Мир? Компроміси? Договори? Дурниці! Вони хотіли внести поміж нас розбрат, зробити так, щоб ми почали битися між собою і вирізати один одного, а вони би дорізали недобитків. Корибут не міг про це не знати, а отже, був винен у зраді, за зраду сів у в'язницю, і йому ще пощастило, що його не стратили. І він сидів би у Вальдштайні до Судного Дня, якби не заступництво Ягайла та якби не щедрий викуп, що його Ягайло заплатив.
Тепер ми договорилися. Сидячи тут, на Одрах, Корибут і Пухала надають Таборові, я це визнаю, цінні послуги, завдяки їм обом ми міцно тримаємо Моравську Браму, бастіон проти союзу Люксембуржця з Альбрехтом і зв'язок з Польщею. Ми договорилися і стали союзниками, уклали пакт. Корибут має в моїх очах два плюси. Primo: він остаточно попрощався з претензіями на чеський престол. Secundo: він ненавидить празьке Старе Місто. Отже, нас поєднує спільність інтересів. Поки ця спільність зберігатиметься, Корибут буде моїм союзником і товаришем по зброї. Поки вона зберігатиметься. Ти мене зрозумів?
— Зрозумів. Але… Якщо можна звернути увагу…
— Кажи.
— Може, для Корибута можна було би знайти і третій плюс. З'їзд у Луцьку порізнив Ягелла з Вітольдом, а позаяк роль підбурювача відіграв Люксембуржець, Ягелло пошукає способу, щоби відплатити Люксембуржцеві за це. Можна припустити, що цим способом виявиться князь Корибут. Можна припустити, що акції Корибута сильно піднімуться. Тож, може, незайве було б ставити на цю карту?
Прокоп якийсь час гриз вус.
— Незайве, кажеш, — врешті-решт повторив він. — Ставити на карту, кажеш. Кажеш, що акції ростуть. То ти аж такий далекоглядний стратег і політик? Досі ти якось не проявляв талантів у цьому напрямку. Ти був куди кращим яко медик і маг. То що це — магія? Астрологія? Ви з литвином цим займаєтеся? Якщо так, то нехай же і я дізнаюся, що в зорях чувати, які такі несподівані події, які примхи долі нам віщують обертання небесних тіл, кон'юнкції та опозиції?
— На Петровому престолі, — обережно почав Рейневан, — невдовзі сяде новий намісник. Великий князь Вітольд до цього не доживе, помре в передостанній рік понтифікату Мартіна V. Владислав Ягелло, король польський, переживе їх обох, як Вітольда, так і Мартіна. Він покине цей наділ у четвертий рік понтифікату нового папи.
Прокоп мовчав.
— Я припускаю, — нарешті припустив він, — що віщування, як завжди, є не цілком зрозумілими. І що вони не подають конкретних дат.
— Не є, — Рейневан і оком не моргнув. — І не подають.
— Гм. Але Мартінові V, як не лічи, добрих шістдесят літ, дванадцять років від конклаву минає. Кажуть, нездужає, тож того й диви, накаже довго жити… Гм! А Вітольд, кажеш, накаже довго жити ще до нього, ще перед папою Мартіном постукає у райські ворота… Гм. Цікаво. Ти чув про гороскоп, який склав для королеви Соньки астролог Генрик з Бжега?
— Чув. Гороскоп не дуже прихильний для синів Ягелла, Владислава і Казимира. За їх королювання на польське королівство начебто мають звалитися нещастя.
— Але вони королюватимуть, — з притиском сказав Прокоп. — Обидва королюватимуть. У Вавелі. Спершу один, потім другий.
— Вони королевичі, так що це радше нормально.
— Ми говоримо про Польщу, — нагадав Прокоп. — Там ніщо і ніколи не є нормальним. Але годі про це, гороскопи бувають брехливими, не кажучи вже про ворожбитів. Та що ж, нашої цікавості до майбутніх справ не стримає ніщо. І раз ми вже завели про це мову, то що там із князем Корибутом? Що йому провіщають зорі?
— Йому, — знизав плечима Рейневан, — зорі якраз провіщають добре. Принаймні він сам так вважає. Він має померти над святою рікою, після того, як зміряється з вовком. Вовк, гадає Корибут, — це, згідно з пророцтвом Малахії, наступник Мартіна V. А свята ріка — Йордан. Князь не збирається до Палестини і не збирається над Йорданом ставати до двобою з папою. Він вважає, що це пророцтво забезпечить йому довгі роки життя.
— А ти як вважаєш?
— Духи часом кепкують з людей пророцтвами. Корибутове ж надто вже нагадує мені легенду Герберта з Орільяка, папи Сильвестра II. Папі Сильвестрові напророкували, що він помре після того, як відслужить месу в Єрусалимі, тож він гадав, що якщо туди не поїде, то житиме вічно. Він помер у Римі, відслуживши месу в храмі у Санта-Кроче. Цей храм називали "Gerusalemme".
— Ти казав про це Корибутові?
— Ні.
— І не кажи.
Director operationum Thaboritarum встав, пройшовся по кімнаті, відчинив вікно. Війнуло весною.
— У понеділок ви вирушаєте на Шльонськ. Там ви маєте вирішити важливі справи. Я довіряю тобі, Рейневане. Не підведи мене. Бо якщо ти мене підведеш, я душу з тебе витягну.
* * *
Надійшла Пальмова неділя, яку в Чехії називають Квітною. Дзвони закликали вірних на хресну ходу, потім на Службу Божу. Точніше — на дві Служби Божі.
Службу Божу для гуситів відправляв сам Прокоп Великий, верховний справця польових військ. Звичайно, за таборитською літургією, під відкритим небом, за міськими стінами, на лузі, що називався Короповим, біля Чаші на столі, накритому скромною білою скатертиною. Служба Божа для католиків, головним чином поляків, відправлялася в місті, в костелі святого Бартоломія, а служив її перед вівтарем ксьондз Колатка, пробощ з Насєдля, якого навмисне з пастирською метою було схоплено під час наїзду на Опавщину і вивезено разом з усіма літургійними шатами, причандалами і параментами.
Рейневан брав участь у гуситському богослужінні. Шарлей не брав участі в жодному. Культ, як він казав, давно вже йому остогид, а урочисте богослужіння набридло. Самсон пішов на річку і довго прогулювався берегом, поглядаючи на небо, на кущі та качок.
* * *
На Короповому лузі Прокоп Великий виголошував перед натовпом свою проповідь.
— Оце день Господній приходить, суворий! — волав він. — І лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її повигублювати з неї. Бо зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм!
— Навіть коли ви молитву примножуєте, я не слухаю вас, — промовляв з амвона Святого Бартоломія ксьондз Колатка, — ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх! Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро! Правосуддя жадайте, підтримуйте знедоленого, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Коли ваші гріхи були як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо були червоні, немов багряниця, то стануть, мов вовна, вони!
— Господь, — котився по Короповому лузі бас Прокопа, — кипить гнівом на всіх поган, а лютістю на все їхнє військо! Він їх призначив на заклання, віддав їх на різь! Їхні побиті лежать розкидані, а з трупів їхніх здіймається сморід, розтопилися гори від їхньої крові…
— Їхні думки кривдні, — промовляв спокійним голосом ксьондз Колатка. — Руїна й погибель на їхніх дорогах. Дороги спокою не знають. Правосуддя немає на їхніх стежках. Вони покрутили собі свої стежки. Тому віддалилося право від нас, і не сягає до нас справедливість! Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва та й у темнощах ходимо! Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі. Спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі.
— Прийшло твоє світло, — ксьондз Колатка простягнув руки до вірних у нефі, — а слава Господня над тобою засяяла. Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з'являється! І підуть народи за світлом твоїм, а царі за ясністю сяйва твого[65].
Сонце виглянуло з-за хмар, залило світлом усе навкруг.
— Ite, missa est[66].
Розділ дев'ятий
у якому під час таємної місії у Шльонську Рейневан піддасться численним і різноманітним перевіркам лояльності. Сам він зносить це доволі терпляче, на відміну від Самсона Медка, який почувається ображеним і не приховує цього.
Вони летіли країною, яку охоплювала весна, летіли вскач, розбризкуючи воду і болото з розмоклих шляхів.
За Градцем форсували Мораву, добралися до Опави. столиці Пшемека, князя з роду Перемишлідів. Тут поїхали повільніше, щоб не викликати підозри. Коли вони віддалялися від міста, з якого їм услід били дзвони на Angelus, Рейневан зорієнтувався, що щось тут негаразд. Зорієнтувався почасти самостійно, а почасти скерований промовистими поглядами Шарлея. Якийсь час він міркував і прикидав, чи, бува, не помиляється. Виходило, що ні. Що воно таки так. Щось тут було негаразд.
— Щось тут негаразд. Не так, як має бути. Бедржиху!
— Га?
— Ми мусили їхати на Карнів і Глухолази, так казав Прокоп. На північний захід. А їдемо на північний схід. Це ратиборський гостинець.
Бедржих зі Стражниці розвернув коня, під'їхав близько.
— Стосовно гостинця, — підтвердив він холодно, дивлячись Рейневанові в очі, — ти маєш цілковиту рацію. Стосовно решти — ні. Усе гаразд, і все так. як має бути.
— Прокоп казав…
— Тобі казав, — перебив Бедржих. — А мені наказував. Я командую цією місією. У тебе є щодо цього якісь заперечення?
— Може, мали би бути? — озвався Шарлей, під'їжджаючи своїм красенем-вороним. — Бо в мене є.
— А може, — Самсон на великому списничому огирі під'їхав до Бедржиха справа. — А може, варто було б спромогтися на дещицю щирості, пане зі Стражниці? Трохи щирості та довіри. Хіба це аж так багато?
Якщо промова Самсона й приголомшила Бедржиха, то лише ненадовго. Він відірвав очі від очей велета. Глянув скоса на Шарлея. Поглядом дав сигнал своїм чотирьом підлеглим, моравцям із затятими пиками і кострубатими лапами. Погляду було досить, щоб моравці, мов на команду, опустили лапи і поклали їх на держаки підвішених до сідел сокир.
— Трохи щирості, так? — повторив він, кривлячи губи. — Добре. Ви перші. Ти перший, велетню. Хто ти насправді?
— Ego sum, qui sum[67].
— Ми ухиляємося від теми, — Шарлей натягнув вудила свого вороного. — Ти даси Рейневанові пояснення? Чи я маю це зробити?
— Зроби це ти. Я радо послухаю.
— Ми несподівано змінили маршрут, — негайно почав демерит, — щоб обдурити шпигунів, єпископських головорізів та Інквізицію. Ми подорожуємо ратиборським гостинцем, а вони, певно, виглядають нас під Карновом і там, певно, зробили на нас засідку. Бо їм донесли, кудою ми поїдемо. Ти їм про це доніс, Рейнмаре.
— Ясно, — Рейневан стягнув рукавицю, витер чоло. — Усе ясно.