Зате підвезли візка отій Дейзі Бел. Якби ти знав, що вона казала про мене одній моїй знайомій із тиждень тому!
За кілька хвилин, ще на сцені, командуючи собаками, чоловік знайшов нагоду шепнути їй:
— Це все той пес. Ну, я його навчу. Я йому всиплю.
— Авжеж, любчику, — погодилась вона.
Коли спустили завісу, публіка ще довго реготала. Собак підвели до приміщення над сценою, Дейвіс спустився назад розшукати Майкла. Той не забився в куток від страху, а стояв між ногами в робітника, який забрав його зі сцени, і ще весь трусився після побиття, але був готовий боронитися до останку, коли зачеплять. Дорогою Дейвіс спіткав подружжя співаків. Жінка розлючено плакала, чоловік тільки зціплював зуби.
— Артист, нема що казати, — кинув він войовниче. — Ну, стривайте, ви своє дістанете.
— Не лізь, бо й тобі всиплю, — огризнувся Дейвіс, вимахуючи коротким залізним прутом. — Правда, ти можеш і почекати, коли хочеш, тобі я потім бубни дам. Найперше ж я мушу всипати цьому псові. Ходи подивись, коли хочеш. Проклятущий! Звідки ж я мав знати? Він у мене недавно. На репетиціях і не писнув ні разу. Звідки я мав знати, що він завиє, коли ви співаєте?
— Ну, накоїли, — такими словами зустрів директор театру Дейвіса, коли той, ведучи за собою Діка Бела, рушив до Майкла, що стояв наїжачений між ногами в робітника.
— Стривайте, я ще й не такого накою, — відрубав Дейвіс, перехопивши міцніше й підносячи залізний прут. — Я його зараз уб’ю. Я з нього дух виб’ю. Ось побачите.
Майкл загарчав, розпізнавши погрозу, і пригнувся, щоб стрибнути на ворога, а сам не спускав очей із залізного кийка.
— А я так гадаю, що нічого ви йому не зробите, — сказав Дей-вісові робітник.
— Це мій пес, — самовпевпено відказав дресирувальник.
— А мені начхати, ваш чи не ваш, — відрубав робітник. — Я маю свій розум. Торкніть його, то побачите, що буде. Я людина, він собака, а ви що таке? Чортзна-що. І собаки ви не битимете. Він уперше зроду потрапив на сцену, два дні сидівши без їжі й без води. О, я знаю, пане директоре.
— Як ви вб’єте собаку, вам доведеться заплатити долар прибиральникові, щоб виніс трупа, — підхопив директор.
— Заплачу з превеликого радістю, — відказав Дейвіс, підносячи прута знову. — Але з ним я поквитаюсь.
— Мені вже з душі верне від вас, гицелів, — провадив робітник. — І глядіть, щоб мені терпець не урвався. Тільки торкніть його отією вашою штрикалкою, то я вас так торкну, що й сам зі служби вилечу, а ви прямим ходом у лікарні опинитесь.
— Помалу, помалу, Джексоне, — почав був директор суворо.
— Не лякайте, — відрубав робітник. — Я вже свого не попущу: як цей злидень хоч пальцем торкне собаку, я чхав на вашу службу. Мені однаково вже несила дивитись, як ці нелюди знущаються з тварин. Далебі, з душі верне.
Директор глянув на Дейвіса й розгублено знизав плечима.
— Нащо нам тут скандал? — сказав він. — Мені б не хотілося виганяти Джексона, а він таки справить вас до лікарні, як розходиться. Краще відішліть собаку туди, де взяли. Ваша дружина мені розповідала. Посадіть його в клітку й відішліть післяплатою. Колінз не образиться. Він його підучить співати й до чогось пристосує.
Дейвіс, зиркнувши спідлоба на войовничого Джексона, завагався.
— Знаєте що? — переконував далі директор. — Джексон усе й упорає — посадить його в клітку й відішле. Гаразд, Джексоне?
Робітник мовчки кивнув головою, тоді нахилився й ласкаво погладив Майклову побиту голову.
— Ну що ж, — здався Дейвіс, відвертаючись. — Як йому охота панькатися із собаками, хай панькається. Якби він попомо-рочився з ними стільки, як я…
РОЗДІЛ XXXI
Дейвіс послав Колінзові листівку, де пояснив, чому вертає Майкла. "Мені такі співуни не потрібні", — так висловився він, ненароком давши Колінзові ключа, якого той марно шукав; та Колінз не здогадався. Він сказав Джонні:
— Заспіваєш, коли так битимуть. Оце ж бо й лихо з нашими дресирувальниками. Не вміють вони берегти своє майно. Розбиває собаці голову, а тоді ще й бурчить, що він у нього не слухняний, мов ягнятко… Забери його, Джонні. Обмий та поперев’язуй садна як слід. Мені він теж не потрібен, але в якусь собачу трупу притулю.
За два тижні, чистісіньким випадком, Колінз сам відкрив, до чого має хист Майкл. У перерві між репетиціями він послав по нього, щоб дати на спробу одному власникові собачої трупи, який потребував кількох статистів. Майкл, крім того, що вмів раніше, як-от: команди "встань", "ляж", "іди сюди", "іди туди", — не вмів більше нічого. Він не хотів навчатися найпростіших речей, яких має вміти цирковий собака; отож Колінз, віддавши його клієнтові, пішов на другий бік арени, де на бутафорській сцені провадили репетицію мавпячого оркестру.
Наляканих, непокірливих мавп примушували вдавати музик, поприв’язувавши їх до стільців та до інструментів і смикаючи з-за сцени за дротинки, причеплені їм до тіла. "Диригент", уже старий і злющий самець, сидів на дзиґлику, до якого був міцно прив’язаний. Коли його з-за сцени штрикали довгими тичками, він аж нетямився від злості. А публіці мало здаватися, ніби він сердиться через помилки своїх оркестрантів. І це, звісно, було б дуже кумедно. Колінз казав так:
— Мавпячий оркестр — це номер безпрограшний. Людям смішно, а сміх і дає нам гроші. Люди не можуть не сміятися з мавп, бо вони такі подібні до нас, і водночас ми чуємо свою перевагу над ними, можемо дивитися на них звисока. От уявіть собі, що ми з вами йдемо вдвох вулицею і раптом ви, послизнувшись, падаєте. Я, звичайно, засміюся. Бо я не впав — і тому чую якусь перевагу над вами. Або, скажімо, вітер зірве з вас капелюха. Ви побігли за ним, а я сміюся. Бо я маю перевагу — мій капелюх на мені. Так самісінько й із мавпячим оркестром. Ми бачимо, які ті мавпи недотепні, і почуваємо свою вищість. Самі собі ми не здаємося такими, через те й платимо гроші, щоб побачити недотепних тварин.
Мавп-оркестрантів, власне, нічого не вчили. Репетиція провадилась тільки для людей, що за допомогою дротин та тичок керували "оркестром". Тих людей і силкувався натренувати Колінз.
— А чом би не примусити їх грати справжню мелодію? — сказав він. — Треба тільки смикати за дротини відповідно. Ну-бо, спробуйте. Це діло варте заходу. Спробуйте який-небудь мотивчик, що ви всі його знаєте. А коли що, вам справжній оркестр завжди зможе підіграти. Ну, згадайте всі що-небудь. Щось простеньке, таке, щоб і публіка знала.
Він так запалився своєю ідеєю, що одразу покликав на поміч вольтижера, який грав на скрипці, стоячи на спині в коня, що чвалом бігав круг арени, і навіть роблячи сальто з тієї хисткої опори. Колінз попросив його грати повільні прості мелодії, щоб люди, які керували мавпячим оркестром, могли смикати за дротинки влад із музикою.
— Ну, а як котрий прикро сфальшує, — розвивав свою ідею Колінз, — тоді шарпайте за всі дротини й штрикайте диригента, і крутіть його дзиґлик чимдуж. Публіка покотом лягатиме. Думатимуть, ніби в диригента справді є музичний слух і він сердиться на музик за фальш.
У самому розпалі репетиції підійшов Джонні з Майклом.
— Той чоловік каже, що й задурно його не хоче, — доповів Джонні хазяїнові.
— Гаразд, гаразд, відведи його до псарні, — квапливо кинув Колінз. — Ну, хлопці, разом! "Краю рідний, краю"! Починайте, Фішере! А ви всі за ним улад!.. Отак! Вдавайте рухи цілого оркестру під мелодію. Швидше, Сімонсе! Ти весь час відстаєш.
Тоді й сталося несподіване. Джонні не повів відразу Майкла до псарні, як казав хазяїн, а загаявся, бо хотів побачити, як крутитиметься на дзиґлику та верещатиме мавпа-диригент. Скрипаль, стоячи за який ярд від Майкла, що вже сів на тирсу, повільно, гучно й виразно заграв "Краю рідний, краю".
І Майкл не зміг стриматися. Не зміг так само, як не міг не загарчати, коли йому погрожували києм; так само, як тоді, коли, заворожений звуками "Я хочу до Ріо", зіпсував виступ Дікові й Дейзі Белам: так само, як Джеррі не міг не заспівати на палубі "Аріеля", коли Вілла Кенен обіймала його, огортала хмарою своїх запашних кіс і співом будила в ньому прадавні спогади про первісну зграю. І з Майклом робилося те, що з Джеррі. Музика була для них п’янким зіллям, що навіювало сновиддя. Майкл теж згадував утрачену зграю й шукав її, бігаючи по голих засніжених узгір’ях, під зорями, що мигтіли в морозяній темряві ночі, і чув далекий переклик своїх братів по узгір’ях довкола. Зграя та була втрачена навіки, бо Майклові предки вже тисячі років жили при людських вогнищах; та він згадував її щоразу, як чари музики вливались у нього й сповнювали все його єство видивами й відчуттями з того іншого світу, якого він сам у своєму житті не знав.
З тим сном наяву про інший світ поєднувався спогад про стюарда, про укоханого стюарда, від якого Майкл навчився співати оці самі ноти, що тепер відтворював скрипаль-вольтижер. І Майклові щелепи розтулитись, у горлі в нього щось затремтіло, а передні лапи затупцяли на місці, неначе він біг —і справді по-думки він біг, біг назад до стюарда, через тисячоліття до своєї втраченої зграї і з тією примарною зграєю по сніговій пустелі й по лісових стежках, наздоганяючи поживу.
Він снив із розплющеними очима, співав і біг, а привиди втраченої зграї бігли поряд. Зчудований скрипаль перестав фати; учасники репетиції крутили дзиґлик і штрикали тичками мавпячого диригента, що дригався розлючено; а Джонні реготав. Та Колінз пильно прислухався. Він виразно почув, що Майкл вторує мелодії. Він почув, що пес співає — не просто виє, а співає.
Запала тиша. Мавпа-диригент уже не крутилась і не верещала. Люди, що штрикали й шарпали її, застигли з тичками та дротинами в руках. Решта мавп тремтіла перелякано, чекаючи якихось нових знущань. Скрипаль стояв, вирячивши очі. Джонні ще трусився зі сміху. А король дресирувальників замислено чухав потилицю.
— Невже мені… — почав він нерішуче. — Та ні, я ж чув: пес виводив мелодію. Хіба ні? Ну скажіть: хіба ні? Співав, чортяка! Щоб я пропав… Стривайте, хлопці, годі, хай мавпи перепочинуть. Це діло треба з’ясувати. Пане скрипалю, ану зафайте ще раз "Краю рідний". Зафайте гучно, виразно й повільно. А ви дивіться й слухайте. Тоді скажете мені, чи я вже з глузду з’їхав, чи цей пес справді співає… Ну от! Чуєте? Що скажете? Неправда?
Сумніву не лишалося.