Одначе правда таки заважає їм, інакше вони не озиралися б щоразу на німців, не заливали б своє сумління горілкою, не хапалися б за гвинтівку, не погрожували б репресією та німецькою строгістю.
Петрик змолов, може, із гарець жита, поторкав рукою м'яке, теплувате від теплих каменів борошно і подумав, що коли вже взявся, то треба намолоти більше — і на хліб, і на брагу, бо ж треба знов заквашувати. За розміреним глухуватим гулом жорен він не зразу почув голос Степаниди з хати, а як почув, то зрозумів, що кличе вона не вперше, і якийсь наляк був у тому її голосі. Він перестав крутити, і відразу сильний стук у сінях сповнив тривогою садибу — хтось люто грюконув у двері, басовито лаючись:
— Хазяїн, курва тваю мать! Аткривай!..
Петрик зрозумів одразу: це знадвору, кинувсь до сіней, тремтячими руками намацав гак і висмикнув його зі скобеля. Двері, розчахнувшись, мало не збили його з ніг, Петрик відступився, і до сіней увалився хтось величезний, здалося, волохатий; на Петрика війнуло міцним духом горілки, цибулі і ще чимсь — чужим і огидним. Він мовчки стояв за дверима, а вони самі знайшли двері до хати й розчинили їх — у сіни сяйнуло червоним світлом від яскравого полум'я з грубки, яку палила Степанида, і четверо їх із гупанням, хеканням, шурхотом мокрого одягу увалились до хати.
— Хазяїн! — знову ревнув перший голосом, з якого Петрик напружено намагався здогадатися — хто? Та здогадатись ніяк не міг, певно, це були незнайомі.
— Я тут, — сказав він із сіней.
— Свєту, хазяїн! Свєту дай!
— Та де ж тепер світло? Немає світла. Хіба із грубки...
— Давай із грубкі! Лучіну[72] зажгі!
Петрик увійшов до хати, що враз стала маленькою й тісною, і притуливсь біля самого порогу, вже напевно знаючи, що добром для нього цей нічний прихід не скінчиться. Степанида поспіхом прилаштовувала на закапелку довгу скіпку з вогнем на кінчику. Її світло миготливо бігало по чотирьох одороблистих, настовбурчених постатях, що вайлувато ходили по хаті, оглядали стіни, обмацували щось у застіллі. Петрик знову спробував видивитись когось знайомого, але не впізнав нікого. Той передній, що першим увалився в сіни, коли добре розгорілася скіпка, повернув до нього носате, заросле густою щетиною обличчя.
— Хазяїн?
— Таж хазяїн. Звісно...
— Бандіти заходят? Гаварі бистра!
— Які бандити? — не зрозумів Петрик. — Від нас недавно ось німці виїхали, мало не тиждень стояли...
Двоє прибульців присіли на лаву, тримаючи між коліньми гвинтівки, двоє лишилися посеред хати.
— Сало є? — запитав носатий, і не встиг Петрик відповісти, як інший, що стояв попереду, крутонувся до нього боком, підставивши поглядові ліву, з білою пов'язкою, руку. "Ага, значить, поліцаї", — здогадавсь Петрик, який спершу навіть не знав, як з ними поводитися, що казати.
— Та що ти до нього із салом! — якимсь приємно відкритим, щирим голосом дорікнув поліцай носатому і спитав з усмішкою: — Горілка є?
— Звідки?! Нема горілки, — видушив із себе Петрик несподівано захриплим голосом. Гості змовницьки перезирнулися.
— Ета ти брось зажімацца! Такой номер у нас нє прайдьот! — готовий був обуритись носатий. — Стафь бутилку, а патом пасмотрім.
— Таж чесно немає! Що я, брехатиму? — намагаючись якомога щиріше і тому, мабуть, фальшиво сказав Петрик. Прийшлі, либонь, уже вловили цю його ненатуральність у голосі і здивувалися ще більше.
— Ти бачив? — після недовгої запинки сказав поліцай до носатого. — Відмовляється!
— Што, жіть надаєла! А ета ти нюхал?
Перш ніж Петрик щось зрозумів, носатий тицьнув йому під ніс холодне дуло вихопленого з-під поли нагана.
— Самагону! Жіва!
— Але ж я не маю, — нерішуче стояв на своєму Петрик, хоч уже знав, що його слова як до стіни горохом, — їм потрібна була горілка.
— Яка вам тут горілка? — раптом розпалилась Степанида, що досі мовчки тулилась у темряві біля грубки. — Де він вам її візьме?
— Гужеві ж десь узяв, — лагідно сказав поліцай з пов'язкою. — А нам шкодує. Негарно так. Не по-чесному.
— Якому Гужеві? Хто це вам сказав?
— Колондьонок сказав, — уточнив поліцай, і Петрик здогадався: мабуть, то були приїжджі поліцаї з Кринок. Звісно, міст відремонтували, тепер будуть їздити і кринківські, й візниківські, і ще багато хто з далеких і ближчих сіл і всі завертатимуть на Яхимівщину — звісно ж, під рукою, при дорозі. І Петрик аж ужахнувся свого задуму: що ж він наробив із тим самогоном?! Хіба можна напоїти цих собак з усієї округи? Хіба вистачить йому на те часу, хліба, двох його спрацьованих рук?
— Колондьонок тут місяць не з'являвся! — сміливо збрехала далі Степанида, і поліцаї перезирнулись ні в сих ні в тих.
— Як це — не з'являвся?
— А так. Не було його тут. Може, десь в іншому місці взяв.
— Неправду кажеш, — заусміхався поліцай з пов'язкою. — Колондьонок не бреше.
— Ану абискать! — закричав раптом носатий. — Фсьо абискать! Беріте лучіну і фсюду: в сєнях, в загоне!
— Таж хутір спалите, хіба так можна з вогнем, чи ви подуріли! — залементувала Степанида.
Але двоє, що сиділи на лавах, притьма зірвались на ноги й, похапавши із загнітки скіпки, стали підпалювати їх у грубці. У димному миготливому смороді на мить освітились їхні почервонілі одутлі обличчя, видно, обидва були на доброму підпитку, і чекати від них якоїсь остороги не випадало. Зі скіпками вони рушили до сіней, чути було — посунули до комірчини, з дверей потягло холодом, і Петрикові плечі в самій камізельці пересмикнулись од дрижаків. Двоє, що залишились у хаті, вільніше розступились перед господарем.
— Ану іді сюда! — вперто наказав носатий. Петрик мовчки ступив на середину хати й став, готовий до гіршого. — Водку дайошь?
— Таж немає, — сказав він просто, уже майже байдужим голосом, розуміючи, що доводити, божитись тут марно. Вони були в такому стані неситої хижості, що його слова навряд чи могли багато важити. Їм потрібна була горілка.
— А єслі найдьом?
— Знайдете, то ваша, — сказав Петрик, відчувши, однак, що, мабуть, сказав невдало: ще подумають, що він десь ховає. Але там, де ховає, вони не знайдуть, хоч би й перевернули всю садибу ще й яр на додачу.
— Знайдемо — одержиш кулю. За брехню, — пообіцяв поліцай.
А нє найдьом — тоже прістрєлім, как сабаку, — уточнив носатий. — Так што харашєнька падумай.
— Що ж, воля ваша, — сумно сказав Петрик і зрозумів, що виходу в нього не буде. — Тільки горілки нема.
Настала невеличка затримка, поліцаї, мабуть, чекали, що принесуть ті, котрі пішли нишпорити в комірчині. Степанида замінювала скіпку на закапелку[73], аби було трохи видно в хаті, де кублився дим і сильно тхнуло горілим. Петрик дуже боявся, коли б не підпалили щось у комірчині чи десь на подвір'ї, бо якої ж обережності можна сподіватись від п'яних? З усіх чотирьох лише один поліцай з пов'язкою здався йому трохи менш п'яним чи менш звірюватим, ніж той носатий з наганом, і Петрик сказав до нього:
— Та не шукайте, присяй-бо, немає. Що ж мені, шкода, їй-богу...
— Бандітам прібєрєгаєшь! — ревнув носатий. — А нам фігу? За наші старанья для народа!
— Та що ти йому мораль читаєш? — знову дуже сердечно сказав поліцай. — Час марнуєш. Постав його до стінки. Жить захоче — знайде.
І він хороше засміявся, показавши широкий ряд гарних зубів.
"От тобі й добріший та тверезіший!" — розчаровано подумав Петрик. А він ще хотів попроситись у того, щоб не знущались, повірили, що нічого немає. Петрик якось враз перестав уже потерпати за свою садибу, боятися, що оті десь підпалять. Він хотів уже одного: щоб хоч якось видряпатись із того лиха, і думав, що, либонь, не вдасться, не видряпаєшся.
З темряви сіней, допаливши свої скіпки, влізли ті двоє в чорних шапках із гвинтівками.
— Що, немає?
— Та ні чорта нема, темно, начебто нічого такого. А меле, там у жорнах борошно...
— Ах, мєлєт! — визвіривсь носатий. — Для каво-то на самагоначку мєлєт! А для нас нєт! Ану к стєнке! Жіва!
Петрикові потемніло в очах, здається, він аж наче хитнувся від кволості чи страху, відчувши, що зараз усе, мабуть, і скінчиться. Хтось сильно штовхнув його в плечі, потім у бік, він непритомно ступив і опинився у проміжку поміж двома вікнами у двір. Носатий навпроти приготувався зручніш — розставив на підлозі ноги й повільно підняв на нього руку зі смердючим наганом.
— Що ви робите, іроди? За що ви його? — залементувала від печі Степанида, і носатий опустив руку.
— А, жалка стала? Так нєсі пару фляжєк! Ну, бистра!
Але Степанида зарепетувала ще голосніш:
— Де я вам візьму, нема в нас ніякої горілки, щоб ви так своїх жінок не бачили, як ми тої горілки!..
— Заткнісь! — гаркнув носатий, і поліцаї чіпко вхопили Степаниду за руки, із розмаху штовхнули в сіни. Вона тихенько ойкнула і раптом затихла. "Чи не вбили?!" — здригнувся зі страху Петрик, який теж уже попрощався із життям.
— Так, счітаєм да трьох! — попередив носатий, знову спрямовуючи на нього дуло нагана. — Дайошь, нєт? Раз... Імєй в віду, я б'ю точна, без промаху. Два... Ну, дайошь? Нєт?
"Невже застрелить, собака? — думав Петрик, млосно поглядаючи на хитливе дуло нагана, що хилиталось у повітрі за три кроки від нього. — Невже вистачить жорстокості на вбивство? Чи, може, лякає? Та коли б уже швидше щось! Стріляти, то стріляй, чорт з тобою, все одно, либонь, не судилося пережити війну, побачити дітей. Але хоч би побачити, як дадуть копняка цій покиді", — розгублено думав Петрик, і дві сльозини тихо повзли по його давно вже не голених щоках.
— Трі! — гаркнув носатий.
Колюче червоне полум'я вдарило Петрикові в обличчя, вуха заткало тугим корком від пострілу, і він навіть не зразу збагнув, що начебто живий і стоїть, як і стояв, — плечима до міжвіконня. Тільки за півхвилинки крізь густий дзвін у вухах до нього, ніби здалеку, долинули голоси поліцаїв, ті сперечалися.
— Та що з ним панькатись, патрони псувати! Бий в лоб та й пішли!
— Нє спєші! Я єво па частям раздєлаю. Как Бог черепаху. Ну, гдє водка? Долга малчать будєшь?
Петрик вже не відповідав — він майже оглух і отетерів у безнадійній байдужості до садиби, жінки і насамперед до себе самого, бо якихось сил боронитися вже не мав. Вони щось там товклися — один світив скіпками, палячи їх пучками, дим густо валив до хати і крізь одчинені двері струменями спливав у сіни; тіні від цих гостей гачкуватими почварами ходили по стінах і стелі: то палахкотіло, то затихало полум'я скіпок, сліплячи його сльозливі очі і висвітлюючи навпроти присадкувату постать його ката з наганом.
— Гдє водка? Ґаварі! Ах, малчішь?..
Новий постріл гримнув, здається, гучніше за перший, сильно тріснуло щось у вусі, і Петрик, не втримавшись, повалився боком на край ослона.