На щастя, Ґеорґові бракувало терпіння на всі ті вишукані тортури, що їх обіцяв сміхун, але у своєму роді і Ґеорґ був на висоті.
— Уночі він прийшов ще раз до мене, — вів далі Шварц. — Сів на табуретку, розчепірив ноги — то був символ абсолютної влади, якого ми, здавалося, позбулись уже давно, ще в дев'ятнадцятому столітті, і який, проте, став прикметою двадцятого. За один день я побачив зло у двох варіантах — того сміхуна і Ґеорґа, зло абсолютне і зло брутальне. З них сміхун був гірший, якщо можна тут розрізняти якісь нюанси, — він катував заради втіхи, а Ґеорґ — щоб добитися свого.
Тимчасом я придумав один план. Мені якимось чином треба було вибратися з того будинку. Отож, коли Ґеорґ сидів коло мене, я удавав, ніби мене зломлено. Я, мовляв, ладен сказати все, якщо він мене пощадить. На його обличчі з'явився ситий, презирливий оскал людини, що ніколи не перебувала в подібній ситуації, а тому вважає, ніби вона вийшла б з неї, як герой у шкільній читанці. Але такі типи ніколи не витримують.
— Знаю, — докинув я. — Я чув колись, як заволав один гестапівський офіцер, коли прищикнув собі пальця, вбиваючи в'язня сталевим ланцюгом. А той, кого вбивали, мовчав.
— Ґеорґ пнув мене чоботом, — розповідав Шварц.
— То ти ще хочеш ставити свої умови? — запитав він.
— Я не ставлю умов, — заперечив я. — Але якщо ви повернете Гелен до Німеччини, вона знову втече або вчинить самогубство.
— Дурниці! — засопів Ґеорґ.
— Гелен не дорожить життям, — сказав я. — Вона знає, що в неї рак і що їй уже не вилікуватись.
Ґеорґ вирячився на мене.
— Брешеш, стерво! У неї жіноча хвороба, а не рак!
— У неї рак. Про це дізналися ще в Цюриху, при першій операції. Уже тоді було запізно лікувати. І їй про це сказали.
— Хто сказав?
— Лікар, який оперував її. Вона вимагала від нього правди.
— От свиня! — проревів Ґеорґ. — Ну, я ще доберуся до тієї сволоти! За який-небудь рік ми зробимо Швейцарію німецькою! От недолюдок!
— Мені хотілося, щоб Гелен повернулась додому, — сказав я. — Та вона відмовилась. Але гадаю, вона погодилась би, якби я їй сказав, що нам треба розлучитися.
— Просто сміх!
— Я зміг би повестися так огидно, що вона зненавиділа б мене на все життя.
Я бачив, як напружено думав Ґеорґ. Я сперся на руки і не зводив з нього очей. Мені заболіло перенісся, так намагався я нав'язати йому свою волю.
— Як це? — нарешті вимовив він.
— Вона боїться, що від неї вже тхне і що нею гидують. Якби я таке сказав, вона б мене зреклася навіки.
Ґеорґ роздумував. Я, здається, міг навіть прослідкувати за ходом його думок. Він розумів, що моя пропозиція сприятлива для нього. Навіть коли б він і вибив з мене адресу Гелен, вона ще більше зненавиділа б його; якщо ж я поставлюся до неї як негідник, вона зненавидить мене, а він зможе виступити в ролі рятівника і сказати їй: "Хіба я не казав тобі завжди про це?"
— Де вона мешкає? — спитав він.
Я назвав вигадану адресу.
— Будинок має з півдесятка виходів, — додав я. — Через підвал і суміжні вулиці. Вона зможе легко втекти, якщо з'явиться поліція. Та вона не втече, якщо прийду я сам.
— Або я, — перебив Ґеорґ.
— Вона подумає, що ви мене вбили. А в неї є отрута.
— Дурощі!
Я чекав.
— — А що ти за це хочеш? — спитав Ґеорґ.
— Щоб ви мене^відпустили.
Він осміхнувся. Його посмішка нагадувала оскал звіра. І я одразу зрозумів, що він нізащо в світі не відпустить мене.
— Гаразд, — трохи згодом сказав він. — Поїдеш зі мною. Я буду стежити, щоб ти не викинув якогось коника. Ти скажеш це їй при мені.
Я кивнув.
Ну, давай! — Ґеорґ підвівся з табуретки. — Умийся он там під краном.
— Я беру його з собою, — кинув Ґеорґ одному з гестапівських бовдурів, що сидів у кімнаті і, забавляючись, приміряв собі оленячі роги.
Той викинув руку у нацистському вітанні і побіг відчинити дверцята Ґеорґової машини.
— Сідай сюди, поряд, — наказав Ґеорґ. — Дорогу знаєш?
— Звідси ні. Знаю тільки від Cannenbiere.
Ми помчали крізь вітряну й холодну ніч.
Я сподівався, що коли машина їхатиме повільніше або десь зупиниться, мені вдасться якось вискочити з неї; але Ґеорґ мої дверцята замкнув. Кричати теж було марно — ніхто не прийде на допомогу людині, яка гукає з німецької машини; крім того, поки я двічі гукну з закритого лімузина, Ґеорґ приб'є мене.
— Гляди мені, я сподіваюсь, що ти сказав правду, — пробурчав Ґеорґ. — А якщо дуриш мені голову, то я звелю зідрати з тебе шкіру й посипати перцем…
Я сидів, зіщулившись, на своєму місці, коли машина загальмувала перед якимсь возом, що несподівано виринув із темряви, я навмисне клюнув носом об стінку кабіни.
— Ти мені не придурюйся, боягузе, не прикидайся непритомним! — гаркнув Ґеорґ.
— Я зовсім заслаб, — відповів я, поволі підводячись.
— Жалюгідна ганчірка!..
Тимчасом я відірвав підкладку за поясом штанів; коли машина загальмувала вдруге, я намацав рукою лезо бритви; на третій раз я, вдарившись головою об запобіжне скло, уже встиг вийняти лезо; в темряві машини Ґеорґ не міг побачити, що у мене в руці.
Шварц підвів голову. У нього на чолі виступили дрібненькі крапельки поту.
— Він би нізащо в світі не відпустив мене… — мовив Шварц. — Адже і ви так гадаєте?
— Звичайно, не відпустив би.
— На повороті я раптом голосно гукнув: "Обережно! Зліва!.." Мій несподіваний крик подіяв швидше, ніж Ґеорґ устиг щось подумати. Голова його мимоволі сіпнулась ліворуч, і він загальмував, міцніше охопивши руками кермо. В ту ж мить я кинувся на нього. Лезо, вправлене в шматочок пробки, було невелике; але я різонув ним збоку по шиї і з силою потягнув через дихальне горло. Випустивши кермо, Ґеорґ схопився рукою за горло. Потім безсило похилився до лівих дверцят. Машина рвонулась і врізалася в густий чагарник. Дверцята розчинилися навстіж, і Ґеорґ випав з машини. З нього цівкою текла кров, він тільки хрипів.
Я вибрався з машини і прислухався. В навколишній тиші мотор, здавалося, аж ревів. Я вимкнув його, і тоді тиша зашуміла, наче вітер. То шуміла кров у моїх вухах. Спостерігаючи за Ґеорґом, я шукав своє лезо. Воно блищало на підніжці машини. Я взяв його в руки і став чекати. Я не був певен, що Ґеорґ не схопиться на ноги; трохи згодом він дриґнув кілька разів ногами і завмер. Я кинув лезо, потім знову підняв і встромив у землю. Вимкнув світло й знову прислухався. Навколо було тихо. Я не продумав заздалегідь, що робитиму далі, отож тепер мусив діяти якомога швидше. Чим пізніше розкриється вбивство, тим краще для мене.
Я роздягнув Ґеорґа і спакував його речі. Потім відтягнув труп у кущі. Поки його знайдуть, мине певний час, а далі мине ще якийсь час, поки з'ясують, чиє то тіло. Може, мені пощастить і його просто не впізнають.
Перевіривши машину, я переконався, що вона справна. Я вивів її знову на дорогу. Тут мене занудило, і я вирвав. У машині знайшовся кишеньковий ліхтарик. Сидіння і дверцята були забризкані кров'ю. Але все те було обтягнуто шкірою, тому кров стиралася легко. Ставши біля канави, я Ґеорґовою сорочкою помив машину. Змив кров і з підніжки. Підсвічуючи собі ліхтариком, я витирав машину, поки вона стала зовсім чиста. Потім помився сам і знову сів за кермо. Мені гидко було сидіти на місці Ґеорґа; у мене було таке відчуття, ніби він ось-ось стрибне з темряви мені на спину. Я ввімкнув мотор і поїхав.
Машину я лишив на певній відстані від квартири, у провулку. Саме йшов дощ. Я перетнув вулицю й глибоко зітхнув. Поступово знову став відчувати, як болить моє побите тіло. Я зупинився перед вітриною продуктового магазину, у якій лежала риба, і збоку побачив дзеркало. На сріблястій поверхні неосвітленого скла важко було розгледіти себе як слід, та все ж я побачив, що обличчя моє розпухло й рясніє синяками. Я глибоко вдихнув вологе повітря. Здавалося неймовірним, що я лише кілька годин тому був на цій вулиці — відтоді ніби минула ціла вічність.
Мені вдалося непомітно пройти повз консьєржку. Вона вже спала і тільки щось пробурмотіла уві сні. Пізній прихід пожильців для неї не був чимось незвичайним. Я хутко подався сходами нагору.
Гелен у кімнаті не було. Я поглянув на ліжко, на одежну шафу. Канарейка, розбуджена світлом, почала співати. В ту ж мить на вікні з'явилась кішка і вп'ялася блискучими очима в кімнату, наче проклята душа. Я почекав кілька хвилин. Потім Тихенько прокрався до кімнати Лахмана й обережно постукав у двері. Той одразу ж прокинувся. Біженці сплять сторожко.
— Це ви… — промовив Лахман, потім глянув на мене і замовк.
— Ви що-небудь сказали моїй дружині? — спитав я.
Він похитав головою.
— Її не було вдома. Я заходив годину тому, вона ще не повернулась.
— Ну, слава Богу.
Лахман дивився на мене, як на божевільного.
— Слава Богу, — сказав я ще раз. — Тоді її, напевно, не схопили. Вона просто-кудись вийшла.
— Просто кудись вийшла, — повторив Лахман. — А що сталося з вами? — спитав він.
— Мене допитували. А потім я втік.
— Поліція?
— Гестапо. Але те вже минулося. Лягайте знову спати.
— Гестапо знає, де ви?
— В такому разі я не був би тут. Ще до світанку я зникну звідси.
— Секундочку! — Лахман видобув кілька образів і чоток. — Візьміть. Часом це впливає чудодійно. Гіршу вдалося з цими речами перейти кордон. Народ у Піренеях дуже побожний. Ці речі благословив сам Папа Римський.
— Справді?
Лахман відповів мені з чарівною посмішкою:
— Якщо вони рятують нас, то їх благословив сам Бог. До побачення, Шварце.
Я повернувся до своєї кімнати й почав спаковувати речі. Я відчув себе спустошеним, але нерви у мене були напружені, як струни. В шухлядці у Гелен я знайшов пачку листів з адресою на марсельський поштамт "до запитання". Я машинально поклав їх у її чемодан. Знайшов паризьку вечірню сукню Гелен і теж поклав туди. Потім сів до умивальника й запустив руку у воду. Обпечені пальці нестерпно боліли. Коли я глибоко вдихав, боліло і в грудях. Я бездумно дивився на вологі дахи будівель.
Нарешті почулися кроки Гелен. Вона стала в дверях, як прекрасний вмираючий ангел.
— Що це ти робиш? — Вона ще нічого не знала. — Що трапилось?
— Нам треба тікати, Гелен, — відповів я. — І якнайшвидше.
— Ґеорґ?..
Я мовчки кивнув. У думці вирішив розповідати про свою пригоду якомога менше.
— Що з тобою сталося? — злякано спитала вона, придивляючись до мене.
— Мене арештували.