546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]
550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.
551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558] Ніжними йменнями "брат" і "сестра" приховаємо втіхи.
559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис".
564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,
567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала
569] Й так почала: "Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-
571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572] "Не до добра це",— подумала. Лист одіслала, одначе.
573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577] "Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого!
579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!"
580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585] "Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.
595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]
597] Дощечку з рук — ось.тоді й сподівання мої занепали.
598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
599] Краще, мабуть,— таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,
602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.
605] Хоч не бажав би,— могла б його шию обняти любовно,
606] А відштовхнув би мене,— йому ноги обвивши руками,
607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.
608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці
609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.
610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:
611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу
612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.
613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,
614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього —
615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.
616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо
617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!
618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.
619] Не починала б того,— та, почавши, закінчувать мушу!
620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,-
621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.
622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,
623] Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.
624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу
625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.
626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —
627] Вже ж не вернути того— і якої зазнала зневаги!
628] Хай поступлюся —вини все одно вже не знімуть із мене;
629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію-примножить".
630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)
631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила
632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.
633] Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу
634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.
635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне
636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі
637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.
638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,
639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле
640] Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.
641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють
642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само
643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]
644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,
645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.
646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,
647] Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —
648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.
649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,
650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,
651] Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.
652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,
653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній
654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:
655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,
656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.
657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,
658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?
659] Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,
660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,
661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,
662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,
663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,
664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення
665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.
666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,
667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно
668] Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.
669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,
670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,
671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,
672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —
673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі
674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:
675] "Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче
676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.
677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)
678] Станеться так, що народиться дівчинка,— я, мимоволі
679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине".
680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,
681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.
682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,
683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.
684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса
685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.
686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •
687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа
688] Стала,— чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —
689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.
690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]
691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола
692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.
693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,— Осі ріс,
694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.
695] Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула
696] Голос богині: "О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!
697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.
698] Тільки-но звільнить Люціна тебе,— повивай без вагання,
699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,
700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,-
701] Не доведеться тобі жалкувати". Й покинула спальню.
702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба
703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.
704] Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона
705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:
706] Доню — запевнивши всіх, що то син,— віддала вона няні,
707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.
708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:
709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення
710] Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.
711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.
712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:
713] Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.
714] Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав
715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.
716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди
717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.
718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —
719] Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.
720] Тут і проникла в їх душі любов.