Проте, гадаю, ти очікуєш більш поетичної, а не фактичної відповіді. У такому разі, розум, бо він може вмістити Всесвіт і уявити те, чого ніколи не було й не буде.
Королева мовчала.
— Правильно? Чи ні? — запитав Герцог.
На мить він захотів почути зміїний шепіт свого верховного радника, який через нейронний роз'єм передавав йому всю мудрість попередніх помічників, або принаймні сюрчання жука-інформатора.
— Друге питання, — мовила Королева. — Що величніше за короля?
— Звичайно, Герцог, — відповів він. — Бо всі королі, єпископи, канцлери, імператриці та інші служать мені і тільки мені. Втім, я гадаю, ти і тут очікуєш більш образної і менш буквальної відповіді. У такому разі, знову розум — розум величніший за короля. Чи Герцога. Бо хоч я й нікому не підкоряюсь, але є ті, хто здатен уявити світ, в якому наді мною хтось стоїть, а над ним стоїть ще хтось, і так далі. Ні! Чекай! Я знаю відповідь. На неї мене наштовхнуло Дерево життя: Кетер — Корона, концепція монархії — величніша за всіх королів.
Королева подивилася на Герцога бурштиновими очима і мовила:
— Останнє питання. Що неможливо повернути?
— Моє слово, — відповів Герцог. — Хоча, якщо подумати, буває, що я даю слово, а обставини змінюються, а інколи й цілі світи міняються у невдалий і непередбачуваний спосіб. Тому час від часу, коли таке стається, моє слово доводиться змінювати відповідно до існуючих реалій. Я б сказав "Смерть", але, чесно кажучи, якщо мені знадобиться той, кого я позбувся в минулому, його просто повернуть назад у тіло за моїм наказом…
Королеві уривався терпець.
— Поцілунок, — випалив Герцог. Вона кивнула.
— Ти не безнадійний, — відказала Королева. — Ти вважаєш себе моєю останньою надією, проте насправді все навпаки. Всі твої відповіді були неправильними. Але остання була кращою за інші.
Герцог замислився над перспективою залишитись без голови через цю жінку, і вона здалася йому не такою страшною, як він очікував.
У саду з мертвими квітами повіяв вітер, і Герцог уявив собі надушених примар.
— Хочеш дізнатися правильну відповідь? — запитала вона.
— Відповіді, — поправив він. — Авжеж.
— На всі питання відповідь одна: серце, — сказала Королева. — Серце більше за Всесвіт, бо в ньому можна знайти співчуття до будь-чого на світі, тоді як сам Всесвіт співчувати не може. Серце величніше за короля, бо серце знає, який король насправді, та однаково його любить. І серце неможливо повернути.
— Я ж сказав "поцілунок", — промовив Герцог.
— Ця відповідь була кращою за інші, — повторила вона.
Вітер завивав дедалі сильніше й гучніше, і на мить повітря сповнилося зів'ялими пелюстками. А тоді вітер зник так само різко, як з'явився, і зірвані пелюстки впали додолу.
— Отже, я не впорався з першим твоїм завданням. Проте я не думаю, що моїй голові місце на золотому тарелі, — сказав Герцог. — Чи на будь-якому іншому блюді. Тому дай мені завдання, ціль, якої я можу досягнути, щоб довести свою гідність. Дозволь мені тебе визволити.
— Мене не треба визволяти, — відповіла Королева. — Твої радники, скарабеї і програми покінчили з тобою. Вони відправили тебе сюди так само, як колись, давним-давно, відправляли твоїх попередників, бо для них ліпше, коли ти зникнеш з власної волі, ніж коли вони вб'ють тебе уві сні. До того ж це менш ризиковано.
Вона взяла його за руку і сказала:
— Ходімо.
Вони покинули сад мертвих квітів і рушили повз світлові фонтани, що проливали своє сяйво в порожнечу, до цитаделі пісні, де на кожному кроці чекали прекрасні голоси, зітхаючи, викрикуючи, мугикаючи та відлунюючи, проте ніхто з них не співав.
За цитаделлю був лиш туман.
— Ну ось, — сказала вона йому. — Ми дійшли до кінця всього сущого, де існує лише те, що ми самі створили зусиллям волі або відчаю. Тут, у цьому місці, я можу говорити вільно. Тепер ми самі, удвох.
Королева подивилася йому в очі.
— Ти не повинен помирати. Ти можеш залишитися зі мною. Ти будеш щасливий, що нарешті знайшов талан, кохання і сенс існування. І я любитиму тебе.
Герцог зиркнув на неї з виразом спантеличення і роздратування.
— Я хотів піклуватись. Я просив, щоб у мене було про що піклуватись. Я просив серця.
— І вони дали тобі все, що ти просив. От тільки ти не можеш мати все це і бути їхнім правителем. Тому вороття немає.
— Я… Я сам попросив їх, щоб все це сталося, — промовив Герцог.
Роздратування зникло. Скраю тьмянів туман, і коли Герцог вдивлявся у нього надто довго, йому різало очі.
Землю почало трусити, немов від кроків велетня.
— Тут є щось справжнє? — поцікавився Герцог. — Щось постійне?
— Все навколо справжнє, — відказала Королева. — Сюди йде велетень. І він уб'є тебе, якщо ти його не здолаєш.
— Скільки разів таке траплялося? — запитав Герцог. — Скільки голів опинилося на золотому блюді?
— Жодна голова не опинялася на золотій тарелі, — відказала вона. — Я не запрограмована їх убивати. Вони б'ються за мене, завойовують мене і залишаються зі мною, аж доки їхні очі не заплющаться навіки. Їх це влаштовує — так чи інакше. А от тебе… тебе все має не влаштовувати, правда ж?
Він завагався, а тоді кивнув.
Вона обійняла і поцілувала його — повільно і ніжно. Поцілунок — це те, чого назад не забереш.
— Отже, тепер я маю здолати велетня і врятувати тебе?
— Такий у нас план.
Він поглянув на неї. А тоді перевів погляд на себе: оглянув свої прикрашені гравіруванням обладунки, свою зброю.
— Я не боягуз і ніколи не відступав од бою. Повернутися я не можу, але й життя з тобою мене не влаштує. Тому я почекаю, поки велетень мене уб'є.
Вона сполошилась.
— Залишайся зі мною. Залишайся!
Герцог озирнувся і подивився на білу порожнечу.
— А що там? — спитав він. — Що ховається за туманом?
— Ти втечеш? — здивувалась вона. — Просто покинеш мене саму?
— Я піду, — відповів він. — Не втечу, а піду. Піду вперед. Я хотів здобути серце. Що там, по той бік туману?
Вона похитала головою.
— Там, за туманом, Малкут, тобто Королівство. Проте воно не існує, доки ти сам його не створиш. Воно буде таким, як ти захочеш. Втім, знай: ступивши у туман, ти або створиш світ, або припиниш власне існування. Ти можеш спробувати. Я не знаю, що станеться, проте знаю одне: якщо ти покинеш мене саму, шляху назад не буде.
Він досі чув гупання, але тепер сумнівався, чи то були кроки велетня. Воно більше скидалося на биття — биття його власного серця.
Він розвернувся до туману, і, поки не передумав, ступив у небуття, яке здалося холодним і вогким на дотик. З кожним кроком він відчував, як від нього залишається дедалі менше й менше. Його нейронні роз'єми зникли, не давши йому жодної нової інформації, а згодом він не пам'ятав вже ні свого імені, ні статусу.
Він не знав, що робить: шукає якесь місце чи створює нове. Проте він пригадав темну шкіру та бурштинові очі. Він пригадав зорі і вирішив, що там, куди він прямує, будуть зорі. Там мають бути зорі.
Він пришвидшив крок. Йому здавалося, наче раніше на ньому був обладунок, однак він відчував вогкий туман на обличчі та шиї і тремтів у легкому пальті від холодного нічного повітря.
Він спіткнувся, зачепившись ногою за бордюр, а тоді підвівся і вдивився крізь туман у розмите світло ліхтарів. Близько — аж надто близько — проїхав і зник автомобіль, забарвивши туман у малиновий колір задніх вогнів.
"Старий-добрий дім", — подумав він з ніжністю й одразу ж неабияк здивувався від того, що прийняв Бекенхем як щось "старе". Він тільки-но приїхав сюди. Тут можна було пристати на якийсь час, а потім поїхати далі. Такий був план, хіба ні?
Однак думка про чоловіка, який звідкись тікав ("Гадаю, то був лорд чи герцог", — подумав він, задоволений таким образом), застрягла і крутилася в його голові, мов вступ до пісні.
— Я замість керувати світом краще напишу якусь пісню, — сказав він вголос, щоб оцінити, як звучать слова.
Приставивши чохол з гітарою до стіни, він сягнув рукою до кишені свого вовняного пальта, дістав огризок олівця та простенький записник, і занотував їх. Він сподівався, що незабаром знайде гарне двоскладове слово замість "якусь".
Після цього він пішов протискатися у паб. Всередині його зустріла тепла, п'янка атмосфера та звичні для паба гомін і гамір. Хтось гукнув його, і він помахав у відповідь блідою рукою, показавши спершу на годинник, а потім на сходи. Від сигаретного диму повітрям ширилося сизе сяйво. Він раз глибоко прокашлявся, а тоді й сам захотів сигарету.
Він піднімався сходами, вкритими подертим червоним килимом, тримаючи чохол з гітарою, мов зброю і з кожним кроком забуваючи все те, що було в його голові до повороту на Хай-стріт. Спинився у темному коридорі, перш ніж відчинити двері до верхньої зали паба. Гудіння голосів та дзвін келихів вказували на те, що всередині вже зібралося кілька людей — одні чекали, інші працювали. Хтось налаштовував гітару.
"Чудну?" — подумав молодик. "У цьому слові два склади".
Він прокрутив слово в голові кілька разів, а тоді вирішив, що зможе знайти щось краще, щось більше, щось вдаліше для світу, який мав намір завоювати, і, пошкодувавши лише мить, відкинув його назавжди та увійшов до зали.
Закінчення жіночого роду
Моя люба,
дозвольте почати цей лист, цю прелюдію до дійства, офіційно, з освідчення, як у старі добрі часи: я вас кохаю. Ви мене не знаєте (проте ви мене бачили, всміхалися мені, клали монетки у мою долоню). А я вас знаю (хоча й не так добре, як мені хотілося б. Я хочу бачити ранішній трепіт ваших повік, коли ви розплющуєте очі, помічаєте мене і всміхаєтесь. Хіба це не блаженство?). Тому зараз я освідчуюсь вам ручкою на папері. Повторюю ще раз: я вас кохаю.
Я пишу цього листа англійською — вашою рідною мовою, якою я теж володію, і досить непогано. Кілька років тому я відвідував Англію і Шотландію. Я ціле літо стояв на Ковент-Гарден, окрім того місяця, коли проходив Единбурзький фестиваль — тоді я був в Единбурзі. Серед людей, які кидали гроші у мою коробку в Единбурзі, були актор Кевін Спейсі та американська телезірка Джеррі Спрінгер, який приїхав в Единбург на оперу про своє життя.[55]
Я дуже довго відкладав написання цього листа, хоча хотів його написати і вже неодноразово складав текст у себе в голові. Про кого написати: про вас чи про мене?
Спершу про вас.
Я обожнюю ваше довге, руде волосся.