Люби ближнього твого

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 38 з 59

Керна це підбадьорило.

— Це той самий? — спитав жандарм, що привів його.

Жандарм за столом мигцем поглянув на Керна.

— Може, й той. Точно сказати не можу. Надто вже темно було тоді.

— То я подзвоню Аммерсу, він мусить впізнати його, — сказав другий поліцай і вийшов.

— Що ж це ви, голубе, — звернувся до Керна з-за столу знайомий. — Я думав, ви вже давно забралися звідси. Тепер буде вам біда. Аммерс написав про вас сюди.

— А я не можу знову втекти? — квапливо спитав Керн. — Ви ж знаєте, що…

— Це виключено. Єдиний вихід звідси — через сіни. А там стоїть ваш друг і дзвонить по телефону. Ні, тепер ви попались-таки. І потрапили в лапи саме найпильнішому з моїх колег, який жадає дістати підвищення.

— Прокляття!

— Так, справи ваші незавидні. Особливо тому, що ви вже раз дременули. Тоді я мусив написати рапорт, бо знав, що Аммерс перевірить мої дії.

— Святий Ісусе! — Керн відступив крок назад.

— Можете навіть сказати: Ісусе Христе, — заявив жандарм. — Та цього разу і він вам не допоможе, вас засадять тижнів на два.

За кілька хвилин прийшов Аммерс. Він так біг, аж захекався. Його цапина борідка лисніла від поту.

— Авжеж, це він! Уже, певно, не чкурне, га? — спитав Аммерс.

— Тепер уже ні, — запевнив його жандарм.

— Млин Господній меле повільно, — єлейно, з тріумфом продекламував Аммерс. — Повільно, але несхибно… Кухоль ходить по воду, поки розіб'ється, хе-хе…

— А ви знаєте, що у вас рак печінки? — перебив його Керн. Він навряд чи сам усвідомлював, що говорить. Не міг він також сказати, чому ці слова спали йому на думку. Він лише раптом ошаленів і, ще не збагнувши всього свого лиха, машинально спрямував усі помисли на те, щоб якомога сильніше вразити Аммерса. Ударити його він не міг — це б тільки збільшило йому кару.

— Що?

Від несподіванки Аммерс забув закрити рота.

— Рак печінки! — Керн побачив, що влучив у ціль, і знову кинувся в атаку: — Типовий випадок! Я медик і добре це бачу! Не мине й року, як почнуться страшенні болі й ви помрете жахливою смертю! І не буде вам ніякого порятунку. Абсолютно ніякого!

— Та це ж…

— Млин Господній! — докинув Керн. — Як ви сказали? Повільно, поступово! І так протягом років!

— Пане жандарм! — репетував Аммерс. — Я вимагаю захистити мене від цієї особи!

— Пишіть заповіт, — напосідав Керн. — Це єдине, що вам лишається зробити в житті! Вас пожере хвороба зсередини, ви згниєте живцем!

— Пане жандарм! — Аммерс дико озирався навколо, шукаючи порятунку. — Ви повинні захистити мене від цих образ.

Перший жандарм іронічно поглянув на нього.

— Поки що він вас не образив, — заявив він. — Поки що він лише поставив вам діагноз.

— Я вимагаю все це записати до протоколу! — галасував Аммерс.

— Ви тільки гляньте на нього! — Керн показав пальцем на Аммерса, і той відсахнувся, наче то був не палець, а змія. — Свинцево-сірий колір обличчя в стані збудження, очні яблука жовтаві — вірна ознака! Кандидат у мерці! За нього лишилось тільки відправити панахиду!

— Кандидат у мерці! — скаженів Аммерс. — Запишіть до протоколу кандидата в мерці!

— "Кандидат у мерці" теж не образа, — пояснив перший жандарм, не приховуючи зловтіхи. — На це ви не можете скаржитись. Ми всі — кандидати в мерці.

— Печінка розпадеться в живому тілі! — Керн побачив, як Аммерс раптом зблід. Він підступив до нього ще на крок. Аммерс відступав од нього, немов од сатани. — На початку не помітно нічого, — в нестямному тріумфі провадив далі Керн. — І визначити щось певне теж важко. Та коли вже щось помітиш, тоді запізно. Рак печінки! Найповільніша й найжахливіша смерть у світі!

Аммерс уже тільки мовчки безпорадно дивився на Керна, не відповідаючи нічого. Його рука мимовільно лягла туди, де міститься печінка.

— Замовкніть нарешті! — несподівано гримнув другий жандарм. — Досить нам цих балачок! Сідайте он туди й відповідайте на наші запитання. Відколи ви перебуваєте у Швейцарії?

* * *

Другого дня вранці Керна повели до окружного суду. Суддя — літній, огрядний чоловік із червоним округлим обличчям — виявився гуманною людиною, проте допомогти Кернові не міг: порушення закону було очевидним.

— Чому ви не з'явились до поліції, коли нелегальна перейшли кордон? — спитав він.

— Бо мене тоді одразу б і вислали знову, — стомлено відповів Керн.

— Так, звичайно, вислали б.

— А по той бік кордону я мусив би знову з'явитись до найближчого поліційного відділка, коли б не бажав порушити закон. Потім мене звідти в першу ж ніч переправили б знову до Швейцарії.

А з Швейцарії знову туди. А звідти — знов сюди. Так би я тинявся між прикордонними постами, поки пропав би з голоду. Що ж нам іще лишається, як не порушувати закон?

Суддя знизав плечима.

— Я вам не можу допомогти. Я змушений вас засудити. Найменша кара — два тижні в'язниці. Такий закон. Він вимагає від нас захищати країну від напливу біженців.

' — Я знаю.

Суддя ще раз подивився в свої папери.

— Єдине, що я можу зробити, це написати прохання до вищої інстанції, щоб вас засудили не до тюремного ув'язнення, а тільки до арешту.

— Щиро дякую, — мовив Керн. — Але мені це байдуже. У цьому відношенні в мене вже немає ніякого честолюбства.

— І зовсім не байдуже, — почав уже хвилюватися суддя. — Навпаки, це навіть дуже важливо з точки зору почесного права громадянства. Якщо вас тільки потримають під арештом, у вас не буде судимості — ви, певно, цього ще не знаєте!

Кілька секунд Керн мовчки дивився на цього наївного, лагідного чоловіка, потім сказав:

— Почесні права громадянства… Що мені до них? Адже я не маю найелементарніших громадянських прав! Я просто тінь, привид, громадянський мрець. Навіщо ж мені тоді те, що ви називаєте почесними правами громадянства?

Суддя помовчав хвилину.

— Вам повинні видати хоча б якісь документи, — зрештою сказав він. — Певно, можна буде порушити клопотання, щоб вам видали якусь посвідку через німецьке консульство!

— Рік тому чеський суд уже пробував це зробити. Клопотання було відхилено. Для Німеччини ми більше не існуємо. А для решти світу — тільки як об'єкти поліційного нагляду.

Суддя похитав головою.

— Невже Ліга Націй і досі нічого не зробила для вас? Адже вас багато тисяч, і якесь право на існування ви повинні мати!

— Ліга Націй уже кілька років обговорює питання видачі нам посвідок про особу, — терпляче пояснював Керн. — Але кожна країна прагне підсунути нас комусь іншому. Тому ця справа, очевидно, зволікатиметься ще чимало років.

— Ну, а тим часом…

— А тим часом… ви ж самі бачите…

— О Господи! — зовсім безпорадно вигукнув суддя на своєму м'якому швейцарському діалекті. — Ну й проблема! Що ж буде з вами далі?

— Цього я не знаю. Для мене важливіше, що буде зі мною зараз.

Суддя провів рукою по залиснілому од поту чолу і знов поглянув на Керна.

— У мене є син, — мовив він, — приблизно вашого віку. Мені важко уявити, щоб його так гнали звідусіль тільки за те, що він народився…

— А в мене є батько, — перебив його Керн. — Якби ви побачили його…

Не доказавши, він одвернувся до вікна. Там, за вікном, осіннє сонце мирно світило на обтяжену плодами яблуню. Там, надворі, була воля. Там десь була Рут.

— Мене цікавить одне питання, — сказав суддя після недовгої паузи. — До справи це вже не стосується. Але я все ж хотів вас запитати: ви ще бодай у щось вірите?

— О, так. Я вірю у святий егоїзм! У безсердечність! Вірю в брехню! У зашкарублість людських душ!

— Саме цього я боявся. Та й чого іншого можна од вас чекати…

— Це ще не все, — спокійно вів далі Керн. — Я вірю ще й у людську доброту,, в справжню товариськість, вірю в любов і готовність допомогти один одному! Я все це спізнав. Можливо, навіть ліпше, ніж хтось, кому живеться краще.

Суддя підвівся й, незграбно обминаючи своє крісло, підійшов до Керна.

— Приємно чути од вас такі речі, — пробурмотів він. — Коли б тільки знати, чим вам допомогти!

— Нічим не можна, — відповів Керн. — Тепер і я вже знаю закони, а один мій приятель — той прямо-таки фахівець у цій галузі. Відсилайте мене до в'язниці.

— Я вас передам до камери попереднього ув'язнення, а вашу справу — до вищого суду.

— Якщо це полегшить вирок, що ж — будь ласка. Якщо це лише затягне процедуру, то я краще волів би до в'язниці.

— Це триватиме не довше, я подбаю про все.

Суддя вийняв із кишені величезний гаман.

— На жаль, лишається тільки ця примітивна форма допомоги, — трохи повагавшись, сказав він і дістав з гамана згорнуту вчетверо банкноту. — Мені дуже прикро, що не можу для вас нічого іншого зробити…

— Це єдине, що нам справді допомагає, — відповів Керн, беручи гроші. І водночас подумав: "Ого, двадцять франків! Яке щастя! Їх вистачить Рут, щоб дістатися до кордону!"

* * *

Написати їй Керн не наважився. Адже через лист виявилося б, що вона вже давненько живе у Швейцарії, і її могли б засудити. А так ще лишається надія на звичайне виселення; або, коли пощастить, просто випустять з лікарні без будь-яких причіпок.

Першого вечора він був пригнічений, нервував і довго не міг заснути. Йому весь час ввижалася Рут на ліжку в гарячці. Потім приснилося, ніби її вже ховають, і він знову прокинувся, охоплений жахом. Сів на нарах і довго так просидів, обнявши руками коліна. Бадьорився, хотів не піддаватись, але відчував, що не сила. "Це тому, що зараз ніч, — думав він, — ніч і нічні страхи; удень страхи не виходять за рамки можливого, їх можна осягнути розумом, а страхи нічні — нічим не обмежені".

Він устав і почав ходити по тісній камері. Дихав повільно і глибоко. Потім скинув піджак і став робити гімнастику. "Не можна розпускати нерви, бо тоді я пропав, — думав він. — Здоров'я — головне!" Присів раз, удруге, зробив кілька поворотів у талії, і поступово йому вдалося зосередити свою увагу на вправах. Потім пригадався вечір у віденському поліційному відділку й той студент, що навчав його боксу. Обличчя Керна скривилося в усмішку. "Якби не той студент, я напевно не зумів би вчора так дати відсіч Аммерсові, — подумав він. — Той студент і, звичайно, якби не Штайнер. І якби не все оце суворе життя останніх років. Нічого, хай воно мене загартовує, аби не задушило. Я буду оборонятись". Він став вільніше, гойднувся на пружних, напівзігнутих ногах, замахнувся і, подавшись усім тілом, послав у темряву довгий прямий удар кулаком: правою, лівою, потім навпереміну кілька аперкотів, та все швидше, частіше — і раптом у темряві, наче привид, замаячіла біла цапина борідка Аммерса з хворою печінкою: заняття набуло живого змісту.

35 36 37 38 39 40 41