Вона лежала в кімнаті над ними, і смуток відганяв від неї сон. Удома, серед доброї челяді і ласкавих батьків, вона була самітна. Чи багатьом своїм близьким ви, читачу, могли б щиро про все розповісти? Як же можна бути щирим там, де немає співчуття? І як можна розмовляти з тим, хто тебе не розуміє? Тому наша ласкава Емілія і була самітна.
Вона не мала близької товаришки, щоб звіритися їй, відколи в неї з'явилися таємниці. Вона не могла ділитися зі старою матір'ю своїми сумнівами й клопотами, майбутні ж своячки з кожним днем здавалися їй чужішими. А бідолашна Емілія мала підозру і острах, у яких боялась признатися навіть сама собі, але про які тайкома весь час думала.
її серце чіплялося й далі за віру, що Джордж Осборн— порядний хлопець і любить її, хоч чуття підказувало їй інше. Скільки разів вона зверталася до нього без відповіді! Скільки разів мала причину запідозрити його в самолюбстві та байдужості, але переконувала себе, що помиляється! Кому ця нещасна страдниця могла розповісти про свою щоденну боротьбу і муку? Сам герой дівчини розумів її тільки наполовину. Емілія не зважувалася визнати, що хлопець, якого вона кохає, гірший, ніж вона сподівалася, чи подумати, що вона поквапилася віддати йому своє серце. А вона була надто невинна і сором'язлива надто скромна , надто довірлива і надто слабка, надто жіноча, щоб віддавши його, потім забрати назад. Ми поводимося наче турки, з почуттями наших жінок і вимагаємо, щоб вони визнали за нами це право. Свої обличчя вони можуть показувати, прикрившись усмішкою, локонами й рожевим капелюшком замість серпанку й чадри. Але душу їхню дозволено бачити тільки одному чоловікові, а вони й раді коритися і погоджуються сидіти вдома як наші рабині, слугують нам і виконують усю важку й нудну роботу.
Таку самоту й муки терпіло це ніжне серденько, коли в березні 1815 року Наполеон висів на берег у Каннах, Людовік XVIII утік, уся Європа захвилювалася, фунт упав, і старий Джон Седлі збанкрутував.
Ми не маємо наміру йти слідом за шановним маклерам через усі ті випробування й тортури, через які проходить кожен банкрут, поки настане його комерційна смерть.
Про те, що він не має чим оплачувати рахунків, оголошено на біржі, його Контора спорожніла, його векселі опротестовані, і, врешті, банкрутство визнано офіційно.
Будинок і все хатнє майно описано й продано, а його з родиною, як ми вже бачили, вигнано шукати собі пристановища десь інде.
Джонові Седлі не вистачило мужності перевірити своїх служників, які час від часу з'являлися на наших сторінках і з якими тепер через свою вбогість він мусив розлучитися. Платню цій шановній челяді виплачено з такою точністю, яку часто виявляють у таких випадках ті, хто має великі борги. Слугам шкода було покидати добре місце, але вони не померли з розпуки, розлучаючись із любим господарем і господинею. Покоївка Емілії страшенно співчувала своїй молодій господині, але втішала себе тим, що влаштується ще краще в якомусь аристократичному кварталі міста. Чорний Самбо з запалом, властивим його фахові, вирішив відкрити шинок.
Тільки чесна стара Бленкінсоп, яка пам'ятала народження Джоза та Емілії, та й залицяння Джона Седлі до своєї дружини, лишилася з ними без платні, оскільки наскладала собі за час служіння в них чималенький капіталець; вона подалася разом із зубожілими господарями в їхній новий скромний притулок і ще якийсь час допомагала їм і бурчала на них, перше ніж піти остаточно.
Під час нескінченних переговорів з кредиторами, які тепер так жорстоко ображали почуття приниженого старого Седлі, що за шість тижнів він постарів дужче, ніж за попередні п'ятнадцять років, найзавзятішим і найнепоступливішим виявився Джон Осборн, давній його приятель і сусід, якого він колись поставив на ноги, який мав за що йому дякувати сотні разів і син якого повинен був одружитися з його дочкою. Кожної з цих обставин досить, щоб пояснити причини такої запеклості Джона Осборна.
Коли людина заходить у сварку з тим, кому вона багато чим зобов'язана, то, звичайно, здоровий глузд підказує їй дужче напосідати на цього свого ворога, ніж на якогось зовсім стороннього. Бо щоб у такому випадку виправдати свою жорстокість і невдячність, вам треба зробити його негідником. Не в тім річ, що ви невихований самолюб і лютуєте через невдачу в своїх спекуляціях, ні, ні, це ваш партнер найпідлішою зрадою і найгапебнішими намірами донів вас до цієї невдачі. Вже хоча б для того, щоб бути послідовним, переслідувач зобов'язаний показати, що потерпілий — негідник, а то його самого вважатимуть шахраєм.
До того ж, як правило (і це дозволяє всім невблаганним кредиторам не відчувати мук сумління), люди, що попали в скруту, рідко бувають зовсім чесні — принаймні так здається. Вони не в усьому признаються, перебільшують свої шанси на успіх, приховують своє дійсне становище, запевняють, що їхні справи йдуть дуже добре, тим часом як вони безнадійні, усміхаються (яка ж то смутна усмішка!), стоячи на межі банкрутства, ладні вхопитися за будь-який привід, аби тільки відтягти кінець, узяти будь-де грошей, аби тільки протриматися ще кілька днів. "Так тобі й треба, коли ти такий нечесний!" — переможно вигукує кредитор, лаючи нещасного банкрута. "Чого ти хапаєшся за соломинку?" — каже тверезий глузд тому, хто тоне.
"Негіднику, чого ти зволікаєш, чому не віддаси себе в руки "Газети"? Однаково не минеш її!" —радить успіх бідолашному невдасі, що борсається в темному вирі. Хто не бачив, як найщиріші друзі і найчесніші люди починають підозрювати одне одного, коли йдеться про грошові справи? Всі так роблять. І, по-моєму, кожен має рацію, вважаючи, що всі, крім нього,— шахраї.
Осборна нестерпно дратувала згадка про те добро, яке йому зробив Седлі, а таке почуття завжди розпалює в серці ворожість. До того ж йому треба було зірвати заручини свого сина з дочкою Седлі; а оскільки справа зайшла дуже далеко і йшлося про щастя, а може, й честь бідолашної дівчини, то треба було знайти вагому причину для зриву, отже, Джон Осборн мусив довести, що Джон Седлі справді страшний негідник.
Тому на зустрічах з кредиторами він так жорстоко й глузливо напосідався на бідолашного збанкрутованого Седлі, що мало не довів його до розриву серця. Він негайно заборонив Джорджеві зустрічатися з Емілією, погрожуючи, що прокляне його, якщо той не послухається, і всіляко ганив невинну дівчину, називаючи її підлою, хитрою інтриганкою. Коли настав крах, коли офіційно оголосили про банкрутство, коли Седлі виїхали з Рассел-сквер, коли надійшла заява, що Джордж пориває з Емілією і її коханню, її щастю, її вірі в людей настав кінець,— заява надійшла у формі безцеремонного листа Джона Осборна, який кількома рядками повідомляв Емілію, що з огляду на негідну поведінку її батька всі зобов'язання між їхніми родинами втрачають свою чинність,— коли надійшов цей остаточний вирок, він не вразив дівчину так глибоко, як побоювались її батьки, чи, швидше, як побоювалась мати, бо Джон Седлі був геть убитий своїм банкрутством і своєю ганьбою. Емілія зблідла, але сприйняла звістку спокійно. Це тільки підтвердило похмурі передчуття, що давно вже зродилися в її серці. Вона ніби прочитала свій вирок, отримала кару за давній злочин. А полягав той злочин у тому, що вона покохала надто щиро, надто палко і всупереч глуздові. Своїми думками Емілія і тепер не поділилася ні з ким. Переконавшись, що всі її надії пропали, вона не стала нещаснішою, ніж була тоді, коли ще тільки відчувала біду, але не зважувалась її визнати. Вона переїхала з великого будинку в маленький, зовсім не помітивши зміни, і майже весь час просиджувала в своїй кімнатці, з кожним днем поволі в'янучи і марніючи. Я не хочу сказати, що всі дівчата схожі на Емілію. У вас, наприклад, люба міс Буллок, від такого навряд чи розбилося б серце. Ви твереза дівчина і дивитесь на світ так, як треба. Не скажу також, що й моє серце розбилося б, воно, щоправда, страждало, але, як бачите, витримало. Але є чимало душ саме таких — ніжних, ламких і страшенно вразливих.
Коли старий Джон Седлі думав про стосунки між Джорджем і Емілією чи заводив про це мову, його охоплювала майже така сама лють, як і містера Осборна. Він тоді лаяв і самого Джорджа, і його родину, називаючи їх жорстокими, підлими й невдячними. Немає такої сили на світі, присягався він, що змусила б його віддати дочку за сина такого негідника; він наказав Емілії викинути Джорджа з голови і віддати йому всі до одного подарунки й листи, які тільки були в неї.
Дівчина пообіцяла і навіть спробувала виконати його наказ. Вона знайшла якихось дві чи три дрібнички, витягла з шухляди листи, ще раз перечитала їх, наче й так не знала напам'ять, але не змогла розлучитися з ними. Це було понад її силу, вона притулила їх до грудей, як, ви, мабуть, бачили, мати тулить свою мертву дитину. Емілії здавалося, що вона помре або збожеволіє, якщо її позбавлять цієї останньої втіхи. Як вона, бувало, цвіла і сяяла коли приходили ці листи! Як у неї стукотіло серце і як вона квапилася до своєї кімнати, щоб прочитати їх па самоті! Коли вони виявлялися холодними, як те закохане серденько вміло відшукати в них ласку! Коли вони бували короткі й егоїстичні, скільки виправдань вона вміла знайти для того, хто їх писав!-Над цими нічого не вартими клаптиками паперу Емілія думала день і ніч. Вона жила своїм минулим, кожен лист викликав у неї згадку про якусь обставину, пов'язану з ним. Як добре вона все пам'ятала! Як Джордж дивився на неї, який він мав настрій, як він був одягнений, що він їй казав і яким тоном — ці реліквії і спогади загиблого кохання були єдиним, що їй залишилось на світі. Вона жила тільки тим, що охороняла мертве кохання.
Емілія палко бажала вмерти. "Тоді,— думала вона,— я завжди була б з ним". Я не схвалюю поведінки Емілії і нe маю наміру ставити її взірцем для міс Буллок. Міс Буллок краще за цю бідолашну дівчину знає, як порядкувати своїми почуттями. Вона ніколи так не скривдила б себе, як нерозважна Емілія, що безповоротно подарувала своє кохання, віддала своє серце, нічого за це не отримавши, крім крихкої обітниці, яка миттю розлетілася в друзки і обернулася в ніщо. Довготривалі заручини — це угода про співдружність, коли один партнер може дотримуватись або розірвати її, а другий втрачає весь свій капітал.