Капітанша, видно, була задоволена з його запобігливості; вона, лише всівшись, одразу ж спитала, чи він останнім часом бував у Арну.
— Вже цілий місяць не заходив, — відповів Фредерік.
— А я позавчора здибала його, він хотів навіть навідатися сьогодні. Та в нього всілякі там неприємності, знову якийсь процес, уже й сама не знаю, що воно. Яка химерна людина!
— Так, дуже химерна! — І Фредерік байдуже додав: — До речі, ви й досі бачитесь із… як там його зовуть? Із тим колишнім співаком… Дельмаром?
Вона сухо відповіла:
— Ні! З тим усе скінчено!
Отже, їхній розрив цілком певний. У Фредеріка з'явилася надія.
Вони ступою проїхали квартал Бреда; з нагоди неділі вулиці були безлюдні, за вікнами показувалися обличчя городян. Екіпаж поїхав швидше; на стукіт коліс оглядалися перехожі; виблискувала шкіра опущеного верха; слуга нахилився вперед, а собачата скидалися на дві горностаєві муфти, покладені на подушки одна біля одної. Фредерік похитувався на сидінні. Капітанша, усміхаючись, повертала голову то праворуч, то ліворуч.
Її солом'яний капелюшик, оправлений чорною мережкою, переливався перламутром. Капюшон бурнуса маяв на вітрі, а від сонця вона затулялася ліловою атласною парасолькою, шпичастою, немов дахівка пагоди.
— Які чудові пальчики! — сказав Фредерік, легенько взявши її другу руку, прикрашену золотим браслетом у вигляді ланцюжка. — Яка мила річ! Звідкіля вона взялась?
— О, вона в мене давно, — сказала Капітанша.
Молодик нічого не заперечив на лицемірну відповідь.
Він вважав, що краще "скористатися з випадку". Тримаючи й далі її руку, він припав до неї вустами між рукавичкою й рукавцем.
— Перестаньте, нас побачать!
— Овва! Ну й що з того?
За площею Згоди вони звернули на набережну Конферанс, а там на набережну Бійї, де в якомусь саду помітили кедр. Розанетта гадала, що Ліван у Китаї; вона сама засміялася зі свого ж таки невігластва і попросила Фредеріка давати їй уроки географії. Далі, залишивши праворуч Трокадеро, переїхали Ієнський міст і нарешті зупинилися на Марсовім полі, обіч інших екіпажів, що вже стояли біля іподрому.
Горбистий моріжок укрили прості люди. Цікавих можна було помітити й на балконах Військової школи; обидва павільйони за жокейськими терезами, дві трибуни в колі і третю навпроти королівської ложі заповнила ошатно зодягнена юрба, яка, судячи з манери триматися, шанобливо ставилась до цього ще нового виду розваг. Публіка, що збиралася тоді на кінні перегони, на ту пору своєрідніша, мала і вигляд не такий вульгарний; то були часи штрипок, оксамитових комірців та білих рукавичок. Дами в яскравих сукнях з довгими таліями, сидячи на лавах трибун, нагадували величезний квітник, то тут, то там поцяткований темними костюмами чоловіків. Але всі погляди були скеровані на знаменитого алжирця Бу-Мазá, що незворушно сидів поміж двох офіцерів генерального штабу в одній із окремих лож. Трибуну Жокей-клубу заповнювало винятково статечне панство.
Найпалкіші аматори розташовувалися внизу, біля кола для перегонів, обгородженого двома рядами стовпів із натягненими між них мотузками; всередині велетенського овала, окресленого вузьким проходом, викрикували торговці напоями, інші продавали програми перегонів, ще інші пропонували сигари; лунав неймовірний гамір; скрізь сновигали поліцейські; дзвін, що висів на стовпі, покритому цифрами, закалатав. З'явилося п'ятеро коней, і глядачі поспішили до своїх трибун.
Тим часом важкі хмари ковзали своїми сувоями по верхів'ю берестів. Розанетта боялася дощу.
— У мене є парасолі, — сказав Фредерік. — І все інше, щоб розважитися, — додав він, піднімаючи переднє сидіння, під яким стояв кошик із закускою.
— Браво! Ми одне одного розуміємо!
– І розумітимем іще краще, еге ж?
— Можливо! — відповіла вона, червоніючи.
Жокеї в шовкових камзолах намагалися вишикувати в одну шеренгу своїх коней, обіруч стримуючи їх. Хтось опустив червоного прапорця. Тоді всі п'ятеро, попригинавшись до грив, помчали. Спершу вони йшли разом бік у бік рівною лавою; тоді лінія порвалася, й вершники розтягнулися довгою вервечкою; жокей у жовтому камзолі посередині першого кола трохи не впав; довгий час Філлі й Тібі йшли на одному рівні; потім їх наздогнав Том Пус, але Клабстік, що від самого початку весь час тримався позаду, обігнав усіх і прийшов перший, випередивши сера Чарлза на два корпуси, це була несподіванка; зчинився крик; дощаті помости дрижали від тупотіння.
— Яка ж утіха! — сказала Капітанша. — Я тебе кохаю, мій любий!
Фредерік не сумнівався в успіхові: це підтверджували останні Розанеттині слова.
Кроків за сто від нього в двомісному кабріолеті з'явилася дама. Вона висовувалась у віконце, а потім швидко відкидалася назад; це повторювалося кілька разів; Фредерік не міг роздивитися її лиця. У нього майнула підозра — здалося, що то пані Арну. Тільки ж не може бути! Чого б їй сюди приїжджати?
Він вийшов із екіпажа під тим приводом, ніби хоче подивитися на терези.
— Ви не надто поштиві! — мовила Розанетта.
Він, не слухаючи її, пішов уперед. Кабріолет повернув, кінь помчав риссю.
В ту ж мить Фредеріка перейняв Сізі:
— Добридень, дорогий! Як ся маєте? Юссоне ген там. Послухайте ж!
Фредерік намагався відчепитись од нього, щоб наздогнати кабріолет. Капітанша подавала йому знак вернутися, її помітив Сізі і захотів неодмінно поздороватися.
Відтоді як скінчилася жалоба по його бабуні, він здійснював свій ідеал, прагнучи мати на собі особливу познаку. Картатий жилет, короткий фрак, широкі банти на туфлях, вхідний квиток, застромлений за стрічку на капелюсі, — справді нічого не бракувало для того, що він сам називав "шиком", це був шик англомана і мушкетера. Найперше він став скаржитися на Марсове поле, препаскудне місце для перегонів, потім заговорив про перегони в Шантійї та про тамтешні витівки, присягався, що може випити дванадцять келихів шампанського, поки опівночі годинник битиме дванадцяту, пропонував Капітанші заклад на коня, легенько погладжував болонок; зіпершись ліктем другої руки на дверці екіпажа, приклавши до рота головку стека, розкарячивши ноги, виструнчивши стан, він безугавно теревенив усякі дурниці. Фредерік, що стояв поруч нього, курив і сушив собі голову над тим, куди подівся кабріолет.
Ударив дзвін, Сізі відійшов, на велику втіху Розанетти, якій, за її ж словами, він дуже остогид.
Другий заїзд нічим надзвичайним не позначився, третій так само, за винятком того, що одного коня винесли на ношах. Четвертий, у якому восьмеро коней змагалися за приз міста, був цікавіший.
Глядачі трибун повилазили на лави. Решта, стоячи в екіпажах, з біноклями в руках слідкували за рухами жокеїв; ті, ніби червоні, білі й сині цятки, гнали вздовж натовпу, який оточував іподром. Здалеку їхня швидкість не здавалася особливо великою; в кінці Марсового поля вона нібито навіть уповільнювалась, коні начебто ковзали, черевами торкаючись землі, не згинаючи витягнених ніг. Але, хутко вертаючись назад, вони збільшувалися; вони розтинали повітря, земля стугоніла, розбризкувалася жорства; повітря, вриваючись під жокейські камзоли, роздувало їх, як вітрила; ударами хлиста жокеї гнали коней, щоб першими прийти до фінішу, — то була мета. На табло одні цифри знімали, інші виставляли; і серед оплесків кінь-переможець, увесь у милі, з опущеною шиєю, дибав задубілими ногами до терезів, а їздець у сідлі, здавалося, вже конаючи, тримався за боки.
Останній заїзд загаявся через суперечку. Натовп, що вже нудився, почав розходитись. Чоловіки, постававши групками, гомоніли біля підніжжя трибун. Розмови були вільні; великосвітські дами роз'їхались, шоковані сусідством лореток.
Були тут і знаменитості публічних балів, актриси бульварних театрів, — і найбільше похвал дісталося аж ніяк не найвродливішим. Підтоптана Жоржіна Обер, та сама, котру один водевіліст прозвав Людовіком XI від проституції, жахливо розмальована, розкинулась у своїй довгій колясці, закуталась у кунячий палантин, неначе була зима, і час од часу випускала звуки, скорше схожі на рохкання, ніж на сміх. Пані Рамуссо, що прославилась завдяки своєму процесові, сиділа в бреку в товаристві американців, а Тереза Башлю, подібна до середньовічної мадонни, заповнювала своїми дванадцятьма оборками маленький фаетон, де замість фартуха була жардиньєрка з трояндами. Капітанша позаздрила на оту пишноту; щоб привернути увагу до себе, вона стала жваво жестикулювати й говорити занадто голосно.
Якісь джентльмени впізнали її і вклонилися. Вона, відповідаючи на поклон, називала Фредерікові їхні імена. Все це були графи, віконти, герцоги та маркізи; і він пишався, бо всі погляди виражали певну пошану, що її викликала його любовна удача.
Сізі, з усього видно, був не менше щасливий у колі чоловіків зрілого віку. Його співбесідники в високих комірцях посміхалися, ніби глузуючи з нього; нарешті він ляснув по руці найстаршого і попрямував до Капітанші.
Вона з підкресленою жадібністю їла шматок паштету; Фредерік, із покірності, наслідував її приклад, тримаючи між колін пляшку вина.
Знову показався кабріолет, це була пані Арну. Вона страшенно зблідла.
— Дай мені шампанського! — сказала Розанетта. І, якомога вище піднявши наповнений келих, вона гукнула: — Гей, ви там, порядна жінко, дружино мого ласкавця, агов!
Навколо неї розлігся сміх, кабріолет зник. Фредерік осмикував Розанетту за сукню, він ладен був спалахнути. Але поруч стояв Сізі, в тій самій позі, що й перше; він іще з більшою самовпевненістю запросив Розанетту на обід цього ж таки вечора.
— Не можу! — відказала вона. — Ми разом ідемо в "Англійське кафе".
Фредерік мовчав, ніби нічого не чуючи, і Сізі з розчарованим виглядом залишив Капітаншу.
Поки він розмовляв із нею, стоячи біля правих дверцят, ліворуч з'явився Юссоне й, почувши слова "Англійське кафе", озвався:
— Милий куточок! Перехопити б там чого-небудь, га?
— Як вам завгодно, — відповів Фредерік; забравшись у куток карети, він дивився, як на обрії зникає кабріолет, і відчував, що сталося непоправне, що він згубив своє велике кохання. А інша любов була тут, біля нього, любов весела й доступна! Але, зморений, сповнений суперечливих поривань, він уже й сам не знав, чого йому хочеться, і почував безмірний смуток, прагнув смерті.
Гучне тупотіння ніг і гомін змусили його підвести голову; хлопці перестрибували через бар'єр кола для перегонів, роздивлялися на трибуни; всі роз'їжджалися.