Влаштувавши все якнайретельніше, вона сказала:
— А тепер, добродію, лягайте спати. Поспіть до підо-бідку, чи то пак до обіду,— поправилась вона, пригадавши розпорядок денний на "Привиді".
Що я мав діяти? Вона так наполягала: "Будь ласка, прошу вас",— що я кінець кінцем скорився й передав їй весло. Любо мені було лягти в постіль, послану її руками. Спокій і самовладання, що їх у неї було так багато, ніби передалися й мені через укривала. Западаючи в солодку дрімоту, я бачив її карі очі, її обличчя під зюйдвесткою, що вимальовувалося па тлі то сірих хмар, а то сірого моря. І раптом я прокинувся й усвідомив, що довго спав.
Я глянув на годинник. Була перша година. Я проспав цілих сім годин. А вона сім годин стернувала! Забираючи від неї стерно, я мусив спершу розігнути її закляклі пальці. Вона вичерпала всю свою невелику силу й тепер не годна була навіть з місця зрушити. Мені довелося кинути шкот, щоб помогти їй добратись до постелі та відігріти їй руки.
— Я так стомилася,— сказала вона і, зітхнувши, знемо-жено опустила голову. Але зараз же випросталася.— Тільки не сваріться, і не думайте сваритись! — гукнула вона з жартівливим викликом.
— Хіба в мене таке сердите обличчя? — відказав я.— Їй-бо, я нітрохи не серджуся.
— Та ні...— протягла вона,— не сердите, а тільки докірливе.
— Тоді це чесне обличчя, бо воно виказує те, що я почуваю. Ви повелися нечесно перед собою й переді мною. Як я після цього зможу звірятись на вас?
Вона винувато подивилась на мене й сказала, як дитина по шкоді:
— Я більше не буду... Я обіцяю...
— Слухатись мене, як матрос слухається свого капітана?
— Так,— відповіла вона.— Я вчинила по-дурному, я знаю.
— Коли так, то пообіцяйте мені ще одне,— зважився я сказати.
— Дуже радо.
— Пообіцяйте, що не казатимете мені так часто: "Будь ласка, прошу вас", бо тоді моя капітанська влада зійде нанівець.
Мод вдоволено засміялася. Вона вже й сама помітила силу того "будь ласка".
— Це хороші слова...— почав я.
— Але мені не слід надуживати їх,— докінчила вона. Тоді втомлено осміхнулася і знову схилила голову.
Я кинув весло, щоб загорнути їй ноги в укривала й прикрити обличчя. Не сильна ж була вона!.. Я з острахом подивився на південний захід і подумав про шістсот миль важкої подорожі, що відділяла нас від берега. Та коли б лишень важкої... Бо щохвилини в цій частині океану можна було сподіватися шторму, а для нас це певна смерть. А проте я не боявся. Я не був спокійний за майбутнє, мене мучили сумніви, однак я не боявся. "Усе буде гаразд, усе буде гаразд",— твердив я собі знову й знову.
Опівдні вітер подужчав, розходилася велика хвиля; і шлюпці, й мені довелося скрутненько. Але запас харчів і дев’ять барилець води були для шлюпки достатнім баластом і давали їй змогу встояти проти хвиль та вітру, і я йшов під вітрилом, аж поки це стало занадто небезпечно. Тоді я вийняв шпринт, туго притяг і прив’язав верхній кут вітрила, зробивши його трикутним, і ми попливли далі.
Надвечір я помітив на обрії з навітряного боку дим з пароплава. То був або ж російський сторожовик, або, ще певніше, "Македонія", що й досі, либонь, шукала шхуну.
За цілий день сонце ні разу не виглянуло з-за хмар, і було прикро холодно. Як стало сутеніти, хмари погустішали, вітер подужчав, і ми вечеряли, не знімаючи рукавиць, а я водночас їв і стернував.
Тим часом смеркло зовсім, вітер і хвилі розбуялись так, що я мусив спустити вітрило й почав робити плавучу кітву. Я чув про неї від мисливців, і змайструвати її була не мудра штука. Знявши щоглу, я загорнув її разом із шпринтом, гіком та двома парами запасних весел у вітрило, міцно перев’язав усе це линвою і кинув за борт. Кінець линви я прив’язав на прові, і плавуча кітва була готова. Мало вистаючи з води й майже не зазнаючи сили вітру, вона гальмувала шлюпку і тримала її передом проти вітру, а так найбезпечніше пливти, коли хочеш, аби розбурхані хвилі тебе не залили.
— А що тепер? — бадьоро спитала Мод, коли все було зроблено і я вже натягав рукавиці.
— А тепер ми вже не пливемо до Японії,— відповів я.—-Нас відносить на південний схід — принаймні на дві милі за годину.
— За ніч це буде тільки двадцять чотири милі,— зауважила вона,— і то якщо вітер не стихне.
— Так. А всього сто сорок миль, якщо вітер протриває три доби.
— Але він не триватиме так довго,— сказала Мод упевнено.— Він повернеться і буде віяти, як нам треба.
— Море — це великий зрадник.
— А вітер? — відказала вона.—Я чула, як ви вихваляли "браві пасати".
— Шкода, що я не додумався захопити Ларсенів секстан і хронометр,—сказав я похмуро.—Коли вітрила несуть в одному напрямку, дрейф зносить у другому, та ще й течії в третьому, все, це дає рівнодійну, якої ми нізащо не зуміємо вирахувати. Скоро ми не зможемо визначити, де ми опинились, не помилившись на яких-небудь п’ятсот миль.
Потім я перепросив Мод і пообіцяв їй, що більше не зневірятимусь. Приставши на її умовляння, я о десятій передав їй вахту до півночі, але перш ніж лягти спати, закутав її в укривала й накинув ще цератяного плаща. Я спав уривками, час від часу прокидаючись. Шлюпку кидало з гребеня на гребінь. Я чув, як плещуть хвилі, і раз у раз нас обсипало солоними бризками через борт. І все ж, міркував я, це ще не погана ніч. Не таке мені доводилося бачити на "Привиді", і не таке ще ми побачимо на цій шкаралупі. Обшивка шлюпки була три чверті дюйма завтовшки. Від морської безодні нас відділяло менше одного дюйма дерева.
Однак я запевняю ще раз і ще раз, що я не боявся. Я вже не відчував того страху смерті, що колись нагонили на мене Вовк Ларсен і навіть Томас Магрідж. Я зовсім перемінився відтоді, як Мод Брустер увійшла в моє життя. Врешті куди краще самому кохати, думав я, аніж бути коханому! Тоді для тебе інша людина стає така дорога, що тебе й смерть за неї не лякає. За коханням до іншої людини я забув про власне життя; а проте — от де парадокс! — я ніколи ще не хотів так сильно жити, як тепер, коли найменше дорожив своїм життям. Просто мене досі ніщо так не спонукало жити, як тепер, вирішив я. Засинаючи, я силкувався пройняти уявою темряву, побачити Мод, що сидить, зігнувшись, на кормі й пильнує бурхливі хвилі, готова щомиті гукнути мене на поміч.
РОЗДІЛ XXVIII
Нема потреби розводитися про всі знегоди, що нам довелося зазнати в маленькій шлюпці, багато днів носячись навмання по широкому океані. Дужий північно-західний вітер віяв цілу добу, потім він стих, а вночі знявся південно-західний, цебто просто нам у вічі. Але я витяг плавучу кітву, поставив вітрило і спрямував шлюпку круто до вітру курсом на зюйд-зюйд-ост. Можна було взяти курс також на вест-норд-вест, тільки що теплий подих півдня вабив мене до тепліших морів.
Через три години,— я добре пам’ятаю, що саме опівночі,— коли нас обгорнула така темрява, якої я ще ніколи не бачив на морі, той південно-західний вітер так розбурхався, що я змушений був знову кинути плавучу кітву.
Світанок застав мене на кормі. Стомленими очима я вдивлявся в побілілий від шумовиння океан, серед якого нашу шлюпку кидало, мов тріску. Кожен білогривий бурун загрожував нас залити. З бризками й піною в шлюпку влітало стільки води, що я мусив увесь час її вихлюпувати. Укривала попромокали. Все було мокре, тільки Мод у плащі, гумових чоботях і зюйдвестці лишалася суха, хоч і в неї змокло обличчя, руки та пасмо волосся, що вибивалося з-під зюйдвестки. Допомагаючи мені, вона час від часу брала черпак і завзято вихлюпувала воду, не зважаючи на шторм. Усе на світі відносне. То був просто дужий вітер, але для нас, що боролися за своє життя в утлій шлюпчині, то був справжній шторм.
Тремтячи від холоду, понурі, весь день ми змагалися з розбурханим океаном і лютим вітром, що бив просто в обличчя. Настала ніч, та ні одне з нас не спало. Знов розвидніло, і знову вітер бив нам в обличчя, а білі буруни, ревучи, неслися назустріч.
На другу ніч Мод, уже вкрай знеможена, заснула. Я вкрив її плащем і брезентом. Вона не дуже промокла, але задубіла з холоду. Я страшенно боявся, що вона вночі помре. І знову прийшов день, такий самий холодний і похмурий, із сірими хмарами, що затягли небо, з вітром, що бив у лице, і з ревучими хвилями.
Я не спав дві доби, вимок до рубця, промерз і був ні живий ні мертвий з утоми. Моє тіло заніміло від напруження й холоду, і найменший рух віддавав болем у перетруджених м’язах, а рухатись доводилося безперестану. Тим часом нас відносило на північний схід — усе далі й далі від Японії, до суворого Берінгового моря.
Але ми трималися і шлюпка трималася, хоч вітер не стихав. Навпаки, надвечір третього дня він навіть подужчав. Раз якось шлюпка так зарилася в хвилю, що її на чверть залило водою. Я захлюпав черпаком, немов скажений. Вода, що заповнила шлюпку, тягла її вниз і зменшувала її пливучість. Тепер човна легше могла залити друга хвиля — а тоді нам край. Вихлюпавши воду, я зрушений був зняти з Мод брезент, щоб затягти ним передню частину шлюпки. І добре, що я так зробив, на третину прикривши наше суденце! Тричі ще заривалася шлюпка носом у хвилю, але брезент надійно захищав її від води.
Дивлячись на Мод, жаль живий брав. Вона сиділа, скоцюрбившись, на дні шлюпки, губи її посиніли, на безкровному обличчі відбивалась тяжка мука. Але її очі, звернені до мене, світилися мужністю, а вуста промовляли бадьорі слова.
Тієї ночі шторм бурхав, мабуть, найлютіше, хоч я його майже не помічав: я знемігся і спав, сидячи біля стерна. Вранці четвертого дня вітер перемінився на тихий легіт, море вляглося, і над нами засяяло сонце. О благословенне сонце! Як приємно було купати наші змучені тіла в його ніжному теплі! Ми оживали, наче комахи після бурі. Ми знову сміялися, жартували й вірили в порятунок. А тим часом наше становище лиш погіршало. Ми були тепер далі від Японії, ніж тієї ночі, коли покинули "Привида". Я міг тільки приблизно вгадати широту й довготу. Навіть коли ми дрейфували зі швидкістю дві милі на годину, то за час бурі, що тривала понад сімдесят годин, нас знесло принаймні на сто п’ятдесят миль на північний схід. Але чи правильні ці обрахунки? А може, нас за годину зносило не на дві, а на цілих чотири милі? Тоді нас віднесло аж на триста миль від нашої мети.
Я не знав, де ми опинились, і не здивувався б, якби ми раптом побачили "Привида".