– Щоб його взяти, ти муситимеш зламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!
Вона не чекала довго.
*******
— Ніхто не прийшов Аердіну на допомогу? – запитав відьмак по довгім часі. – Ніби існували такі союзи. Угоди про взаємну допомогу… Договори…
— Реданія – відкашлявся Жовтець – є у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що король Візімір був убитий?
— Знаю.
— Владу прйняла королева Гедвіга, але у країні запанувала безголів'я. І терор. Полювання на Scoia'tael і нільфгаардських шпигунів. Дійкстра шалів усією країною, ешафоти сплили кров'ю. Дійкстра й далі не може ходити. Його носять у лектику.
— Додумаю сам. Вистежив тебе?
— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, неважливо. У кожному випадку, занурена у хаос Реданія була не взмозі виставити армію, яка б могла допомогти Аердинові.
— А Темерія? Чому король Фольтест з Темерією не допоміг Демавендові?
— Тільки-но розпочалась агресія у Доль Ангра – тихо промовив Жовтець – Емгир вар Емрейс вислав до Визіми посольство…
*******
— До дідька – просичав Бронібор, дивлячиь на зачинені двері. – Над чим вони так довго дебатують? Чому Фольтест взагалі опустився до перемовин, чому надав аудієнцію тому нільфгаардському псові? Слід було обезголовити його і відіслати Емгирові голову! У мішку!
— Боги, воєводо – захлинувся жрець Віллемер. – Це ж посол! Особа посла є святою і недоторканною! Не годиться…
— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться бездіяльно стояти і спостерігати, як нападники спустошують країни, з якими ми у договорі! Лірія впала, а Аердін падає! Демавенд один не зупинить Нільфгаарду! Слід одразу вислати до Аердіну експедиційний корпус, слід підтримати Демавенда ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругв рушили до Доль Ангра! А ми тут обговорюємо! Замість того, щоб битися, балакаємо! А поки що гостимо нільфгаардського посла!
— Мовчіть, воєводо – князь Геревард з Елландеру окинув старого воїна холодним поглядом. – Це політика. Слід вміти дивитись трохи далі ніж кінець кінської голови і списа. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не вислав його до нас без причини.
— Ясно, що не без причин – буркнув Бронібор. – Емгир саме розгромив Аердін і знає, що якщо ми втрутимось, а з нами Реданія і Каедвен, то поб'ємо його, вирушимо за Доль Анра, до Еббінгу. Знає, що якщо ударимо на Цитру, влучимо йому у м'яке черево, змусимо його до бою на два фронти! Цього боїться! Він намагається налякати нас, щоб ми не інтервенували. Саме з таким, не іншим, завданням приїхав сюди нільфгаардський посол!
— Все ж слід вислухати посла – повторив князь. – І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгаард і тепер отримує наслідки. А мені взагалі неспішно помирати за Вендерберг. Те, що відбувається у Аердіні, це не наша справа.
— Не наша? Що ви, стонадцять чортів, плетете? Те, що Нільфгаардці є у Аердіні і Лірії, на правому березі Яруги, те, що нас відділяє від них виключно Махакам, ви вважаєте чужою справою? Треба не мати крихти розуму…
— Досить тих суперечок – остеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.
Двері залу відчинились. Члени королівської ради встали, човгаючи кріслами. Більшість крісел були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у військах, у Долині Понтару, у Махакамі і над Яругою. Порожніми також були крісла, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллімер, місця, раніше зайняті чародіями, на королівському дворі у Визімі, зоставались порожніми дуже довго. Хто зна, чи не назавжди.
Король Фольтест швидко перетнув залу, став біля трону, але не сів, швидко нахилився, вперши кулаки у стіл. Був дуже блідий.
— Вендерберг оточений – промовив тихо король Темерії – і буде взятий будь-якої години. Нільфгаард нестримно пре на північ. Оточені підрозділи ще б'ються, але це вже нічого не змінить. Аердін втрачений. Король Демавенд втік до Реданії. Доля королеви Меве невідома.
Рада мовчала.
— Нашого східного кордону – проходу в Долину Понтару, Нільфгаардці досягнуть за кілька днів – продовжив Фольтест, й далі дуже тихо. – Хагге, остання фортеця Аердіну, не протримається довго, а Хагге це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталась дуже погана річ. Король Ервілл з Вердену склав ленну присягу імператорові Емгирові. Піддався і відкрив фортеці в усті Яруги. У Настрозі, Розрозі і Бодрозі, які мали бути нашим флангом, вже стоять нільфгаардські залоги.
Рада мовчала.
— Завдяки цьому – продовжував Фольтест – Ервілл зберіг королівський титул, але його сюзереном є Емгир. Верден все ще є формально королівством, але практично вже нальфгаардська провінція. Чи ви розумієте, що це означає? Ситуація обернулася. Веденські твердині та устя Яруги є в руках Нільфгаарду. Не можна приступити до форсування ріки. І не можна ослабити армії, що там стоїть, формуючи корпус, який мав би вступити до Аердіну і підтримати війська Демавенда. Не можу цього зробити. На мені тяжіє відповідальність за мою країну і за моїх підданих.
Рада мовчала.
— Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгаарду – продовжив король – зробив мені пропозицію… угоди. Я прийняв цю пропозицію. Тепер викладу вам, у чому полягає ця угода. А ви, коли вислухате мене, зрозумієте… Визнаєте… Скажете…
Рада мовчала.
— Ви скажете… закінчив Фольтест. – Скажете, що я приніс вам мир.
*******
— Отже, Фольтест підібгав хвоста – пробурмотів відьмак, ламаючи у пальцях наступний патичок. – Знюхався з Нільфгаардом. Залишив Аердін на ласку долі…
— Так – підтвердив поет. – Однак увів війська у Долину Понтару, зайняв і оволодів фортецею Хагге. А нільфгаардці не увійшли на передгір'я Махакаму і не перетнули Яруги у Соддені, не атакували Бругге, яке після капітуляції і клятви Ервілла мали у кліщах. Це була, без сумніву, ціна нейтральності Темерії.
— Цирі мала рацію – прошепотів відьмак. – Нейтральність… Нейтральність зазвичай буває підлою.
— Що?
— Нічого. А що з Каедвеном, Жовтцю? Чому Генсельт з Каедвену не допоміг Демавенду і Меве? Адже ж вони мали пакт, їх об'єднував мир. А якщо навіть Генсельт, на зразок Фольтеста, насцяв на підписи і печатки на документах і за ніщо має королівське слово, це нібито не є дурним? Чи він не розуміє, що після падіння Аердіну і угоди з Темерією буде його черга, що є наступним у нільфгаардському списку? Каедвен повинен підтримувати Демавенда з розрахунку. Немає вже на світі ні віри, ні правди, але на світі ніби існує розрахунок? Що, Жовтцю? Є ще на світі розрахунок? Чи вже на ньому залишилось тільки курвярство і зневага?
Жовтець відвернув голову. Зелені ліхтарики були близько, оточили їх щільним кільцем. Він спершу цього не зауважив, але тепер зрозумів. Всі дріади прислухались до його розповіді.
— Мовчиш – промовив Геральт. – А це значить, що Цирі була права. Що Кодрінгер був правим. Всі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурний відьмак, помилявся.
*******
Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив полог намету, зайшов, тяжко відсапуючись і гнівно буркочучи. Десятники зірвались з місць, прибираючи військової постави і виразу обличчя. Зивік спритно накинув кожуха на барильце горілки, поки погляд сотника зумів призвичаїтись до півмороку. Не йшлося про те, що Дігод був аж таким запеклим противником пияцтва на службі і в таборі, але радше про те, щоб заощадити барильце. Прізвисько сотника не взялось ні звідки – поголоска казала, що у сприятливих обставинах він жваво і вражаюче швидко міг вижлуктити пів гарнця[32] самогонки. Казенний вояцький кубок місткістю у кварту сотник вихиляв як пів квартовий, з одного маху і рідко коли замочував собі при цьому вуса.
— Ну і як, пане сотнику? – запитав Бодем, десятник стрільців. – Що там вирішили вельможні командири? Які накази? Ми перетнемо кордон? Кажіть!
— Зачекайте – поскаржився Півгранець. – Але ж і спека, щоб його… Зараз все вам викладу. Але спершу дайте щось напитись, бо мені в горлі пересохло. І не вдавайте, що не маєте, бо горілкою від намету несе на версту. І я знаю, звідки несе. З-під того кожуха.
Зивік, бурмочучи лайку, витяг барильце. Десятники збились у тісну групку, забряжчали чарки і олов'яні кубки.
— Аааах – сотник витер вуса і очі. – Ууух, але ж свинство гівняне. Лий ще, Зивіку.
— Ну ж бо, кажіть вже – гарячкував Бодем. – Які накази? Ми ідемо на нільфгаардців чи далі стирчатимемо на кордоні ніби члени на весіллі?
— Вам спішно до бою? – Півгарнець протяжно закашлявся, сплюнув, тяжко присів на сідло. – Вам так спішно за кордон, до Аердіну? Розпирає вас, га? Запеклі з вас вовченята, от як іклами блискаєте.
— Ага – холодно сказав малий Штаглер, переминаючись з ноги на ногу. Обидві, як у старого кавалериста, мав криві як обручі. – Ага, пане сотнику. Ми спимо п'яту ніч у чоботах, у готовності. То й хочемо знати, що має статись. Або бійка, або назад до форту.
— Йдемо за кордон – коротко пояснив Півгранець. – Завтра, на світанку. П'ять хоругв, Бура попереду. А тепер уважно, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, сказав воєвода і вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу, який прибув просто від короля. Нашороште вуха, бо двічі казати не буду. А розповідатиму незвичайне.
У наметі зробилось тихо.
— Нільфгаардці перейшли через Доль Ангра – промовив сотник. – Придушили Лірію, за чотири дні дійшли до Альдерсбергу, там у вирішальній битві розбили армію Демавенда. З ходу, ледве через шість днів облоги, взяли зрадою Вендерберг. Нині швидко йдуть на північ, стягують війська з Аердіну до долини Понтару і у Dol Blathanna. Вони йдуть до нас, у Каедвен. Наказ для Бурої Хоругви є таким: перейти кордон і спішно йти на південь, просто до Долини Квітів. Ми мусимо за три дні стати на ріці Дифні. Повторюю, за три дні, значить, ми будемо йти риссю. Ні кроку за ріку Дифну. Повторюю: ні кроку. На тому березі скоро з'являться Нільфгаардці. З ними, тепер уважно і пильно, бою не розпочинати. Жодним чином, зрозуміло? Навіть якщо б вони десь намагались перетнути річку, то їм тільки показатись, показати їм знаки, щоб бачили, що це ми, каедвенське військо.
У наметі стало ще тихше, хоч і здавалось, що тихше бути не може.
— Як це? – врешті бекнув Бодем.