І він дуже авторитетно міркував уголос:
— Канібали! Хіба наш народ може з ними примиритись, га? Наш народ, як і в раніше окупованих німцями місцевостях, безумовпо стане до зброї. Мій батько — тихий чоловік, але я не сумніваюсь,— він візьметься до зброї. Якщо паші старі так роблять, як же ми, молодь, повинні робити? Ми, молодь, повинні взяти на облік — виявити, потім узяти на облік,— поправився Жора,— всіх хлопців і дівчат, які не виїхали, і негайно зв'язатися з підпільною організацією. Мені принаймні відомо, що в Краснодопі лишились Володя Осьмухіп і Толя Орлов,— хіба вони сидітимуть склавши руки? А Люся, Володина сестра, ця чудова дівчина,— з почуттям сказав Жора,— вона, в усякому разі, безумовно не сидГтиме склавши руки.
Вибравши момент, коли піхто, крім Клави, не міг їх чу-тп, Ваня Земнухов сказав Жорі:
— Слухай, ти, абрек! Слово честі, всі з тобою згодні. Але... придерж язика. По-перше, це діло совісті кожного. А по-друге, ти ж не можеш ручитися за всіх. Ану, коли хтось ненароком бовкне, що тоді буде — і тобі, і всім нам?
— Чому ти назвав мене абреком? — спитав Жора, в чорних очах якого з'явився иатхненно-самовдоволений вираз.
— Тому, що ти чорний і дієш, як вершник.
— Ти знаєш, Ваню, коли я перейду в підпілля, я неодмінно візьму собі прізвисько "Абрек",— знизивши голос до шепоту, промовив Жора Арутюнянц.
Ваня поділяв думки й настрої Жори Арутюнянца. Але в усе, про що зараз Ваня думав, владно вторгалося щастя від близькості Клави і почуття гордощів, коли він згадував свою поведінку біля переправи і знову чув слова Ковальова: "Ваню, врятуй їх",— і відчував себе Клавиним рятівником. Це щастя було тим повніше, що К лава поділяла його почуття. Якби не турбота за батька та не жалібне тужіння матері, Клава Ковальова була б одверто й просто щаслива з коханою людиною ось тут, у заллятому сонцем донецькім степу, хоч на обрії то там, то тут виникали башти німецьких танків, стволи зеніток і каски, каски, каски німецьких солдатів, котрі мчали над золотавою пшеницею в ревінні моторів та в куряві.
Ллє серед усіх цих людей, що так по-різному думали про долю свою й усього народу, було двоє, теж дуже різних вдачею та віком, але напрочуд схожих тим, що обоє вони перебували в надзвичайному моральному піднесенні й енергійній діяльності. Одним із цих людей був Валько, а другим — Олег.
Валько був людина неговірка, і ніхто ніколи не знав, що діється в цій душі під циганською зовнішністю. Здавалося, все в його долі змінилось на гірше. А проте ніколи ще не бачили Валька таким рухливим та веселим. Усю дорогу він ішов пішки, про всіх дбав, охоче починав розмову з хлопцями, то з тим, то з іншим, ніби випробовуючи їх, і дедалі частіше жартував.
А Олегові теж не сиділося в бричці. Він уголос висловлював нетерпіння, коли ж нарешті побачить матір, бабусю. Він задоволено потирав кінчики пальців, слухаючи Жору Арутюнянца, а то раптом починав кепкувати з Вані та Клави, або ж, від несміливості заникуючись, утішав Улю, чи бавив трилітнього братика, чи освідчувався в коханні тітоньці Марині, або заводив політичні затяжні розмови з дідом. А інколи він ішов поряд з бричкою, мовчазний, з чітко позначеними на лобі подовжніми зморшками, з упертою, ще дитячою складкою повних губ, на яких наче бриніла ледве помітна усмішка, з очима, що задумливо й суворо-ніжно дивилися вдалину.
До Краснодона лишався щонайбільше один перехід, коли раптом наскочили на якусь команду німецьких солдатів, що відбилась від інших. Німецькі солдати діловито — навіть г:е дуже брутально, а саме діловито — понишпорили в обох підводах, витягли з чемоданів Марини та Улі всі шовкові речі, стягли з Вікторового батька та з Валька чоботи й забрали у Валька старовинний золотий годинник, який навіть після недавнього купання чудово йшов.
Душевне напруження, якого вони зазнали в цій першій безпосередній зустрічі з німцями, що від них усі чекали гіршого, перейшло в ніяковість одного перед одним, а потім у неприродне пожвавлення — всі навперебій показували, як німці нишпорили в підводах,— потроху дражнили Марину, що дуже вболівала за шовковими панчохами, і не пощадили навіть Валька та Вікторового батька, які більше од інших почували себе ніяково в бриджах і в тапочках. І тільки Олег не поділяв цих удаваних веселощів, в обличчі його довго стояв різкий, злостивий вираз.
Вони підійшли до Краснодона вночі і, за порадою Валька, який гадав, що нічний рух у місті заборонено, не ввійшли до міста, а зупинились на нічліг у балці. Ніч була місячна. Всі були схвильовані й довго не могли заснути.
Валько пішов розвідати, куди тягнеться балка. І раптом почув за собою кроки. Він обернувся, зупинився й при світлі місяця, що мерехтіло в росі, впізнав Олега.
— Товаришу Валько, мені треба з вами поговорити. Дуже треба,— сказав Олег тихим голосом, трохи заникую-чись.
— Добре,— сказав Валько.— Але стоячи доведеться, бо дуже мокро.— Він усміхнувся.
— Допоможіть мені знайти в городі кого-небудь з наших підпільників,— сказав Олег, просто дивлячись у потуплені під зрослими бровами Валькові очі.
Валько рвучко підвів голову і який час уважно вивчав обличчя Олега.
Перед ним стояла людина нового, наймолодшого покоління.
Найбільш несполучні, здавалося б, риси — мрійність і ді-йовість, політ фантазії і практицизм, любов до добра й нещадність, широта душі й тверезий розрахунок, пристрасна любов до земних радощів і самообмеження,— ці, здавалося б, несполучні риси разом створювали неповторпий образ цього покоління.
Валько добре знав його, це покоління, бо воно в значній мірі було відбитком з нього самого.
— Підпільника ти ніби вже знайшов,— з усмішкою сказав Валько,— а що нам далі робити, про це ми зараз поговоримо.
Олег мовчки ждав.
— Я бачу, ти не сьогодні зважився,— сказав Валько. Це була правда. Тільки-но виникла безпосередня загроза
Ворошиловграду, Олег, уперше приховавши від матері свій намір, пішов до райкому комсомолу й попросився, щоб йою використали при організації підпільних груп.
Його дуже образили, коли сказали без будь-якого пояснення причин приблизно таке:
— От що, хлопче: збирай-но своє манаття та їдь собі мерщій, поки живий та цілий.
Bin не знав, що райком комсомолу не створював самостійних підпільних груп, а комсомольців, яких лишали в розпорядженні підпільної організації, вже визначено заздалегідь. Тому відповідь, яку він дістав у райкомі, не тільки не була грубою, а була навіть, у певнім розумінні, виявом уваги до товариша. І йому довелось-таки виїхати.
Але в момент, коли пройшло перше напруження подій на переправі й Олег уже збагнув, що вийти не пощастило, його осяяла думка: тепер мрія здійсниться! Весь тягар утечі, розлуки з матір'ю, непевності всієї його долі спав з його душі. І сила душі, всі пристрасті, мрії, сподівання, весь запал і натиск юності — все це разом ринуло на волю.
— Через те ти так і підібрався, що зважився,— провадив далі Валько.— У мене в самого такий характер. Ще вчора — йду, а все в мені на думці: то як ми шахту висадили, то, бачу, армія відступає, біженці мучаться, діти. І такий у мене морок на душі! — з незвичайною щирістю говорив Валько.— Повинен би радіти з того, що хоч сім'ю побачу, з початку війни не бачився,— а в серці стукає: "Ну, а далі що?.." Так було вчора. А що ж сьогодні? Армія наша відступила. Німець нас захопив. Сім'ї я не побачу. Може, й ніколи не побачу. А на душі полегшало. Чому? Тому що в мене тепер один шлях, як у чумака. А це для нашого брата най-головпітпе.
Олег почував, що зараз у балці під Краснодоном, при світлі місяця, яке сяйно блищало в росі, цей суворий стриманий чоловік з бровами, що зрослись, мов у цигана, розмовляв з ним, з Олегом, так одверто, як він, може, не говорив ні з ким.
— Ти ось що: ти з цими хлопцями зв'язку не втрачай, це люди свої,— радив Валько.— Себе не виявляй, а зв'язок з ними держи. І наглядай ще хлопців, придатних для діла, тих, що твердіші духом. Але тільки гляди, без мого відома нічого не починай,— завалишся. Я тобі скажу, коли й що тобі робити...
— Ви знаєте, кого залишено в місті? — спитав Олег.
— Не знаю,— одверто признався Валько.— Не знаю, але знайду.
— А як мені шукати вас?
— Тобі шукати не треба. Якби в мене була квартира, я тобі її однаково не назвав би, а в мене, одверто кажучи, поки що її нема.
Хоч як сумно було прийти вісником загибелі батька й чоловіка, та Валько вирішив попервах перебути в родині Шевцова, де Валька знали й любили. З поміччю такого відчайдушного дівчиська, як Любка, він сподівався встановити зв'язки й підшукати квартиру в глухішому місці.
— Ти краще дай мені свою адресу, я тебе знайду. Валько кілька разів уголос повторив Олегову адресу,
поки не завчив.
— Ти не бійся, я тебе знайду,— тихо говорив Валько.— І коли не скоро про мене почуєш, не рипайся, жди... А тепзр іди,— сказав він і своєю широкою долонею легенько підштовхнув Олега в плече.
— Спасибі вам,— ледве чутно мовив Олег.
З нез'ясовним хвилюванням, що начебто несло його по росяній траві, підходив він до табору. Всі вже спали, самі лише коні хрумали траву. Та Ваня Земнухов сидів, обхопивши руками гостре коліно, в головах у Клави та її матері, що вже спали.
"Ваню, друже любий",— з розм'якшеним почуттям, яке в нього було тепер до всіх людей, подумав Олег. Він підійшов до товариша і, схвильований, сів поруч нього на мокру траву.
Ваня обернувся до нього блідим при світлі місяця обличчям.
— Ну як? Що він сказав тобі? — спитав Ваня глухуватим голосом.
— Про віщо ти питаєш? — сказав Олег, здивувавшись і збентежившись водночас.
— Що Валько сказав? Він знає що-небудь? Олег в нерішучості дивився на нього.
— Чи не думаєш ти зі мною в піжмурки грати? — сказав Ваня з досадою.— Не маленькі ж ми, справді!
— Як ти дізнався? — дедалі більше дивуючись, поглядаючи на друга широко розплющеними очима, пошепки спитав Олег.
^ — Не так уже й трудно дізнатися про твої підпільні зв'язки, вони такі самі, як і в мене,— сказав Ваня з усмішкою.— Невже ти думаєш, що я теж не думав про це?
— Ваню!..— Олег своїми великими руками схопив і міцно стис вузьку руку Земнухова, що зразу відповіла йому енергійним потиском.— Значить, разом?
— Звісно, разом.
— Назавжди?
— Назавжди,— одмовив Ваня дуже тихо й серйозно.— Поки кров тече в моїх жилах.
Вони дивились один одному в обличчя, поблискуючи очима.
— Ти знаєш, він поки що нічого не знає.