Він усвідомлював, яку величезну дурницю робить. Тим сильніше вразив його ефект.
Йому здалося, що світ на якусь мить завмер. І тоді, в абсолютній тиші, серед застиглого на тлі сірих стін tableau[231] бенедиктинців у чорних рясах, щось раптом здригнулося, щось сталося, щось рухом і звуком порушило мертвий спокій.
Тупоокий одоробало, який сидів під стіною, різко, з огидою і почуттям відрази відкинув брудний і липкий глечик з медом. Глечик стукнувся об підлогу, проте не розбився, а покотився, розтинаючи тишу глухим, але гучним торохкотінням.
Велетень підніс до очей липкі від солодкого пальці. Якийсь час він розглядав їх, а на його одутлому місяцеподібному обличчі намалювалися спочатку недовіра, а потім жах. Рейневан дивився на нього, важко дихаючи. Він відчував на собі спонукальний погляд Шарлея, але був уже не в змозі вичавити з себе жодного слова. "Кінець, — подумав він. — Кінець".
Силач, усе ще дивлячись на пальці, застогнав. Несамовито.
І тої ж миті брат Деодат, що лежав на марах, заохав, закашляв, захарчав і дригнув ногами. А потім вилаявся, аж надто по-світськи.
— Свята Єфросиніє… — зойкнув абат, падаючи на коліна. Решта ченців зробили те саме. Шарлей розкрив було рота, але відразу опам'ятався і закрив. Рейневан приклав руки до скронь, не знаючи, молитися йому чи втікати.
— Зараза, — деренчливо промовив Деодат, сідаючи. — Але ж мене сушить… Що? Я проспав вечерю? Холера на вас, братове… Я ж хотів тільки подрімати… Але просив же я розбудити мене до вечірні…
— Чудо! — вигукнув один із ченців, що стояли навколішки.
— Настало Царство Боже, — другий упав хрестом на підлогу. — Igitur pervenit in nos regnum Dei![232]
— Алилуя!
Брат Деодат, сидячи на марах, спантеличено поводив довкола себе очима: від побратимів, які стояли на колінах, — до Шарлея з єпитрахиллю на шиї, від Рейневана — до велетня Самсона, який усе ще розглядав своєї руки і живіт, від абата, який молився, до ченців, які саме цієї миті надбігли з горщиком лайна та мідною сковородою.
— Чи хто-небудь, — запитав недавній одержимий, — пояснить мені, що тут діється?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
у якому Шарлей, після того як вони залишили монастир бенедиктинців, викладає Рейневану свою екзистенційну філософію, зводячи її — у найбільш спрощеному вигляді — до тези, що вистачить спустити штани і на мить втратити пильність, як хто-небудь недоброзичливий добереться до твоєї задниці. Невдовзі життя підтверджує ці міркування у всій повноті та в кожній подробиці. Зі скрутного становища Шарлея рятує той, кого читач уже знає — або принаймні йому здається, що знає.
Екзорцизм у бенедиктинців — хоч він, в принципі, й увінчався успіхом — ще більше посилив неприязнь Рейневана до Шарлея, неприязнь, що з'явилася, можна сказати, з першого погляду й загострилася після випадку з дідом-жебраком. Рейневан уже встиг зрозуміти, що він залежить від демерита і не дасть собі без нього ради, що, зокрема, операція звільнення його коханої Аделі самотужки має нікчемно малі шанси на успіх. Розуміння розумінням, залежність залежністю, але неприязнь була, докучала і злила, як надламаний ніготь, як надкришений зуб, як скалка в подушечці пальця. А пози і висловлювання Шарлея її тільки поглиблювали.
Суперечка — або радше диспут — почалася ввечері, після того як вони залишили монастир і знаходилися, якщо вірити демериту, зовсім недалеко від Свидниці. Парадоксально, але Рейневан згадав екзорцистичне шельмівство Шарлея і взявся йому випоминати це під час споживання дарів, саме завдяки шельмівству здобутих: на прощання вдячні бенедиктинці вручили їм чималий згорток, що містив, як виявилося, житній хліб, дюжину яблук, кілька крутих яєць, кружальце копченої яловичої ковбаси і грубу польську кров'янку.
Тож на тому місці, де вже частково зруйнована гребля загатила річку, аж та розлилася, на сухому схилі на краю бору, подорожани сиділи й вечеряли, поглядаючи на сонце, що спускалося дедалі нижче, до верхівок сосон. І дискутували. Рейневан було розігнався вихваляти етичні норми і ганити крутійство. Шарлей негайно осадив його.
— Я не приймаю, — заявив він, випльовуючи шкаралупки з не досить старанно облупленого яйця, — моральних повчань від того, хто звик грати чужих жінок.
— Скільки ще разів, — обурився Рейневан, — тобі треба буде повторювати, що це не одне й те саме. Що цього не можна порівнювати.
— Можна, Рейнмаре, можна.
— Цікаво!
Шарлей впер паляницю об живіт і відкраяв чергову скибку.
— Нас відрізняє, — почав він невдовзі з повним ротом, — як легко помітити, досвід і життєва мудрість. Тому те, що ти робиш інстинктивно, керуючись простим, навіть дитячим прагненням задовольняти пристрасті, я роблю обдумано і планово. Але в основі лежить щоразу одне і те ж — переконаність, до речі, цілком справедлива, що маю значення я, моє благо і моє задоволення, а все інше, якщо тільки воно нічого не дає моєму благу й моєму інтересу, спокійно може йти собі до дідька, бо що ж мене ця решта може обходити, якщо ні до чого мені не служить. Не перебивай. Принади твоєї любої Аделі були для тебе, як цукерка для дітвака. Щоби мати змогу полизати і поцюцькати, ти забув про все, мало значення тільки твоє задоволення. Ні, не намагайся розводитися тут мені про любов, цитувати Петрарку і Вольфрама фон Ешенбаха. Любов — також задоволення, до того ж одне із найбільш егоїстичних, що я знаю.
— Я не хочу цього слухати.
— In summa[233], — незворушно продовжував демерит, — наші екзистенційні програми нічим не розрізняються, оскільки ґрунтуються на принципі: усе, що я роблю, має служити мені. Мають значення тільки моє особисте благо, задоволення, вигода і щастя, а решта може йти до дідька. А те, що нас усе-таки відрізняє…
— То все-таки…
— …це вміння мислити перспективно. Я, попри часті спокуси, стримуюся — в міру можливості — від того, щоб мантачити чужих дружин, бо перспективне мислення підказує мені, що це не тільки не принесе мені користі, а зовсім навпаки — завдасть клопотів. Жебраків, як-от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа. А оскільки йолопів і дурнів infinitus est numerus[234], то я й сам виманюю, як і скільки вдасться. Не застосовуючи ніяких пільгових тарифів до бенедиктинців. А також до інших чернечих орденів. Ти зрозумів?
— Зрозумів, — Рейневан відкусив шматок яблука, — за що ти сидів під замком.
— Нічого ти не зрозумів. Але час навчитися ти ще матимеш, до Угорщини дорога далека.
— А чи я туди доберуся? Цілим?
— Що ти хотів цим сказати?
— Та бо от слухаю я тебе, слухаю — і почуваюся чимдалі більшим йолопом. Який у будь-який момент може стати жертвою, принесеною на вівтар твоєї особистої вигоди. Тією "рештою", яка може йти до дідька.
— Ну от бачиш, — втішився Шарлей, — ти все-таки робиш успіхи. Починаєш мислити розважливо. Якщо оминути безпідставний сарказм, ти вже починаєш вловлювати основний життєвий принцип: принцип обмеженої довіри. Він учить, що навколишній світ безперестанку чигає на тебе, ніколи не пропустить нагоди заподіяти тобі прикрість або кривду чи зневажити. Що він тільки й чекає, коли ти спустиш штани, щоби тої ж миті добратися до твоєї голої дупи.
Рейневан пирснув.
— З чого, — не дав збити себе з пантелику демерит, — випливають два висновки. Primo: ніколи не довіряй і ніколи не вір у наміри. Secundo: якщо ти сам вчинив комусь прикрість або кривду, не муч себе докорами сумління. Просто ти виявився спритнішим, вжив запобіжних заходів…
— Замовкни!
— Що значить — замовкни? Я говорю щиру правду і сповідую принцип свободи слова. Свобода…
— Замовкни, псякрев. Я щось чую. Сюди хтось підкрадається…
— Мабуть, вовкулака! — зареготав Шарлей. — Страшний людинововк, пострах тутешніх місць.
Коли вони залишали монастир, турботливі ченці застерегли їх і порадили бути пильними. Неподалік, сказали вони, особливо під час повні, уже якийсь час хазяйнує страшний lykanthropos, тобто людинововк, або вовкулака, або перевертень, людина, перетворена пекельними силами на вовкоподібне чудовисько. Попередження це неабияк розвеселило Шарлея, який добрих кілька гонів сміявся до сліз і потішався над марновірними ченцями. Рейневан також не надто вірив у людинововків і вовкулаків, проте не сміявся.
— Я чую, — сказав він, нашорошивши вуха, — чиїсь кроки. Хтось наближається, однозначно.
У хащі тривожно заскрекотіла сойка. Коні зафоркали. Хруснула гілка. Шарлей прикрив очі дашком долоні, призахідне сонце сліпило.
— Най би то чорт, — буркнув він собі під носа. — Тільки цього нам бракувало. Ти лише поглянь, хто до нас завітав.
— Та невже… — заїкнувся Рейневан. — Та це ж…
— Бенедиктинський вернигора, — підтвердив його підозри Шарлей. — Монастирський велетень, медожерний Беовульф, горшколиз із біблійним іменем. Як там його звали? Голіаф, чи як?
— Самсон.
— Самсон, авжеж. Не звертай на нього уваги.
— Що він тут робить?
— Не звертай уваги. Може, піде. Своєю дорогою, куди б вона не вела.
Але зовсім не скидалося на те, що Самсон збирається піти кудись деінде. Зовсім навпаки, скидалося на те, що він дійшов до кінця свого шляху — він усівся на пень за три кроки від них. І сидів, повернувши до них своє одутле дурнувате обличчя. Утім, обличчя було чисте, набагато чистіше, ніж до цього, зникли й зашкарублі шмарклі з-під носа. Та й лапсердак, що його Самсон тепер мав на собі, був новий і чистенький. Попри те, від гіганта все ще долинав слабкий запах меду.
— Ну що ж, — відкашлявся Рейневан. — Ґречність зобов'язує…
— Я знав, — перебив Шарлей і зітхнув. — Я знав, що ти це скажеш. Гей, ти там! Самсоне! Грозо філістимлян! Ти голодний?
— Голодний? — Шарлей, не дочекавшись реакції, потрусив у бік здорованя шматком кишки, зовсім так, ніби підманював собаку або кішку. — На! Ти мене розумієш? На, сюди, сюди, на! Гам-гам! Ням-ням! З'їси?
— Дякую, — раптом відповів гігант, несподівано чітко й осмислено. — Але не скористаюся. Я не голодний.
— Дивно, дивно, — забурмотів Шарлей, схиляючись до Рейневанового вуха. — Звідки він тут узявся? Ішов за нами? Але ж він нібито постійно волочиться за братом Деодатом, нашим недавнім пацієнтом… Від монастиря нас відділяє добра миля, щоби аж сюди дістатися, він мав вирушити відразу ж після нас.