За ним уже напевно давно стежать. Чому це він зустрів саме Фіольграбе? "Може, Фюльграбе виконував їхній наказ? Погляд Фюльграбе, його жести, те, що він надумав зробити, – так поводиться тільки або божевільний, або людина, що виконує наказ гестапо. Чому ж мене зразу не схопили? Дуже просто – хочуть почекати, подивитися, куди я піду, побачити, хто мене прийме".
І Георг почав придивлятися до пасажирів: хто ж його переслідувач? Отой чоловік з борідкою, в окулярах, схожий на вчителя? Хлопець у синій куртці монтера? Дідок, що везе старанно запаковане деревце, мабуть, для свого садочка?
У міський гамір увірвалася маршова музика… Вона швидко наближалась, ставала гучнішою, нав'язувала свій карбований ритм усім звукам і рухам. Відчинялися вікна, з воріт вибігали діти, і от уже вся вулиця забита людьми. Вагоновод загальмував.
Бруківка двигтіла. З кінця вулиці долинали вітальні крики. Кілька тижнів тому шістдесят шостий піхотний полк розташувався в нових казармах. Коли полк проходив колоною в якійсь частині міста, йому завжди влаштовували овацію. Ось вони, нарешті: сурмачі й барабанщики, тамбур-мажор вимахує паличкою, кінь під ним гарцює. Ось вони! Нарешті! Люди підносять руки вгору, вітаючи їх. Дідок махає рукою, притискаючи деревце коліном. Його брови тремтять в такт маршу. Його очі блищать. Може, серед солдатів простує і його син? Цей марш хвилює, у людей аж мороз іде поза шкірою, блищать очі.
Яка ж то магічна сила? Сила атавістичних спогадів чи цілковитого забуття? Можна подумати, що остання війна, на яку повели цей народ, закінчилася блискучою перемогою і принесла самі тільки радість і гаразд! Жінки й дівчата посміхаються, наче їх синам і коханим не страшні ніякі кулі.
Як добре хлопці вже навчилися марширувати за кілька тижнів… А матері, які трусяться над кожним пфенігом і завжди запитують: навіщо тобі? Вони, здається, залюбки віддали б своїх синів або шматки своїх синів. Заради чого? Заради чого? Це вони вже потім запитають, коли змовкне музика. Тоді вагоновод знову ввімкне мотор, дідок помітить, що на деревці зламалася гіллячка, і почне бурчати. А шпик, коли він справді тут е, здригнеться з переляку.
Бо Георг зіскочив-таки з трамвая. Він іде у Бокенгайм пішки. Пауль живе на Брунненгасе, 12. Цього з Георгової пам'яті не вибили на страшних допитах. Він не забув навіть імені дружини Пауля: Лізель, уроджена Ендерс.
Тепер він ішов швидко і впевнено, не оглядаючись. Зупинився відсапатися на вулиці, що вливалась у Брунненгасе, біля вітрини крамниці. Коли він побачив своє відображення у вітрині, то мимоволі вхопився за поруччя перед нею. Яке бліде обличчя у чоловіка, що вчепився рукою за металевий стрижень, і що це за чуже жовтувате пальто, яке немов тягне за собою його тіло і його фетровий капелюх. "Чи маю я право піти до Редерів? – запитував себе Гесірг. – Які в мене підстави сподіватися, що я позбувся своєї тіні, якщо за мною справді ходила тінь. А Пауль Редер! Чому саме він має ризикувати всім і саме заради мене? І чому я взагалі сидів на тій лаві в сквері?"
V
На четвертому поверсі ліворуч, на маленькому клаптику картону було написано прізвище Редер, чітко й красиво, в колі, що нагадувало фамільний герб. Георг притулився до стіни і втупився в цей напис, наче в нього були, як у самого Редера, світло-голубі очі й веснянки, коротенькі руки й ноги, тверезий розум і добре серце.
Поки Георг жадібно розглядав табличку, він зрозумів, що різноманітні шуми, які він почув ще внизу, доносяться саме з цієї квартири. По підлозі торохтить дитяча іграшка, дитячий голос називає станції, другий кричить: "Сідайте у вагони!" Стукотить швейна машина. На тлі цих звуків вирізнюється голос жінки, що співає ха банеру з "Кармен", такий сильний і лункий, що Георгові здається, наче це передача по радіо, та нараз голос вривається на високій ноті. Весь цей шум скоріше посилювали, ніж заглушували звуки маршу, який недавно грали на вулиці, і Георг подумав, що маршові звуки долинають знадвору, але виявилося, що то ввімкнули радіо у квартирі на цьому майданчику, щоб заглушити голос Лізель Редер.
Георг згадав, що Лізель до заміжжя іноді співала в хорі. ІІауль частенько брав його з собою на гальорку, щоб він помилувався з його Лізель в подертій спідничці контрабандистки або в коротких штанцях пажа. Лізель Редер завше була, як кажуть, дуже мила дівчина. Ту прірву, яка раптом лягла між ним і Редером, коли він перебрався до Франца, ту неждану й глибоку прірву він усвідомив уперше у домі Редера, коли, дивився на його дружину, на його домашню обставу. Переселитися до Франца означало не тільки вчитися, набути певних ідей, думок, брати участь у боротьбі, це означало також, що треба інакше поводитись, інакше одягатися, вішати інші картини на стіни, вважати за гарні інші речі. Невже Пауль зможе прожити ціле життя з цією дурною качкою Лізель? Навіщо вони понаставляли скрізь усяких зайвих дрібничок?
Навіщо два роки збивають гроші на диван? Георгові стало нудно у Редерів, і він перестав туди ходити. А потім йому стало нудно з Францом, і їх спільна кімната здалася йому пусткою. В такому сум'ятті неясних почуттів і напівусвідомлених думок Георг, тоді ще дуже молодий хлопець, частенько поривав із своїми друзями. Тому його й вважали нерозважливою людиною. А сам він, мабуть, думав, що можна один вчинок загладити іншим, одне почуття витиснути новим.
Прислухаючись, Георг уже приклав пальця до кнопки дзвінка. Навіть у Вестгофені він не відчував такої гіркої туги за домівкою. І знову опустив руку. Чи має він право увійти сюди, де його, певно, привітно приймуть. Чи мав він право одним коротким дзвінком занапастити цю родину. Поставити її під загрозу тюрми й смерті, приректи дітей на поневіряння по націстських дитячих притулках.
Тепер у його голові прояснилося. То його втома винна, – сказав він собі, – що йому спало на думку прийти до Редерів. Хіба він сам ще півгодини тому не вважав, що за ним стежать? Невже він справді думає, що такому, як він, легко втекти від своїх переслідувачів?
Він знизав плечима і спустився на кілька східців. У цю хвилину хтось увійшов з вулиці і почав побиратися вгору. Георг обернувся до стіни і пропустив повз себе Пауля Редера, а потім доплентався до вікна на сходах, сперся на нього і прислухався.
Але Редер не зайшов у квартиру, він теж зупинився і прислухався. Несподівано Редер почав спускатися. Георг зійшов ще нижче. Редер перегнувся через поручні і гукнув:
– Георге!
Георг, не відповідаючи, пішов униз. Але Редер двома стрибками наздогнав його і знову гукнув.
– Георге! – Він схопив його за руку. – Це ти чи не ти? – Пауль розсміявся й похитав головою – Ти вже був у нас? Ти мене не пізнав? А я подумав: та це ж Георг! А ти таки змінився… – В його словах прозвучала образа: – Трьох років тобі треба було, щоб згадати про свого Пауля. Ну, тепер ходімо!
Георг мовчки пішов за ним.
Тепер обидва стояли біля великого вікна. Редер окинув Георга поглядом від голови до ніг. Що він при цьому подумав, важко сказати: його обличчя було надто густо всіяне веснянками.
– Який же ти блідий! – сказав Пауль. – Та чи ти це, Георге?
Георг ворухнув сухими губами.
– Це ти? Той самий? – цілком серйозно спитав Редер.
Георг розсміявся.
– Ходімо! Ходім! – сказав Редер. – Я навіть дивуюсь, як я тебе пізнав на сходах.
– Я дуже довго хворів, – сказав Георг спокійно. – Моя рука ще й досі не загоїлася.
– Що, у тебе бракує пальців?
– На щастя, усі пальці цілі.
– Де ж це трапилося? Ти весь час був тут?
– Я працював шофером у Касселі, – відповів Георг.
Він спокійно, кількома словами описав, де й як його поранило, згадавши розповідь одного в'язня.
– От побачиш, як здивується Лізель, – сказав Редер.
Він натиснув на кнопку дзвінка. Пролунав різкий дзенькіт, потім зчинилася ціла буря: загрюкали двері, закричали діти; потім Лізель вигукнула:
– Кого я бачу!
Перед Георговими очима замерехтіли барвисті платтячка, всіяні ластовинням обличчя, злякані оченята, строкаті шпалери – потім стало темно й тихо.
Перше, що Георг знову почув, був Редерів голос, який гнівно кричав:
– Кави! Чуєш, кави, а не помий!
Георг трохи підвівся на дивані. Він насилу отямився від непритомності, під час якої ніщо не загрожувало йому, і знову опинився в кухні Редерів.
– Зі мною досі буває таке, – сказав він. – Це пусте.
Не треба ніякої кави, нехай Лізель не турбується.
Він спустив ноги під кухонний стіл. Перев'язану руку поклав на церату між тарілками. Лізель Редер дуже розповніла, тепер штанці пажа на неї вже не налізли б.
Теплий, трохи сумний погляд її карих очей на мить зупинився на Георговому обличчі. Вона сказала:
– Добре їж, це найрозумніше, що ти зараз можеш зробити. Потім вип'ємо кави.
Вона приготувала вечерю. Редер посадив трьох старших дітей за стіл.
– Зажди, Георге: нарізати тобі шматочками, чи ти можеш вдержати в руках виделку? У нас щодня "недільний" обід з однієї страви. Хочеш гірчиці? А солі? Добре попоїсти, добре випити – це покріплює тіло й душу.
– Який сьогодні день? – спитав Георг.
Редери розсміялися:
– Четвер.
– Ти ж віддала мені свої ковбаски, Лізель, – сказав Георг; він старався призвичаїтися до цього спокійного вечора, як призвичаюються до найбільшої небезпеки. Він їв здоровою рукою, Редери теж їли. То Лізель, то Пауль час від часу поглядали на нього, і він відчував, що вони йому дорогі і що він теж лишився для них дорогий.
Раптом Георг почув, що хтось побирається сходами, чимраз вище. Він насторожився.
– Чого ти прислухаєшся? – спитав Пауль. Кроки поволі затихли. На цераті біля пораненої руки Георга біліла кругла пляма, мабуть, від гарячої чашки. Георг узяв шклянку і поставив її, мов печать, на це місце: що буде, те й буде. Пауль, який інакше зрозумів цей жест, відкупорив пляшку пива і налив у шклянки. Вони неквапливо кінчали вечеряти.
– Ти тепер знову живеш у батьків? – спитав Пауль.
– Я там буваю вряди-годи.
– А з жінкою ти зовсім розійшовся?
3 якою жінкою?
Редери розсміялися. Георг знизав плечима.
– З Еллі!
Георг знизав плечима:
– Ми зовсім розійшлися.
Георг опанував себе. Глянув довкола. Як багато здивованих оченят! Георг сказав:
– Ви за цей час чимало встигли.
– А хіба ти не знаєш, що німецький народ має збільшитись учетверо? – спитав Пауль, сміючись самими очима. – Ти, певне, не слухаєш, що говорить фюрер.
– Аякже, слухаю, – сказав Георг. – Але ж він не говорив, що все це мусить зробити Паульхен Редер з Бокенгайма.
– Тепер уже не так важко мати дітей, – сказала Лізель Редер.
– А коли ж це було важко?
– Ах, Георге, – вигукнула Лізель, – ти завжди жартуєш.
– Ні, це правда, нас було п'ятеро в матері, а вас?
– Фріц, Ернст, я й Гайнц – четверо.
– І ніхто нами ніколи не цікавився, – сказала Лізель. – А тепер все-таки хоч трохи дбають про нас.
– Лізель одержала офіційне привітання від дирекції, – сказав Пауль, сміючися самими очима.
– Це я одержала, так, я!
– То тебе нагородили, либонь, за твій великий подвиг?
– Облиш жарти, Георге.