Почало світати.
Землю огортав передсвітанковий туман, коли гармати відкрили вогонь по окопах Матіуша. Гармати бабахкають, а в таборі Матіуша чути веселий сміх.
— Бач, палять! Мабуть, пороху в них кури не клюють! — знущаються солдати.
А Матіуш стоїть на пагорбі й дивиться в польовий бінокль.
— Пішли в атаку!
Хто бігом, хто повзучи. Усе більше солдатів вилазять з окопів, спочатку боязливо, а потім сміливіше. Одним тиша в окопах Матіуша додає сміливості, інших — лякає.
Раптом над головою загуло. Це двадцять аеропланів піднялися в повітря й полетіли прямо на місто. А в Матіуша всього п'ять аеропланів. Під час господарювання дітей найбільш постраждали аероплани: хлопчиськ цікавило, що в них всередині і чому вони літають.
Почався запеклий повітряний бій. Шість ворожих аеропланів було збито. У Матіуша всі аероплани вийшли з ладу.
Спочатку битва розгорталася, як було передбачено на військовій раді.
Супротивник зайняв першу лінію укріплень, і пролунали торжествуючі крики:
— Ага, утекли! Нічого було сунутися, якщо кишка тонка! Драпонули так, що навіть горілку випити не встигли!
То один, то інший відкорковує пляшку і, ковтнувши, говорить:
— Горілка, що треба! Спробуй-но!
П'ють, регочуть, кричать і не проти вже тут заночувати.
— Куди поспішати, нам і тут добре.
Але Молодий король був непохитний і вперто повторював:
— Ми повинні сьогодні зайняти місто.
Підтягнули гармати й кулемети. Пролунала команда:
— В атаку!
Солдатам не хочеться йти: у голові шумить, ноги заплітаються. Але наказ є наказ. "Треба скоріше відбутися", — думають солдати і, не пригинаючись, ідуть по відкритій місцевості, потім біжать до останньої перед містом лінії укріплень.
І тут раптом загуркотіли гармати, застрекотали кулемети, посипався град куль і засвистіли стріли.
А на довершення всього повітря прорізав нелюдський крик, оглушливо забили барабани, затріщали тріскачки, задуділи дудки. Незвичайний концерт гримів із наростаючою силою.
На гребенях траншей, як із-під землі, виросли чорні воїни. Зросту ніби невеликого чи тільки здалеку так здається? Неначе трохи їх, але в захмелілих солдатів в очах д воїться і здається їм: на них насувається ціла рать.
А тут, оглушені пострілами, з палаючих кліток вискочили розлючені леви й тигри й величезними стрибками кинулися на ворога. Сто вбитих не справили б такого враження, як один, розтерзаний тигром. Смерть від кулі на війні — справа звичайна, а такого ще ніхто не бачив. Немов ікла дикого звіра страшніші за сталеву кулю.
Почався гармидер. Одні, збожеволівши від страху, кидали зброю й бігли прямо на колючий дріт. Інші повернули назад, але їх зустріли кулеметними чергами. Думаючи, що вони в оточенні, солдати падали на землю або піднімали руки вгору.
Кіннота, яка повинна була підтримати атаку, на повному скаку налетіла на власні кулемети, топчучи всіх і розганяючи.
Дим коромислом. Пилява стовпом. Метушня. Розгардіяш. Минає година, друга.
Згодом історики, як повелося, описували цю битву кожен по-своєму, але всі сходилися в одному — такої страшної битви світ не бачив.
— Ех, хоча б годинки на дві вистачило ще пороху й куль! — Військовий міністр ледь не плакав.
Але пороху й куль не було.
— Кіннота, вперед! — скомандував Матіуш і скочив на білого коня.
Розрахунок був правильний — скористатися панікою і гнати, гнати ворога подалі від столиці, аби він не дізнався й не здогадався, що не військо Бум-Друма, а жалюгідна жменька негренят та десятки зо два диких звірів забезпечили Матіушу перемогу.
Уже сидячи в сідлі, кинув він останній погляд на столицю і завмер.
Ні, не може бути. Це непорозуміння. Йому просто привиділося.
Але, на жаль, це була правда.
На міських вежах розвіювалися білі прапори. Столиця здавалась.
У столицю помчали гінці з наказом:
"Негайно зірвати ці білі ганчірки, а боягузів і зрадників до стінки!"
Та було вже пізно.
Вороги, помітивши білі полотнища ганьби й неволі, сторопіли від несподіванки, але розгубленість тривала лише мить. У бою страх, надія, відчай, жага помсти швидко змінюють одне одного.
Солдати, ніби протверезівши, протирають очі. Що це — сон чи дійсність? Гармати Матіуша мовчать, леви й тигри, із зяючими ранами, бездиханні лежать на землі. Білі прапори в блакитному небі означають, що місто задається.
— Уперед! — скомандував Молодий король, швидко зметикувавши, у чому справа.
— Уперед! — повторили офіцери.
Солдати почали піднімати кинуті рушниці і ставати в стрій. Матіуш бачить, що відбувається, але зробити нічого не може. Білі прапори зникли. Але який сенс? Пізно. Ворожі солдати зімкнутими рядами йдуть в атаку, ріжуть колючий дріт.
— Ваша величносте… — тремтячим голосом виголосив старий генерал.
Матіуш знав, що він хоче сказати. Білий, як полотно, він зіскочив з коня і, карбуючи кожне слово, голосно прокричав:
— Хто хоче загинути з честю — за мною!
Бажаючих знайшлося небагато: Фелек, Антек, Клу-Клу та десятка зо два солдат.
— Куди підемо, ваша величносте?
— У порожню будівлю, де стояли клітки з левами. Вона дуже міцна. Там захищатимемося, як леви.
— Усім там не поміститися…
— Тим краще, — прошепотів Матіуш.
Поблизу стояло п'ять автомобілів. Матіуш і його прибічники сіли в них, захопивши зброю, що підвернулася під руку, і патрони.
Коли автомобілі рушили, Матіуш обернувся й побачив: над табором розвіваються білі прапори.
Як злорадно посміялася з них доля! Тепер уже не мирні жителі: безпорадні люди похилого віку, жінки й діти, злякані бомбардуванням, — а солдати й офіцери, злякавшись, здаються на милість переможця.
— Добре, що мене немає серед них, — промовив Матіуш. — Не плач, Клу-Клу, ми помремо героїчною смертю, і ніхто не посміє сказати, що королі затівають війни, а солдати розплачуються за це своїм життям.
Матіуш хотів одного: загинути, як належить героєві.
ХLIX
ле й цьому бажанню Матіуша не дано було здійснитися. Довгі години принижень і страждань, роки неволі й самотності підготувала йому жорстока доля замість героїчної смерті.
Армія здалася в полон.
Від держави Матіуша залишився лише один не зайнятий ворогом, вільний простір — клаптик землі, де стояли клітки з левами.
Марно намагалися захопити будівлю штурмом. Марно намагалися вступити в переговори. Варто було парламентерові зробити кілька кроків під захистом білого прапора, як куля розтрощила йому череп, а влучна стріла, пущена Клу-Клу, пронизала серце. Його погубив ненависний білий прапор.
— Убив парламентера!
— Порушив міжнародне право!
— Це злочин!
— Це обурливо!
— Жителі столиці відповідатимуть за злочин свого короля!
Але столиця відреклася від Матіуша.
— Ми не визнаємо Матіуша своїм королем, — заявили багачі.
Коли ворожі аероплани скинули на місто бомби, імениті, багаті городяни зібралися на раду.
— Досить терпіти витівки норовистого хлопчиська! Досить із нас тиранії безрозсудної дитини! Нам буде ще гірше, якщо він переможе. Та хіба можна передбачити, що ще спаде на думку йому і його нерозлучному другові Фелеку?
— Усе-таки він зробив багато хорошого, — заперечували прибічники Матіуша. — Його помилки стануться через недосвідченість. Але в нього добре серце і ясний розум, і нещастя послужить йому уроком.
Хтозна, може, прибічники Матіуша взяли б верх, але в цю хвилину зовсім близько розірвалася бомба й із залу засідань повилітали всі шибки. Почалася паніка.
— Вивісити білі прапори! — закричав хтось переляканим голосом.
Ні в кого не вистачило мужності виступити проти підлої зради.
Багачі вивісили білі прапори ганьби й відреклися від короля. "Віднині ми не відповідаємо за вчинки Матіуша", — заявили вони.
А що було потім, уже відомо.
— Пора скінчувати цю комедію! — крикнув Молодий король, втрачаючи терпіння. — Завоювали цілу державу, а якийсь жалюгідний курник здолати не можемо! Пане начальник артилерії, наказую дати по два залпи по обох кінцях будівлі, а якщо цей дурень не здасться, зруйнувати лігво злісного вовченяти вщент!
— Є! — гаркнув генерал.
— Ваша величносте! Ви, здається, забули про наше існування? — пролунав гучний голос Сумного короля. — Тут три армії і три королі.
— Правда, нас тут троє, — промимрив Молодий король і стиснув губи. — Але права в нас неоднакові. Я перший оголосив війну й зазнав найбільших втрат.
— І ваші солдати першими побігли з поля бою.
— Але я вчасно зупинив їх.
— Ви прекрасно знали: у разі потреби ми прийдемо вам на допомогу.
Заперечити було нічого.
Перемога дісталася Молодому королеві дорогою ціною: половина солдат убита або важко поранена. Армія до подальших бойових дій непридатна. Значить, обережність не зашкодить, а то нових ворогів наживеш.
— Отже, що ви пропонуєте? — кисло запитав він.
— Поспішати нікуди. І Матіуша побоюватися теж нічого. Оточимо звіринець і почекаємо: може, голод змусить його здатися. А поки що спокійно обговоримо, як із ним вчинити, коли ми візьмемо його в полон.
— Я вважаю, його треба без усякого жалю розстріляти.
— А я вважаю, — спокійно, але твердо заперечив Сумний король, — що нащадки не пробачать нам, якщо хоч одна волосина впаде з голови цієї відважної, нещасної дитини.
— Суд історії справедливий! — істерично заволав Молодий король. — Той, хто винен у смерті і каліцтві стількох людей, не дитя, а злочинець!
Король-хитрун слухав і мовчав. А сперечальники наперед знали: буде так, як він захоче. Недаремно його називали хитруном.
"До чого дратувати чорних королів — приятелів Матіуша? — думав король-хитрун. — Убивати Матіуша теж ні до чого. Поселимо його на безлюдному острові, і хай собі там живе. І вовки будуть ситі, і вівці цілі".
На тому й порішили.
L
оговір свідчив:
Пункт І. Узяти короля Матіуша в полон живим.
Пункт II. Заслати короля Матіуша на безлюдний острів.
Через третій пункт між Сумним королем і Молодим знову спалахнула суперечка. Перший вважав, що Матіушу треба надати право взяти із собою на безлюдний острів десятеро людей на власний вибір. Другий не погоджувався.
— З Матіушем поїдуть три офіцери і тридцять солдатів — по одному офіцерові й по десять солдатів від кожного короля-переможця, — говорив він.
Два дні тривала суперечка.
Нарешті обоє пішли на поступки.
— Ну гаразд, — погодився Молодий король, — хай приїдуть до нього десять друзів, але не раніше, ніж через рік. І потім, я вимагаю, щоб Матіушу всенародно оголосили смертний вирок і помилували лише в останню хвилину.