний, але недоречний. Однією з найпоширеніших окрас його підданих було рябе, мов вафельниця, обличчя. Я вже встиг подумки відзначити, що і жінка і її чоловік теж рябі.
Господиня запевнила нас, що зарази не боїться, і стала ще привітніша. її явно вразила пропозиція короля: певно, їй ще зроду не доводилося мати справу із скромно вдягненим селянином, який ладен був купити хату лише заради того, щоб у ній переночувати. Перейнявшись величезною повагою до нас, вона влаштувала нас якнайзручніше.
Ми проспали до вечора й прокинулися такі голодні, що селянські страви здалися королю дуже смачними, хоч їх було обмаль і різноманітністю вони не відзначались: цибуля, сіль і чорний вівсяний хліб. Господиня розповіла нам, що трапилося вчора. Близько десятої чи одинадцятої вечора, коли всі вже полягали спати, в маєтку спалахнула пожежа. Селяни кинулися на допомогу, й усю лордову родину врятували, але сам він зник. Люди були в розпачі, й двоє сміливців-челядників навіть зложили голови, розшукуючи його дорогоцінну особу в охопленому полум’ям будинку. Врешті його знайшли-таки — мертвим. Труп лежав у кущах ярдів за триста від будинку, зв’язаний, із заткнутим ротом і з десятком ножових ран.
Хто це вчинив? Підозра впала на одну бідну сім’ю, яку барон покарав нещодавно особливо жорстоко, й відразу поширилась і на всіх їхніх родичів та друзів. Самої тільки підозри було досить: баронові ліврейні слуги оголосили хрестовий похід проти цих людей, і все довколишнє населення приєдналося до них. її чоловік теж брав участь у самосуді й повернувся додому тільки на світанку. Тепер він пішов довідатися, чим же все скінчилось.
Поки ми розмовляли, вугляр повернувся із страхітливими новинами: вісімнадцять чоловік повішано чи порубано; у вогні згоріли двоє челядників і тринадцять в’язнів.
— А скільки всього в’язнів сиділо в підвалі?
— Тринадцять.
— Виходить, усі вони загинули?
— Так, усі.
— Але ж баронову родину встигли врятувати. Невже не можна було врятувати і в’язнів?
Вугляр спантеличено поблимав очима й відповів:
— Хто в такий час відчиняє в’язницю? В’язні ж можуть розбігтися.
— Ти хочеш сказати, що ніхто в’язницю не відчиняв?
— Ніхто до неї навіть близько не підходив. Навіщо? Двері ж були надійно замкнені. Вартові пильнували їх і впіймали б кожного, хто б намагався втекти. Але їм не довелося нікого ловити, бо жоден в’язень не втік.
— Ні, троє все ж таки втекли, — сказав король. — І раджу тобі повідомити про це слуг закону, щоб вони підняли людей на лови, бо ці троє вбили барона й підпалили будинок.
Я так і знав, що він їх викаже. Господарі з жадібною цікавістю вислухали звістку й уже ладні були кинутися з нею до сусідів, але раптом вираз їхніх облич ледь помітно змінився, й вони почали розпитувати нас. Я сам відповідав на їхні запитання й уважно стежив за тим, як вони сприймають мої відповіді. Незабаром мені стало ясно, що, довідавшись, хто саме втік, вугляр та його дружина втратили бойовий запал і тепер лише вдавали, що їм не терпиться зняти тривогу. На щастя, король нічого не помітив. Я перевів розмову на інші подробиці нічних подій, і господарі зітхнули з полегкістю.
В цій справі найбільше засмучувала мене готовність гнобленого люду розправитись із своїми ж братами в ім’я інтересів спільного гнобителя. І вугляр, і його жінка, видно, вважали, що у випадку, коли людина, приналежна до їхнього класу, свариться зі своїм лордом, прямим, природним і законним обов’язком простолюду є згуртуватися навколо пана й битися за нього, не питаючи, на чиєму боці правда. Наш хазяїн допомагав вішати своїх сусідів, допомагав завзято, хоч добре знав, що проти них немає ніяких вартих уваги доказів, а є тільки невиразна підозра; але ні він, ні його дружина не вбачали в цьому нічого страшного.
Прикро було спостерігати таке людині, що мріяла про республіку. Я згадував пізніші часи, згадував, як через тринадцять століть "білі злидарі" нашого Півдня, котрих одверто зневажали й утискували рабовласники й котрі бідували саме через те, що навкруг існувало рабство, — як ці бідняки боягузливо допомагали рабовласникам у всіх політичних заходах, спрямованих на підтримку й увічнення рабства, і як вони врешті взялися до зброї й пролили свою кров, намагаючись запобігти знищенню саме того укладу життя, який позбавляв їх людської гідності.