Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, — аж комір душить, — ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, — а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, — мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... — так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.
Цю читав. І цю читав. А це шо? — цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.
— Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! — сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!
— Берести не хвата у государстві, — лепетав переляканий мурза, — працювать нема кому...
— Ану ци-и-ить!!!
Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать — наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все'дно брав.
Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, — плями та помарки, от би взнать, хто такий, — та у діжку головою!
К трібунам прікіпєлі наши взгляди,
І ловіт слух в дєржавнай тішинє
Ітоговую взвєшеннасть даклада,
Где всє раздєли — с вєкам наравнє!
(Клякса) (клякса) (клякса)
(клякса)...чуств сваїх нє прячєм на засов,
І нам дают сєрца і партбілєти
Рєшающую сілу галасов! (клякса)
І все, чи шо? Паезії — десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.
Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.
Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м'якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов'ядич, — чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров'ю, погано думав про Іван Гов'ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов'ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...
Ярослав: мо', Ярослава перевірити? Разом грамоті, лічбі навчалися... А він-таки скритний: як уже шось приховав, — навіть і не пробовкнеться. Думав про Ярослава. Отак заходить він до себе в хату, та й двері на засув. Озирнувся. До вікна навшпиньки йде, міхур підняв: ніхто не підгляда? Тепер до печі... Свічкою туди тиче: розпалює... Тепер до ліжка... Знов обернувся, наче шось відчув. Постояв... Нагинається — короб з-під ліжка витягнути... Шарудить у коробі, шукає... ось уже й з руки у руку переклав... Бенедикт придивлявся і бачив: осьо, наче живий, тільки прозорий, нетілесний, — свічка крізь нього мерехтить і тріщить, — висить у смерковому повітрі сонною тінню Ярослав, шарудить і шукає: нетілесну спину його видно у домотканій сорочці, нетілесні лопатки ворушаться: оно, риється; хребці тіньовими горбиками уздовж спини...
Широко розкритими очима вдивлявся Бенедикт у темряву; от наче ж тьма, нічого нема, так же ж? — та ні-і-і, там Ярослав, і як ото причепиться, то й не одчепиться! Качаєшся на подушках, чи сходиш перекуриш, чи до вітру, чи ще кудись, — і весь час Ярослав, Ярослав... Скажеш собі: не думати про Ярослава! Знать нічого не знаю! — та ні-і-і, як це не знаю: оно ж його спина, оно ж він риється... Отак ніч без сну проведеш, а піднімешся, — чорний наче хмара, за обідом все несмачним здається, чогось усе не таке, надкусиш, та й кинеш: не те, не те... Буркнеш тестеві: мо', Ярослава перевіримо?.. — а тесть незадоволений, підлогу шкребе, очима докоряє: та чо' ти, зятю, увесь час мілко плаваєш, увесь час од самого головного ухиляєшся...
На літо гак аж пташкою літав; Ярослав перевірений, — нічого не знайшли, Рудольф, Мимря, Цициля Альбертівна, Трохим, Шалва, — нема; Яків, Упир, Михайло, другий Михайло, Ляля кривонога, Остап — нема. Купив на базарі "Табліци Брандіса" — одні цифирі. Взять би того Брандіса, та у діжку головою.
Нікого кругом. Нічого. Тільки високосна завірюха на серці: ковзає та липне, липне та ковзає, і гуде серед тої завірюхи, ще й наче голоси далекі, нещасні, — підвивають тихесенько, скаржаться, а слів не знають. Чи наче в степу, — чуєш, — витягнувши руки, на всі сторони бредуть-розбрідаються спорчені; отак бредуть вони на всі чотири сторони, а сторін для них нема; заблукали, а нема кому й сказать, а якби й сказали, зустріли б живого — він їх не пожаліє, вони йому не нада. Та й не впізнають вони його, їм і себе не впізнати.
— Миколо!.. До пушкіна!
Сира заметіль накидала пушкіну цілу купу снігу на сутулу голову, на зігнуту руку, наче він щойно нишпорив по чужих хатах, по комірках підворовував, набрав добра скільки знайшов, — а теє добро таке ж убоге, таке ж дране, одним словом, барахло, — та й вилазить з-за сараю, — дрантя притис до грудей, а з голови сіно трухляве сиплеться, весь час осипається!..
Шо, брат пушкін? І ти, мабуть, так само? Теж маявся-нудився ночами, важкими ногами важко ступав по нашкрябаних мостинах, теж дума давила?
Теж запрягав у сани когось жвавішого, їздив навмання, засмучений, по засніжених полях, слухав брязкіт зажурливих дзвіночків, тужливу пісню візника?
Думав про минуле, страшився майбутнього?
Вище стовпа підносився? — а поки ти там підносився, поки себе уявляв і слабким, і грізним, і жалюгідним, і торжествуючим, поки шукав, чого ми всі шукаємо, — білу птаху, найпершу книгу, морську дорогу, — чи не заглядав до твоєї жінки отой сраний Терентій Петрович, отой пронира, зубоскал, вертун, полєзний у хазяйстві? Балачки його пусті, сороміцькі по світлицях не дзюрчали? Чимось чудернацьким-цікавеньким чи не спокушав? "Я, Ольга Кудеяровна, одно место знаю... Подземная вода пинзин... Спичку бросить, хуяк! — и летим... Желается?"... Давай, брат, воспарім!
Ти, пушкін, скажи мені! Як далі жити? Я ж тебе сам із глухої колоди видовбав, голову тобі схилив, руку зігнув: груди шкребти, серце слухати: шо минуло? шо настає? Був би ти без мене безоким цурпалком, дурним обрубком, безіменним деревом у лісі; на вітру шумів би навесні, жолуді роняв би восени, а взимку поскрипував: ніхто про тебе навіть і не знав би! Якби ж не я — не було б тебе!
Кто меня верховной властью из ничтожества воззвал?
Я ваззвал! Я!
Кривуватенький ти в мене, правда, і потилиця пласка, і з пальчиками непорядок, і ніг нема, — сам бачу, бо столярне діло знаю.
Та вже ж який є, терпи, дитинко, — які ми, такий і ти, і не інакше!
Ти ж — наше всьо, а ми — твоє, і інших катма! Нема інших! Тож і помагай!
ЄРИ
— Дайте книгу, — канючив Бенедикт. — Не жмотьтесь, книгу дайте!
Нікіта Іванич подивився на Лев Львовича, з дисидентів, а Лев Львович, з дисидентів, дивився у вікно. Літо, вечір, міхура з вікна зняли, — дале-е-еко у вікно видно.
— Рано ещё!
— Чо' це рано? Вже й сонце сідає.
— Тебе рано. Ты ещё азбуку не освоил. Дикий человек.
— Степь да степь кругом, — ні сіло ні впало сказав Лев Львович крізь зуби.
— Я?! Не освоїв?! — здивувався Бенедикт. — Та я!.. Та я ж!.. Та я знаєтє, скільки книг перечитав? Скільки переписав?!
— Да хоть тыщу...
— Та бі-і-ільше!
-...хоть тыщу, всё равно. Читать ты по сути дела не умеешь, книга тебе не впрок, пустой шелест, набор букв. Жизненную, жизненную азбуку не освоил!
Бенедикт так і обімлів. Не знав, шо й казать. Така брехня відверта, прям у живі очі брешуть: і ти, мовляв, — не ти, і не Бенедикт, і на білому світі не живеш, і сам... не знамо хто, чи шо.
— Оце вже сказа-а-али... Себто як це? Азбуку?... Так осьо ж — "аз"... "слово", "мислете"... "ферт" теж...
— Есть и "ферт", а есть и "фита", "ять", "ижица", есть понятия тебе недоступные: чуткость, сострадание, великодушие...
— Права личности, — під'єлдикнув Лев Львович, з дисидентів.
— Честность, справедливость, душевная зоркость...
— Свобода слова, свобода печати, свобода собраний, — Лев Львович.
— Взаимопомощь, уважение к другому человеку... Самопожертвование...
— А вот это уже душок! — закричав Лев Львович, киваючи пальцем. — Душок! Не в первый раз замечаю, куда вы со своей охраной памятников клоните! От этого уже попахивает!
У хаті — точно, пахло. Це він правильно помітив.
— Нема "фіти", — заперечив Бенедикт: подумки він перебрав усю азбуку, налякавшись, шо може шось забув, — та ні, не забув, азбуку він знав міцненько, напам'ять, а на пам'ять він ніколи не скаржився. — Нема ніякої "фіти", а за "фертом" одразу "хер", і на тому кінець. Нема.
— И не жди, не будет, — знову втрутився Лев Львович, — и совершенно напрасно вы, Никита Иванович, сеете мракобесие и поповщину. Сейчас, как впрочем и всегда, актуален социальный протест, а не толстовство. Не в первый раз за вами замечаю. Вы толстовец.
— Я...
-Толстовец, толстовец! Не спорьте!
— Но...
— Тут мы с вами, батенька, по разные стороны баррикад. Тянете общество назад. "В келью под елью". Социально вы вредны. Душок! А сейчас главное — протестовать, главное сказать: нет! Вы помните — когда же это было? — помните, меня призвали на дорожные работы?
— Ну?
— Я сказал: нет! Вы должны помнить, это при вас было.
— И не пошли?
— Нет, почему, я пошел. Меня вынудили. Но я сказал: нет!
— Кому вы сказали?
— Вам, вам сказал. Вы должны помнить. Я считаю, что это очень важно: в нужный момент сказать: нет! Протестую!
— Вы протестуете, но ведь пошли?
— А вы видели такого, чтобы не пошел?
— Помилуйте, но какой же смысл... если никто не слышит...
— А какой смысл в вашей, с позволения сказать, деятельности? В столбах?
— То есть как? — память!
— О чём? Чья? пустой звон! сотрясение воздуха! Вот тут сидит молодой человек, — покривив обличчя на Бенедикта Лев Львович.