А тепер учини так, щоб я справді могла назватись твоєю В."
Прокоп не зовсім розумів, про що вона пише, перечитував листа багато разів і не міг повірити, що княжна так просто пропонує... Він хотів до неї побігти, але не знав, що робити з розпачу. Це, певне, якийсь жіночий вибух почуттів, що його не можна сприймати серйозно і важко взагалі зрозуміти. Поки він так розмірковував, прийшов до нього oncle Шарль у товаристві Карсона. Обидва мали... такий офіційний і урочистий вигляд, що в Прокопа серце тьохнуло: "Йдуть мені сказати, що мене відвезуть до фортеці. Княжна щось накоїла, і тепер буде зле". Він шукав очима якоїсь зброї на той випадок, коли б дійшло до насильства; вибрав мармурове прес-пап'є і сів, перемагаючи калатання серця.
Oncle Рон глянув на Карсона, а Карсон на Рона з німим запитанням, хто має починати, і почав oncle Рон.
— Те, що ми маємо сказати, є... певною мірою... без сумніву... — Рон, як завжди, довго мулявся. Та раптом набрався духу і оголосив:
— Мій коханий, те, що ми маємо тобі сказати, — річ дуже важлива і... секретна. Не тільки в твоїх інтересах, а й навпаки... Одне слово, це була спершу її думка, а... щодо мене, то після певних роздумів... Зрештою, їй не можна заперечувати, вона уперта... і пристрасна. Опріч того, вона, здається, взяла собі в голову... Коротше, з усіх боків буде найкраще знайти пристойний вихід, — закінчив він з полегкістю. — Пан директор усе тобі пояснить.
Карсон, або "пан директор", надів поважно окуляри. Вигляд у нього став аж надміру серйозний, зовсім інший, ніж був досі.
— Мені припала честь, — почав він, передати вам побажання наших найвищих військових кіл, щоб ви вступили в нашу армію. Себто, розуміється, на вищу технічну службу, що відповідає характеру вашої праці, і то зразу, так би мовити... в чині... Хочу сказати, що в військових сферах нема звичаю призивати до війська цивільних спеціалістів, хіба що у воєнний час, але в даному разі з огляду на те, що теперішня ситуація не дуже відрізняється від воєнної, і беручи до уваги ваше виключне значення, що особливо важливо в теперішній ситуації, і ваше особливе становище, або, краще сказати, ваші найвищою мірою приватні зобов'язання...
— Які зобов'язання?.. — хрипко перебив його Прокоп.
— Ну, — зам'явся Карсон, — я маю на увазі ваші інтереси, ваші стосунки...
— Я вам не сповідався в своїх інтересах, — гостро відказав Прокоп.
— Ха-ха! — засміявся Карсон, трохи підбадьорений цією грубістю. — Розуміється, ні. В цьому не було потреби. Просто особисті міркування, от і все. Впливове втручання, розумієте?.. До того ж ви — чужоземець... Зрештою, і це вже погоджено, — квапливо додав він. — Досить тільки вам перейти в наше громадянство...
— Ага!
— Що ви сказали?
— Нічого, лише "ага!"
— Ага, от і все, так? Досить лише подати формальне прохання, і... а, крім того... Ну, ви ж розумієте, що тут потрібна якась гарантія, адже ж так? Ви просто повинні будете заслужити звання, яке вам присвоять... Мається на увазі, що ви віддасте командуванню армії... розумієте, віддасте...
Запала тривожна тиша. Le bon prince дивився у вікно. Карсонові очі сховались за блискучими скельцями окулярів, а серце в Прокопа стискалось від жаху.
— ...що віддасте... просто віддасте... — заїкався Карсон, важко дихаючи від зусилля.
— Що?
Карсон пальцем написав у повітрі велике "К".
— Більше нічого, — мовив з полегкістю. — На другий день ви дістанете указ... про присвоєння вам: extra statum , звання інженер-капітана саперної служби у Балттіні. От і все.
— Себто лише тимчасово капітана, — озвався oncle Шарль. — Більшого ми не домоглись. Але ми дістали гарантію, що коли справа дійде несподівано до війни...
— Тоді через рік, — вихопився Карсон, — щонайбільше через рік...
— ...як тільки справа дійде до війни, — з ким-небудь і де-будь, — ти дістанеш звання генерала інженерних військ, що рівнозначне чину генерала кавалерії; а як зміниться, внаслідок війни, форма правління, — тоді це даватиме право на титул "ексцеленції"... ну, і, коротше кажучи, спершу— баронство. Щодо цього... нас... твердо запевнили, — тихо закінчив Рон.
— А хто вам сказав, що я б на таке погодився? — озвався холодно Прокоп.
— Боже мій, — підхопив Карсон, — а хто ж би не погодився на таке? Мені обіцяли дворянський титул; хоч я на це чхаю, але це робиться не заради мене, а заради людей. Зрештою, для вас це мало б особливе значення.
— То ви все ж таки гадаєте, що я віддам вам кракатит? — повагом промовив Прокоп.
Карсон мало не підскочив, але oncle Шарль його стримав.
— Ми вважаємо, — почав він поважно, — що ти зробиш усе... що погодишся на всяку жертву, аби врятувати княжну Гаген з її нелегального... і нестерпного становища. За виняткових обставин... княжна може віддати свою руку військовому. Як станеш капітаном, ваші стосунки будуть узаконені… цілком таємними заручинами. Княжна, звичайно, поїде і повернеться тоді, коли... коли буде мати змогу запросити члена монаршого дому бути свідком на її весіллі. А доти поки... доти від тебе залежить заслужити право на шлюб, якого ти гідний і якого гідна княжна. Дай мені руку. Не квапся, подумай добре, як учинити, в чому твій обов'язок і що ги маєш дати за нього. Я міг би апелювати до твого честолюбства, але я апелюю лише до твого серця. Прокопе, вона страждає над свої сили і принесла жертву коханню більшу, ніж будь-яка інша жінка. Та й ти страждав, Прокопе, тебе мучить сумління; але я не наполягаю, бо вірю тобі. Зваж добре, а потім скажеш мені...
Карсон кивав головою, бо й справді був глибоко зворушений.
— Це так, — промовив, — я — проста шкура, така собі волова юхта, але мушу сказати, що... що... я вам говорив, що ця жінка високої породи. Боже мій, це ж відразу видно... — Він ударив себе кулаком у груди і розчулено закліпав очима. — Голубе, та я вас просто вбив би, коли б ви... коли б ви не були варті її...
Прокоп уже не слухав. Він схопився і почав метатись по кімнаті з перекривленим від гніву обличчям.
— Отже, я... я тепер мушу? — хрипко закричав він. — Я мушу? Гаразд , коли так... Ви мене заскочили. А я ж не хотів...
Oncle Рон устав і спокійно поклав йому на плече руку.
— Прокопе, — сказав він, — розміркуєш сам. Ми тебе не квапимо. Порадься з усім найкращим, що в тобі є. Спитайся в бога, в кохання, в сумління, в честі і не знаю ще в чого. Але пам'ятай, тут ідеться не лише про тебе, а й про ту, котра кохає тебе так, що — здатна... зробити... — Він махнув безпорадно рукою. — Ходім!
XLIV
У цей день було похмуро й вогко. Княжна покашлювала, її морозило, кидало в гарячку, але вона вже не витримувала в постелі: чекала Прокопової відповіді. Виглядала в вікно, чи не вийде він, і раз у раз кликала Пауля. Відповідь була щоразу та сама:
— Пан інженер ходить по кімнаті.
— І нічого не каже?
— Ні, нічого.
Вона тинялась від стіни до стіни, ніби супроводила його, і знову сідала, хитаючись усім тілом, щоб притишити свій гарячковий неспокій. Ох, це вже нестерпно! І вона почала писати йому довгого листа, закликала його, щоб узяв її за дружину собі, що він нічого не повинен видавати, ніяких таємниць, ніякого кракатиту; що вона з ним піде поруч у житті, буде йому служити, хай би там що трапилось.
"Я так тебе кохаю, — писала вона, — що, здається, нема вже такої жертви, щоб принести її тобі. Випробуй мене на чому хочеш, залишайся бідний, незнаний; я піду за тобою як дружина твоя і ніколи вже не вернусь до того кола, яке я покину. Я знаю, ти мене мало кохаєш, лише одним куточком свого серця, але згодом звикнеш до мене. Я була горда, зла, пристрасна, але змінилася, блукаю серед знайомих речей, як чужа: я перестала бути..." Вона прочитала написане й порвала на клаптики, тихо застогнавши. Настав уже вечір, а від Прокопа ще не було звістки.
"Може, він прийде сам?" — спало їй на думку, і вона квапливо стала одягатись. Схвильована стояла перед великим дзеркалом і розглядала себе палаючими очима, дуже стривожена, занепокоєна; пудрила розпашіле обличчя, вішала на себе коштовності; голі руки в неї мерзли; вона здавалась сама собі поганою, незграбною.
— Не прийшов Пауль? — допитувалася щохвилини. Нарешті Пауль з'явився. Але без жодних новин: пан Прокоп сидить у темряві й не дозволяє засвітити лампу.
Вже пізно. Княжна, безмірно втомлена, схилилася перед люстром; пудра осипається з їїгрозпашілих щік, руки застигли, і вся вона аж сіра.
— Роздягни мене, — каже кволо покоївці.
Свіже, схоже на телятко дівча знімає з неї оздобу за оздобою, розстібає сукню й накидає прозорий пеньюар. І саме коли покоївка готувалась причесати її розкошлане волосся, в кімнату вривається без попередження Прокоп.
Княжна здригнулась і поблідла ще дужче.
— Йди, Маріке, — ледве чутно промовила вона і запнула на схудлих грудях пеньюар. — Чого ти... прийшов?
Прокоп зіперся на шафу блідий як стіна, з налитими кров'ю очима.
— Так он який у вас був план, га? — промовив він здавленим голосом. — Ви мені добре підстроїли!
Вона встала, приголомшена.
— Що... що... що ти говориш?
Прокоп заскрипів зубами.
— Я знаю, що говорю. То вам ішлося про те, щоб я видав кракатит? Вони готують війну, а ви, ви, — заричав він приглушено, — ви їхнє знаряддя! Ви і ваше кохання! Ви і ваш шлюб, шпигунко! А я, я... мало не став жертвою, щоб ви вбивали, щоб ви мстилися...
Вона опустилася на край стільця, з розширеними від жаху очима, і все тіло її затряслось у страшному риданні. Він хотів кинутись до неї, але вона зупинила його жестом застиглої руки.
— Хто ви така? — глумився Прокоп. — Невже ви княжна? Хто вас підкупив?.. Подумай, нікчемо, ти хотіла вбити тисячі тисяч людей; ти сприяла тому, щоб міста були стерті з лиця землі і щоб наш світ, наш, а не ваш, був розбитий! Розбитий, розтрощений, знищений! Навіщо ти це зробила? — кричав він і, впавши на коліна, поповз до неї. — Що ти хотіла вчинити?
Княжна підвелася з виразом жаху й відрази на обличчі і відступила перед ним. Він схилився обличчям на те місце, де вона сиділа, і розридався важко, грубо, по-чоловічому. Вона мало не вклякнула біля нього, але стрималась і відступила ще далі, притискаючи до грудей руки, викривлені корчами.
— То ти он що, он що думаєш? — шептала вона. Прокоп задихався під тягарем свого болю.
— Ти знаєш, — кричав він, — що таке війна? Знаєш, що таке кракатит? Тобі ніколи не спадало на думку, що я — людина? А-а! Я вас ненавиджу! Ось нащо я вам був потрібен! А коли б видав був свій кракатит, було б по всьому.