Цього разу він поглянув на Тенардьє так похмуро, що той визнав за краще повернутись додому.
11. Номер 9430 з’являється знову, і Козетта виграє його в лотерею
Жан Вальжан не загинув.
Упавши в море чи, власне, кинувшись туди, він був, як ми пам’ятаємо, без кайданів. Пропливши під водою до корабля, який стояв там на якорі і до якого була причалена шлюпка, він зумів непомітно забратись у ту шлюпку і заховатися в ній до вечора. Вночі Жан Вальжан знову поплив і вийшов на берег неподалік мису Брен. Гроші в нього були, й він зміг роздобути собі там одяг. Одна корчма неподалік Балаґ’є була за тих часів гардеробною для втеклих каторжників — вельми прибутковий промисел. Потім Жан Вальжан, щоб заплутати сліди, пройшов далекий і покручений шлях, поки нарешті опинився в Парижі.
Тут він насамперед купив жалобне вбрання для семи-восьмирічної дівчинки, потім винайняв собі житло. Після цього поїхав до Монфермея.
Ми пам’ятаємо, що під час своєї втечі з-під арешту він уже здійснив туди таємничу подорож, про яку поліції стало дещо відомо.
Втім, його вважали мертвим, і це згустило темряву, що зімкнулася над ним. У Парижі йому потрапила до рук газета, в якій повідомлялося про його загибель. Прочитавши те повідомлення, він заспокоївся й відчув себе майже в повній безпеці, ніби й справді помер.
Надвечір того самого дня, коли Жан Вальжан вирвав Козетту з пазурів Тенардьє, він увійшов із дівчинкою в Париж крізь заставу Монсо. Сівши в кабріолет, вони доїхали до Обсерваторної площі. Там Жан Вальжан зійшов, заплатив візникові, взяв Козетту за руку і темними нічними вулицями повів її до Госпітального бульвару.
Для Козетти то був незвичайний і багатий враженнями день. Вони їли, примостившись де-небудь під тином, хліб і сир, куплені в придорожній корчмі, часто пересідали з екіпажа на екіпаж, не раз робили великі переходи пішки. Дівчинка не нарікала, але вона стомилась, і Жан Вальжан зрозумів це з того, як вона стала обвисати на його руці. Тоді він посадив її собі за спину. Козетта, не випускаючи з рук Катріну, поклала голову йому на плече й заснула.
Книга четверта
Халабуда Горбо
1. Старий дім на Госпітальному бульварі
Якби сорок років тому хтось захотів прогулятися до безлюдної околиці Сальпетрієр і дійшов до бульвару Італійської застави, він потрапив би в місця, де Париж, по суті, зникав. Це не можна було назвати пусткою — там траплялися перехожі; це не було місто — там на вулицях пролягали глибокі вибої, як на сільських дорогах, і всюди росла трава; це не було село — будинки там здавалися надто високими. Що ж у такому разі являла собою ця пустельна околиця, водночас безлюдна й заселена? То був бульвар великого міста, паризька вулиця, вночі моторошніша, ніж ліс, а вдень похмуріша, ніж кладовище.
Там лежав старий квартал Кінного ринку.
Перехожий, який би зважився вийти за чотири напіврозвалені мури того ринку, залишити праворуч від себе садочок за високою огорожею, далі лужок із купами дубильної кори, схожими на хатки величезних бобрів, далі обгороджене місце, завалене будівельним лісом, купами пеньків, тирси та остружок, на яких гавкав великий собака, далі майже розвалену довгу й низеньку стіну з обліпленою мохом чорною хвірткою, далі жахливу перехняблену будівлю, на якій великими літерами було виписано: "КЛЕЇТИ АФІШІ ЗАБОРОНЕНО", — цей сміливий перехожий, проминувши Малу Банківську вулицю, дістався б до початку вулиці Вінь-Сен-Марсель. Там, поблизу фабрики і між двома садовими мурами, можна було бачити в ті часи халабуду, яка на перший погляд здавалася зовсім маленькою, а насправді була велика, як собор. Халабуда виходила на вулицю боком, тому й здавалася маленькою. Майже весь дім був схований. Видно було тільки двері й одне вікно.
Халабуда мала два поверхи.
Двері з поточених шашелем дощок, набитих на грубо обтесані поперечини, відчинялися просто на круті сходи, брудні, вкриті пилюкою й потовченим алебастром; вони здіймалися вгору прямовисно, як драбина, і зникали в сутіні між двома стінами. Верхня частина нерівної пройми, в якій ходили двері, була затулена вузькою дошкою з трикутним отвором, що правив за оглядове віконце. На внутрішньому боці дверей пензлем, умоченим у чорнило, хтось вивів 52, а над одвірком тим самим пензлем було намальовано число 50. Це ставило вас у безвихідь. Куди ви потрапили? Цифра над одвірком оголошувала, що в будинок номер п’ятдесят. Внутрішній бік дверей заперечував: ні, в номер п’ятдесят два. Трикутний отвір завішували клаптем брудної ганчірки.
Вікно було широке й досить високе, з ґратчастими віконницями й великими шибками; але шибки були побиті й посклеювані папером, а розхитані й напіввідірвані віконниці більше загрожували перехожим, ніж захищали пожильців.
Сходи вели в довгий і темний коридор, у який відчинялися двері більших і менших помешкань, схожих на горища або комори. Слухові віконця тих жалюгідних мансард виходили на навколишні пустирища. Усе це було темне, блякле, сумне, могильне; крізь щілини в даху соталося холодне проміння, а крізь шпари в дверях свистіли крижані протяги. Павуки, що кишіли тут по всіх закутках, здавалися величезними.
Листоноші називали цю стару халабуду на Госпітальному бульварі будинком номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Але у кварталі вона була відома як дім Горбо, за прізвищем її колишнього власника, прокурора Горбо.
Якраз перед цим будинком стояв величезний в’яз, а майже навпроти нього починалася вулиця застави Гобеленів, у той час іще не забудована, не вимощена і досить безладно засаджена деревами. Та вулиця упиралася в давній фортечний мур Парижа, який 1823 року ще існував.
Місце, де стояла халабуда Горбо, було похмуре. Наскільки сягав погляд, виднілися лише різниці, фортечний мур і кілька фабрик, схожих на казарми або монастирі; повсюди бараки й купи уламків, старі стіни — чорні, мов жалобне покривало, нові стіни — білі, мов саван; повсюди паралельні ряди дерев, підрівняні під шворку будівлі, холодні лінії пласких фасадів і гнітючий смуток прямих кутів. Жодної нерівності ґрунту, жодної архітектурної примхи. Це було видовище одноманітне, тоскне, огидне. Ніщо так не засмучує серце, як симетрія. Там, де симетрія — там нудьга, а нудьга — це суть скорботи.
Проте на смерканні — а надто взимку, коли холодний вітер зривав із в’язів останні червоні листочки, коли насувала темрява, й лише зрідка вітер розривав для місяця хмари, — цей бульвар ставав моторошним. Прямі лінії вгороджувалися в чорноту й губилися там, мов обрубки нескінченності. В густому мороці людині ввижалися всілякі пастки, кожна тінь здавалася підозрілою, а довгі дупла в деревах скидались на розкриті домовини. Вдень тут було бридко; увечері — похмуро; вночі — зловісно.
2. Гніздо пугача й вільшанки
Саме тут, перед халабудою Горбо, й зупинився Жан Вальжан. Як ото дикі птахи, він вибрав для свого гнізда найпустельніше місце.
Він понишпорив у кишені камізельки, витяг щось на зразок відмички, відчинив двері, увійшов і ретельно замкнув їх за собою. З Козеттою на спині він піднявся сходами.
У коридорі Жан Вальжан дістав із кишені другого ключа, відчинив ще одні двері й зайшов до кімнати, схожої на просторий закутень горища. У ній стояв стіл і кілька стільців. На підлозі лежав матрац. У кутку була піч, у якій палахкотів вогонь. Вуличний ліхтар тьмяно освітлював це вбоге житло. У глибині виднілася комірчина — там стояло розкладне ліжко. Жан Вальжан поклав дівчинку на те ліжко так обережно, що вона й не прокинулася.
Він висік кресалом вогонь і запалив свічку; все було заздалегідь наготовлене на столі. Відтак, як і напередодні, втупив у Козетту захоплений погляд, сповнений тужливої ніжності. Дівчинка спокійно спала, не знаючи, ні де вона, ні з ким.
Жан Вальжан нахилився й поцілував руку цієї дитини.
Дев’ять місяців тому він так само поцілував руку її матері, що заснула навіки.
Настав день, а дівчинка все спала. Блідий промінь грудневого сонця ковзнув по стелі. Несподівано по бульвару проїхав навантажений камінням віз, і весь дім заходив ходором.
— Зараз, пані! — крикнула Козетта, раптово прокинувшись. — Я вже, я вже!
Вона зіскочила з ліжка і, ще із заплющеними очима, простягла руки в куток кімнати.
— О Боже! Де моя мітла? — вигукнула вона.
Тут дівчинка нарешті розплющила очі й побачила усміхнене обличчя Жана Вальжана.
— А, я й забула! — сказала вона. — Доброго ранку, пане.
Козетта побачила біля свого ліжка Катріну і схопила її. Граючись, вона поставила Жанові Вальжану сотні запитань. Де вона зараз? А Париж велике місто? А пані Тенардьє далеко звідси? А вона не прийде? І таке інше, і таке інше. Раптом Козетта вигукнула:
— Як тут гарно!
То була жахлива нора; але в ній дитина почувала себе вільною.
— Я повинна підмести кімнату? — спитала вона.
— Грайся, — сказав Жан Вальжан.
Так минув день. Козетта, нічого не прагнучи зрозуміти, почувала себе невимовно щасливою біля своєї ляльки та цього доброго чоловіка.
Наступного дня, вдосвіта, Жан Вальжан знову стояв біля ліжка Козетти. Він чекав, коли вона прокинеться.
Щось нове увійшло в його душу.
Жан Вальжан ніколи нікого не любив. Ось уже двадцять п’ять років він жив сам-один на світі. Йому не довелося стати ні батьком, ні коханцем, ні чоловіком, ні другом. На каторзі це був лихий, похмурий, цнотливий, неосвічений і відлюдькуватий чоловік. Серце цього старого каторжника лишилося незаймане. Про сестру та її дітей він зберіг лише далекий і туманний спогад, який зрештою майже розвіявся. Він доклав усіх зусиль, щоб знайти їх, а не знайшовши, забув. Така людська вдача. Інші ніжні почуття його молодості, якщо він їх мав, давно провалилися в небуття.
Коли він побачив Козетту, коли визволив її, забрав із собою, щось зрушилося в його душі. Уся любов, яка там дрімала, прокинулась і полинула до цієї дитини. Він підходив до ліжка, в якому вона спала, і весь тремтів від радості! Він не знав, що з ним діється; бо нема нічого приємнішого й загадковішого, ніж серце, в якому прокинулася любов.
Бідолашне старе серце, що раптом пробудилося!
Та йому було п’ятдесят п’ять років, а Козетті вісім, і тому вся любов, якої він не спізнав у своєму житті, обернулася для нього дивовижним сяйвом.
Це було друге осяйне видіння в його житті.