Його везуть між кіньми. А ти вже очунюй, Рейнмаре, прийди до тями. Не час дрімати.
— Я зовсім не дрімаю. Я хотів... Я хотів тебе про що дещо запитати, друже Самсоне.
— Запитуй, друже Рейнмаре.
— Чому тоді, в шулерні, ти втрутився? Чому ти вступився за ту дівчину? Тільки не пригощай мене, якщо можна попросити, тривіальними фразами. Розкрий справжню причину.
— "Я трапив у похмурий ліс густий..." — відповів цитатою велет. — Яка пророча фраза. Так, ніби маестро Аліг'єрі передчував, що колись я опинюся у світі, в якому порозуміватися можна тільки за допомогою брехні або недомовок, а щиру правду приймають за фразу. Або ж за доказ розумової недорозвиненості. Ти хотів би, кажеш, знати справжню причину. Чому саме зараз? Досі ти не запитував про мотиви моїх дій.
— Досі вони були мені зрозумілі.
— Справді? Заздрю, бо деяких я і сам не розумів. І далі не розумію. Інцидент із Маркетою вписується в цю схему. Певною мірою. Бо є, це правда, й інші причини. Мені прикро, але я не можу тобі їх відкрити. Вони, ргіто, надто особисті. 8есипсіо, ти б їх не зрозумів.
— Бо вони незбагненні, це зрозуміло. З іншого світу. І навіть Данте не допоміг би зрозуміти?
-Данте, — усміхнувся велет, — помічний на все. Ну гаразд. Якщо ти хочеш знати... У шулерні, під час тієї гидотної вистави, затужив мій дух.
— Гм-м... А трохи більше?
— Із задоволенням.
E lo spirito mio, che gia cotanto
tempo era stato ch'a la sua prezenta
non era di stupor, tremando, affranto,
sanza de li occhi aver piu conoscenza,
per occulta virtu che da lei mosse,
d'antico amor senti la gran potenza [23].
Обидва довго нічого не говорили.
— Amor? — нарешті запитав Рейневан. — Ти впевнений, що amor?
— Я впевнений, що gran potenza.
Вони їхали мовчки.
— Рейнмаре?
— Слухаю тебе, Самсоне.
— Мені вже час повертатися до себе. Докладімо старань, гаразд?
— Гаразд, друже. Докладемо старань. Обіцяю. Уже міст? Так, мабуть, уже міст.
Копита грімко загупали по балках і дошках, вершники в'їхали на міст, перекинутий над глибоким яром. Звідси вже було видно, що замок, який є метою подорожі, стоїть на крутому урвищі, яке спадало просто до ріки, мабуть, Їзери.
За мостом була масивна брама, за брамою — просторе передзамче, над ним височів власне замок, увінчаний пузатим бергфридом .
— Ось ви і вдома! — голосно повідомив з голови колони Ян Чапек із Сан, як тільки підкови задзвеніли по бруківці підзамча. — На Міхаловіцах. Тобто в мене!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому читач, хоч і знайомиться з кількома історичними
постатями та важливими для фабули особами,
у принципі, не дізнається більше, ніж те, що кіт має бути
ловний, а хлоп — мовний. А загалом, найважливішою
з наведених у розділі є інформація про те, хто з-поміж
вінценосних осіб та впливових вельмож грав у 1353 році
одну молоду на той час, а нині стару бабу.
На вечерю запросили Рейневана і Шарлея. Беренгар Таулер, попри оздоровчі процедури, все ще лежав непритомний, Амадей Бата заявив, що сидітиме над ним. Самсон, як завжди, розташувався у стайні. Як завжди, він грав там у кості зі стаєнними пахолками, охочими обіграти придурка. Хто кого в кінцевому підсумку обігрував, мабуть, не треба згадувати.
Вечерю подали в головній палаті верхнього замку, прикрашеній дерев'яною статуєю архангела Михаїла, гобеленом з єдинорогом і підвішеним під самою стелею великим червленим гербовим щитом, на якому був зображений срібний здиблений лев. У кутку стугонів вогнем камін, біля каміна сиділа на ослінчику згорблена бабця, зайнята прядкою, кужелем і веретеном, яке весело підстрибувало.
Участь брали всі гуситські гейтмани, місцеві та навколишні, які випадково гостювали в замку. Крім Яна Чапека з Сан і Бразди з Клінштейна, за столом сидів високий і смаглявий чоловік з орлиним носом і лютими очима-буравчиками, його шию обтяжував масивний золотий ланцюг — оздоба, звична радше для міських райців, ніж для вояків. Рейневан знав його з вигляду, бачив серед Сиріток у Градці-Кралове. Але тільки тепер їх познайомили — це був Ян Колюх з Весце.
Ліворуч від Колюха сидів Щепан Тлах, гейтман загону у розташованому неподалік Чеському Дубі, нестарий, але дуже посивілий чоловік з червоним плебейським обличчям і вузлуватими долонями теслі, вбраний у ватований і багато гаптований лицарський вамс, в якому він явно почувався незручно. Біля Тлаха сидів худорлявий блондин з потворним шрамом на щоці. Шрам мав вигляд бойового, але був пам'яткою про звичайнісінький і по-дилетантському вирізаний чиряк. Власник шраму представився Войтою Єлінеком.
За звичаєм Сиріток, за столом гейтманів не могло обійтися без священика — тож між Чапеком і Браздою сидів одягнений у чорне круглявий і бородатий коротун, представлений братом Бузеком, слугою Божим. Слуга Божий, видно, розпочав вечеряти дещо раніше, бо був уже більше ніж злегка п'яний.
Делікатесів не подавали. Великі миски баранячих і волових кісок з м'ясом було підкріплено тільки чималою кількістю печеної ріпи і кошиком хліба. Натомість бочівок угорського на стіл викотили аж декілька. На всіх був випалений лев Марквартичів. На цей вигляд — як і раніше на вигляд гербового щита під стелею — Рейневанові згадалася Прага. Шосте вересня. І Гинек із Кольштейна, який падає на брук з вікна дому "Під Слоном".
Перш ніж вечеря почалася по-справжньому, треба було, як виявилося, вирішити службові справи. Четверо гуситів заштовхали до зали бранця — того юнака, паношу, взятого в полон над річкою. Того самого, під яким Рейневан убив коня з арбалета.
Юнак був розчухраний і пом'ятий, на його виличній кістці наростав і набирав гарного кольору великий синяк. Ян Чапек із Сан зміряв ескорт досить неприязним поглядом, але нічого не сказав. Тільки дав знак відпустити бранця. Лицарик струсив із себе їхні руки, випростався, подивився на гуситських вождів. Здавалося б, сміливо, але Рейневан бачив, що його коліна злегка дрижать.
Якийсь час панувала тиша, яку порушувало тільки тихе торохтіння прядки бабці, що пряла в кутку.
— Панич Нікель фон Койшбург, — сказав Ян Чапек. — Вітаємо, раді гостити. Гостити ж, паничу, будемо тебе доти, доки сюди не завітає нав'ючений кінь з викупом. Ти, паничу, зрештою, це знаєш. Знаєш воєнні звичаї.
— Я служу панові Фрідріхові фон Дона! — підняв голову паноша. — Пан фон Дона дасть за мене викуп.
— Ти такий впевнений? —Ян Колюх з Весце прицілився в нього кісткою, яку саме обгризав. — Бо тут, бачиш, уже й до нас дійшла чутка, що ти кинув оком на Барбару, доцю пана Фрідріха, що підбиваєш до неї клинці. А хтозна, чи пану Фрідріхові подобаються твої зальоти? Може, він якраз потирає руки, радий, що ми його від тебе звільнили? Молися, синку, щоб це було не так.
Лицарик спочатку зблід, потім почервонів.
— У мене є ще родичі! — заволав він. — Я з Койшбургів!
— То молися і за них, щоб у них не взяла верх скупість. Бо дарма ми тебе тут годувати є будемо. У кожному разі не надто довго.
— Не довго, — підтвердив Ян Чапек. — Ось, стільки, щоб перевірити, а раптом ти помудрішаєш? А раптом відкинеш римський фарс і навернешся до істинної віри? Не кривися, не кривися! І з кращими, ніж ти, траплялося. Пан Богуслав зі Швамберка, упокій, Господи, його душу, мало не за день змінив свою долю і піднявся і з бранця до головного гейтмана Табора. Коли його брат Жижка в полон узяв і в пршибеніцькій шатлаві замкнув, прозріли панові Богуславу очі й прийняв він причастя з Чаші. У нас тут, як бачиш, є священик. То як? Наказати принести Чашу?
Паноша сплюнув на підлогу.
— Всади собі свою Чашу, єретику, — зухвало огризнувся він. — Знаєш куди.
— Блюзнір! — заволав ксьондз Бузек, підскакуючи й обливаючи вином себе та сусідів. — На багаття його! Накажи його спалити, брате Чапеку!
— Палити гроші? — недобре усміхнувся Ян Чапек із Сан. — Ти, мабуть, упився, брате Бузеку. Він вартий щонайменш сімдесят кіп грошів. Поки є тінь шансу, що за нього дадуть викуп, і волосина з його голови не впаде. Хоч би він і самого вчителя Гуса обізвав прокаженим і содомітом. Чи не правда, браття?
Зібрані за столом гусити охоче підтвердили, ревучи і гупаючи кулаками по столу. Чапек дав сторожі знак, щоби бранця вивели. Ксьондз Бузек зміряв його злим поглядом, після чого влив у себе за одним махом десь із півкварти угорського.
— Захланні, — заволав він, а язик йому вже добряче заплітався, — ви до мерзенного гроша, як ті фарисеї! А пише Па... Павло до Тимофія: бо корінь усього лихого то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від... Гик! Від віри... Не вспадкує користолюбець Царства Христового і Божого... Не можете Богові служити й мамоні!
— Не хочемо, — засміявся Ян Колюх з Весце, — одначе мусимо! Бо істинно кажу вам, без мамони нема життя.
— Але буде! — проповідник налив собі і випив одним ковтком. — Буде! Коли ми переможемо! Усе буде спільне, зникне всяка власність і маєтність. Не буде вже багатих і бідних, не буде нужди та утиску. Запанують на землі щастя і мир Божий!
— Ото наплів, — озвалася з кутка згорблена над прядкою стара. — Побожний п'янюга.
— Мир Божий, — серйозно сказав Ян Чапек, — виборюємо ми. Своїми мечами. Викуповуємо його своєю кров'ю. І нам за це належиться відповідна нагорода, в тому числі мамона. Не для того, брате, ми зробили революцію, щоб я знову повертався до Сан, до того глухого закутка. І до своєї лицарської, змилуйся Боже, чатівні, до своєї станиці, яку свиня мало не перекидає, коли їй об ріг почухатися закортить. Революція для того, щоби щось змінилося. Тим, хто програв, — на гірше, тим, хто виграв, — на краще. Бачите, любі гості, любі Рейнмаре і Шарлею, отам, на стіні, високо, герб? Це герб пана Яна з Міхаловіц, званого Міхальцем. Замок, де ми оце учтуємо, Міхаловіце, йому належав, його це був родовий маєток. Т що? Ми забрали його у нього! Наша взяла! Нехай-но тільки трошки часу знайду, драбинку принесу, здеру цей щит, на землю кину, ба ще й насцяю на нього. А на стіні свого гербового оленя повішу, на вдвічі більшому щиті! І буду тут владарювати! Пан Ян Чапек із Сан! Із садибою в Міхаловіцах!
— Ось-ось, — підхопив, обгризаючи реберця, Щепан Тлах. —Революція перемагає, Чаша тріумфує. А ми будемо великими панами! Випиймо!
— Панами, — сказала з їдкою зневагою бабця за прядкою, поправляючи куделю на пряслиці.