Ви повинні поїхати з нами до Скотленд-Ярду, де вас обшукають".
Вона марно противилася й пручалася. Під’їхав кеб, і ми всі троє сіли в нього. Та спершу все-таки оглянули кухню і особливо піч, подумавши, що вона могла спалити папери. Але навіть натяку на якийсь попіл чи обгорілий клаптик там не було. Приїхавши до Скотленд-Ярду, ми передали її одній із жінок-детективів. Я чекав на її доповідь, палаючи з нетерпіння. Однак ніяких паперів вона не знайшла.
Тут уперше я зрозумів увесь жах свого становища. Досі я діяв немов у забутті. Я був такий упевнений, що договір знайдуть, що не смів навіть думати про те, які наслідки чекають мене, коли цього не станеться. Але тепер, коли все скінчилося, я задумався над своїм становищем. Воно було страшне. Ватсон скаже вам, що в школі я був нервовим, вразливим хлопчиськом. Така вже моя вдача. Я думав про свого дядька та його колег-урядовців, про ганьбу, яку я накликав на нього, на себе, на всіх, хто мав зі мною зв’язки. Може, я став жертвою якогось неймовірного випадку? Але ніяких випадковостей не повинно бути, коли на карту поставлено дипломатичні інтереси. Я зазнав поразки, ганебної, безнадійної поразки. Я не пам’ятаю, що робив потому. Напевно, зі мною була істерика. Щось ніби пригадую, як коло мене скупчилися й намагалися втішити поліційні службовці. Один з них відвіз мене до Ватерлоо й посадив на потяг, що йшов до Вокінґа. Він, мабуть, супроводжував би мене аж до самого дому, якби дорогою нам не трапився доктор Фер’є — лікар, що мешкав поряд з нами та їхав додому тим самим потягом. Доктор люб’язно потурбувався про мене, і саме вчасно, бо вже на станції в мене почався нервовий напад і додому я приїхав справжнісіньким божевільним.
Можете уявити собі, що було, коли після докторового дзвінка всі підхопилися з ліжок і побачили мене в такому стані. Бідолашні Енні й мати були у відчаї. Доктор Фер’є розповів їм про те, що сказав йому детектив на вокзалі, і лише хлюпнув олії у вогонь. Усім було зрозуміло, що я захворів надовго, тож Джозефа випровадили з цієї веселої кімнати й перетворили її на лікарняну палату. Тут я й пролежав, містере Холмсе, більше ніж дев’ять тижнів у маячні й гарячці. Якби не міс Гаррісон і не турботи лікаря, я й досі не міг би розмовляти з вами. Енні була біля мене вдень, а вночі чергувала доглядальниця, бо під час нервового нападу я міг скоїти все що завгодно. Поволі здоровий глузд повертався до мене, однак пам’ять прояснилася лише три дні тому. Часом мені хочеться, щоб її зовсім відібрало. Насамперед я послав телеграму містерові Форбсу, який узявся до цієї справи. Він приїхав і запевнив мене, що робить усе можливе, але на слід злочинця ще й досі не натрапив. Швейцара з дружиною обшукали якнайретельніше, проте марно. Тоді поліція почала підозрювати молодого Ґоро, що того вечора, як ви пам’ятаєте, залишився на роботі, коли всі вже пішли. Підозру могли викликати його запізнення й французьке прізвище, але я почав тоді працювати лише після того, як він пішов, а рідня його — нащадки гугенотів — за своїми вподобаннями й звичками такі самі англійці, як і ми з вами. Ні в чому звинуватити його не змогли, і справа зупинилася. Тому я й звернувся до вас, містере Холмсе, бо ви — остання моя надія. Якщо ви не врятуєте мене, на моїй честі й моєму становищі буде поставлено хрест.
Утомлений довгою розповіддю, хворий упав на подушки, а няня-наречена тим часом налила йому в склянку заспокійливих ліків. Холмс мовчки сидів, закинувши голову й заплющивши очі; сторонній людині ця мовчанка здалася б ознакою байдужості, проте я знав, що вона свідчить про напружену роботу його думки.
— Ваша розповідь була така вичерпна, — мовив він нарешті, — що в мене справді залишилося мало запитань. Хіба що одне, найважливіше. Чи розповідали ви кому-небудь, що дістали особливе доручення?
— Нікому.
— Наприклад, міс Гаррісон?
— Ні. Я не був у Вокінґу після того, як одержав це завдання.
— І ні з ким зі своїх тоді не бачилися?
— Ні з ким.
— Комусь із них відомо, де в міністерстві ваша кімната?
— О, так, там у мене бували всі.
— Звичайно, це зайве питання, якщо ви нікому не розповідали про договір.
— Нікому й нічого.
— А що ви знаєте про швейцара?
— Хіба те, що він старий вояк.
— Якого полку?
— Я чув, нібито Ґолдстримського гвардійського.
— Дякую. Я не маю сумніву, що почую про подробиці від Форбса. Їхні слідчі чудово вміють збирати факти, але не завжди вміють їх пояснювати. Яка гарна троянда!
Він пройшов повз канапу до відчиненого вікна й підняв нахилене стебло трояндового куща, милуючись найтоншими відтінками рожевого та зеленого. Ця риса його вдачі була для мене нова, бо я ніколи ще не бачив, щоб він хоч трохи цікавився природою.
— Ніде так не потрібна логіка, як у релігії, — сказав він, притулившися до віконниці. — Логік може піднести її до рівня точної науки. Мені здається, що своєю вірою в Боже провидіння ми зобов’язані квітам. Усе інше — наші сили, наші бажання, наші харчі — потрібні нам насамперед для існування. Але троянда — над усе. Її пахощі й барви прикрашають життя, а не зумовлюють його. Лише Боже провидіння може породжувати красу, отож я й кажу, що доки є квіти, ми матимемо надію.
Персі Фелпс із нареченою здивовано слухали цю Холмсову промову, і на їхніх обличчях відбилося розчарування. Він замріявся, тримаючи в пальцях троянду. Це тривало кілька хвилин, поки голос молодої леді не перервав його мрій.
— Чи бачите ви, як можна розгадати цю загадку, містере Холмсе? — трохи сердито спитала вона.
— Так, це справді загадка! — відповів він, повертаючись до земного життя. — Нерозумно було б заперечувати, що справа ця дуже важка й заплутана, але я обіцяю вам узятися до неї як слід і повідомляти про кожну нову подробицю.
— Чи маєте ви вже якусь думку?
— У мене їх уже сім, але я мушу, звичайно, все перевірити, перш ніж оголошу їх.
— Ви когось підозрюєте?
— Я підозрюю себе.
— У чому?
— У тому, що роблю надто поспішні висновки.
— Тоді їдьте до Лондона й перевірте свої висновки.
— Ваша порада просто чудова, міс Гаррісон, — мовив, підводячись, Холмс. — Гадаю, Ватсоне, що так буде найліпше. Не дозволяйте собі втішатися марними надіями, містере Фелпсе. Це дуже заплутана справа.
— Я буду наче в лихоманці, доки знову не побачу вас! — зітхнув дипломат.
— Гаразд, я приїду завтра тим самим потягом, хоча більш ніж імовірно, що не скажу вам нічого нового.
— Хай Бог благословить вас за вашу обіцянку приїхати! — вигукнув наш клієнт. — Я знаю, що ви це зробите, й це додає мені снаги. До речі, я одержав лист від лорда Голдгерста.
— Справді? І що він пише?
— Він висловлюється холодно, але не різко. Я гадаю, що він жаліє мене лише через мою хворобу. Він наголошує, що ця справа надзвичайно важлива, але це не позначиться на моїй кар’єрі… він, звичайно, має на увазі звільнення, — поки я не одужаю й не матиму змоги виправити це прикре становище.
— Що ж, з його боку це досить розумно і ввічливо, — зауважив Холмс. — Ходімо, Ватсоне, нам вистачить у місті роботи на цілий день.
Містер Джозеф Гаррісон одвіз нас на станцію, і невдовзі ми вже сиділи в портсмутському потязі. Холмс глибоко замислився й не промовив ані слова, поки ми не проминули Клепхемський роз’їзд.
— Як цікаво під’їжджати до Лондона з високого місця й дивитися на будинки згори!
Я подумав, що мій друг жартує, бо тутешній краєвид був зовсім не привабливий, але він одразу ж пояснив:
— Погляньте-но на ці великі, самотні будинки, що височіють над черепичними дахами, немов цегляні острови над олив’яно-сірим морем.
— Це казенні школи?
— Маяки, друже мій! Бакени майбутнього! Коробочки з сотнями маленьких світлих насінин у кожній, з яких виросте мудріша, краща Англія майбутнього. Сподіваюся, цей Фелпс не п’є?
— Думаю, що ні.
— Я теж так думаю, але ми повинні все передбачати. Бідолаха загруз по вуха, а чи витягнемо ми його з трясовини, невідомо. А що ви думаєте про міс Гаррісон?
— Дівчина сильної вдачі.
— І до того ж непогана, коли не помиляюся. Вони з братом — єдині діти фабриканта залізних виробів, що мешкає десь у Нортумберленді. Вони з Фелпсом заручилися під час подорожі минулої зими, й вона приїхала сюди разом з братом, щоб познайомитися з ріднею нареченого. Потім сталося це нещастя й вона залишилася доглядати коханого, а її брат Джозеф, побачивши, що тут добре живеться, зостався й собі. Як бачите, я вже встиг дещо розпитати. І сьогодні нам доведеться розпитувати всіх цілісінький день.
— Моя практика… — почав я.
— Ну, коли ви гадаєте, що ваші справи цікавіші за мої… — трохи сердито урвав мене Холмс.
— Я хотів сказати, що моя практика зо два дні почекає, тим паче що цієї пори хворіють мало.
— Чудово, — сказав він, знову полагіднішавши. — Тоді візьмемося за справу разом. Передусім, гадаю, слід побачити Форбса. Він, можливо, розкаже нам усе, що треба, і тоді ми знатимемо, з якого боку слід братися до цієї справи.
— Але ж ви казали, що вже маєте з цього приводу свою думку.
— Так, навіть кілька, але лише наступні розшуки зможуть показати, чого вони варті. Найважче розкрити злочин, що не мав мети. Цей злочин не такий. Хто може мати з нього зиск? Або французький посол, або російський, або особа, що може продати документ комусь із цих послів, або, нарешті, лорд Голдгерст.
— Лорд Голдгерст?!
— Так, адже можна уявити собі державного діяча в такому становищі, коли він не шкодуватиме, що якийсь документ випадково буде знищено.
— Навіть такого славетного державного діяча, як лорд Голдгерст?
— І все-таки нам не слід відкидати й такої можливості. Сьогодні ми відвідаємо шляхетного лорда й послухаємо, що він нам скаже. До речі, розшуки вже тривають.
— Уже?
— Так, я послав зі станції Вокінґ телеграми до всіх вечірних газет у Лондоні. Це оголошення має з’явитися в кожній з них.
І він простяг мені аркуш, видертий із записника. На ньому було поспіхом написано олівцем:
"10 фунтів винагороди кожному, хто повідомить номер кеба, з якого вийшли на Чарльз-стрит, біля дверей міністерства закордонних справ, за чверть до десятої 23 травня. Звертатися за адресою: Бейкер-стрит, 221-б".
— То ви певні, що злодій приїхав кебом?
— Якщо й ні, то справі це не зашкодить. Але якщо вірити містерові Фелпсу, що ні в кімнаті, ні в коридорі схованок немає, то ця особа мала прийти знадвору.