їхні клотики були увінчані масивними ковпаками.
— Ходимо з радарами,— пояснив мені ДЇазгут.
До кубрика вів широкий трап — не крутий, а похплий. Замість поручнів там висіли фалрепи, обшиті бузковим оксамитом. Я так звик до нашої російської стрімкості, що на похилому трапі ледь не зламав собі ноги. Друзі діставали з холодильника банки з соками.
Я запитав їх, як живуть за океаном.
— Живуть,— розповідає Мазгут.— Жалоби й голоду не знають. Хмарочосі! й не гойднулись. І манаття всякого багато. Спочатку очі розбігаються. А потім швидко звикаєш, ніби так і треба. У мене в Касимові мама в сорок першому кропиву варила, а там гречкою та кукурудзою свиней годують. Проте до росіян ставляться чудово. їдеш, бувало, вулицею. Бачать — матрос з Росії. Кожна машина перед тобою зупиниться. Сідай у неї — вважатимуть за честь. ОБ, одразу тобі кермо пропонують. Веди сам! Куди тобі треба. Ну, ми водити машин не вміємо. А деякі диваки бралися за кермо. Шість вітрин у Фріско розбили. Так і в'їхали на машинах у магазини. ї хоч би тобі що! Навіть штрафу не платили.
Я уважніше придивлявся до друзів і раптом побачив гарних юнаків, упевнених в собі та в тому ділі, яке вони зобов'язані виконувати задля перемоги. В цей момент, не приховую, мені захотілося й на себе подивитися збоку — чи я змінився? Чи такий я, як вони?
Тоді ми й розлучилися, і наші шляхи-дороги розійшлися. Лише одного разу біля Каиінового Носу я бачив, як, увесь у шумовинні піни, пройшов ТАМ-216: він вів так званий вільний пошук ворога. Час для мене спливав тоді швидко.
Уже наближалася наша перемога, коли я випадково почув, що на сусідньому з нами "новику" служить радиет-юнга. Заради цікавості я перескочив з борту "Грізного" на палубу старого мілоносця-ветерана. Ця зустріч запам'яталася мені на все життя...
Зсунувши навушники на скроні, в радіорубці есмінця си-ш худорлявий чоловік з сивизною в чубі й страдницьким загостреним носом. Мене особливо вразила велика кількість електрогрілок. Чотири жаровні стояли круг нього. Він повагом повернув до мене голову, і я ледве впізнав у ньому Маз-гута Назипова.
_ А де ж Коля? — запитав я тієї ж миті.
...Це сталося в Карському морі при повному штилі, коли арктична вода була схожа на чорне скло. ТАМ-216 у складі номерного конвою тримав курс на Діксон. Все було спокійно, коли з одного сторожовика дали загадкове радіо — передача обірвалася на півслові. Командир ескорту передав наказ на ТАМ-216 відхилитися від генерального курсу й діяти самостійно, відповідно до обставин. З чорної гущі липкого мастила вихопили лише одного матроса. Він помер на трапі, що вів до лазарету, не встигнувши нічого повідомити. Але було ясно, що ворог чигає десь поблизу. ТАМ-216 почав промацувати під собою темну й холодну безодню.
— Я добре пам'ятаю цю мить,— розповідав Мазгут, продовжуючи прослуховувати ефір.— Акустик раптом крикнув, що засік шум гвинтів, і одразу дав пеленг. Ми пішли на човен, готуючи до залпу "їжаки" з бомбами. Повір мені, Саво, ніякого сліду від торпеди ми не бачили. Перископа також ніхто не помітив. Пролунав вибух, і все полетіло к бісовій матері. Прилади вирвало з бортів з м'ясом. Вони так і повисли на пружинах амортизаторів. Радіорубка перетворилася на звалище, я ледве виліз із купи металу. Корпус дефюрму-вало від корми, до форштевня. Наш "тамик" дрібно тремтів. Ніколи не забуду цієї картини: з води раптом виперло гтинти корабля, і вони продовжували обертатися на залишках інерції...
— А що з Колею? — запитав я.
— Зачекай... Ми вїдпомпували паливо за борт, щоб хоч трохи виправити крен. Я взяв радіопереноску, яка, мені здалося, була справна, і на містку сів з нею біля ніг командира. "Передавай, передавай!" — переконував він мене. Я цокотів і цокотів у ефір, що торпеда не дала сліду. Що це не міна! Нова німецька торпеда, яка не залишає сліду на воді... А над містком уже шаленіло полум'я.
— Ви загорілися від вибуху?
Ні. Це Коля Поскочін квапливо спалював секретпі карти й усі документи. Командир наказав викинути за борт понтони. Ми з Колею залишилися. Ми були ще потрібні... " працював на ключі, а він випускав у небо ракету за ракетою. Ми сподівалися, що нас помітять з ескорту. Корабель раптом почало трясти. Ох, і тряска ж була... Зуб па зуб не попадав. Тоді командир наказав і нам, юнгам, залишити палубу. Мені він дав пакет з партквитками офіцерів, а Колі вручив клуночок з орденами. Понтони з нашими людьми вже погойдувало віддалік.
— І пішли всі, крім командира? — запитав я знову.
— Ти що! В рубці залишились офіцери. Вони сиділи па дивані й курили цигарку за цигаркою. Це були останні цигарки в їхньому житті. Не залишили гармат і дві комеи-дорські обслуги.
— А що в цю мить сказав тобі Коля?
— Ми вже збігали по трапу, і Коля раптом смикнув мене за куртку. "Мазгуте,— сказав він мені,— здається, амба!"
— І більше нічого?
— Жодного слова... Ми занурились у воду згідно з інструкцією. Спочатку по коліна, потім до паху. Повільно ввійшли в море грудьми. Розрив серця від різкого охолодження з нами не стався, і ми з Колею попливли. Неподалік гойдало червоний буй, зірваний вибухом з нашої корми. Я знав, що доки підійде понтон, біля буя ми зможемо протриматися хвилин зо три. Можливо, п'ять — пе більше.
— Ви пливли поряд?
— Весь час. Але н, дужчий, метрів на два попереду Колі. Здається, йому заважав плисти клуночок з орденами. Я часто озирався до Колі й раптом побачив, як з води — ну, зовсім поруч зі мною! — вирвалася рубка підводного човна з —мокрими прапорами. Вони висіли мов ганчірки. Один був імперський зі свастикою та з орлом. А другий... Ти не повіриш, але я готовий заприсягтися, що на чорному тлі другого був череп з кістками — такі малюють на будках трансформаторів високої напруги. Дві наші обслуги відкрили вогонь з палуби. Врізали точно по рубці, навіть поручні зірвало. Після цього німці одразу ж пішли під воду. З-під води вони садонули другу торпеду... Навіть сплеску ие було. Піднявся вогненно-рудий стовп, у якому загинули всі хлопці. Цього разу всі. Тоді човен сплив удруге, і я не одразу зрозумів, що нас обстрілюють з кулеметів. До буя було вже недалеко... Зачекай,— сказав Мазгут, зсовуючи навушники зі скронь на вуха; він вслухався у розсип морзянки й відкинувся на спинку вертушки.— Ні, це не нам... викликають твій есмінець.
Замовкнувши, він присунув до себе ще одну грілку: •— Дуже мерзну. Став таким здохляком відтоді. Майже ЕСІХ з нашого "тамика" демобілізували. Хотіли й мене. Але я виблагав у лікарів право сидіти за ключем до перемоги. От тільки мерзну...
Мені зробилося лячно, я сказав:
_ Мазгуте, чому ти нічого не кажеш про Колю?
_ Я скажу... Колю вбили з кулемета. Прямо в спину.
Він так і пішов "на грунт з клуночком орденів. Все? ^
— Ще не все. Я довго потім бачив Колю...
— Уві сні?
_ Ні у воді... Коля довго світився з глибини білою плямою. Потім ця пляма почала поволі тьмяніти. І нарешті глибінь моря поглинула його... назавжди. Ось тепер, здається, все,— твердо закінчив Мазгут, не дивлячись мені в очі.— Тепер Колі було б шістнадцять років.
— Як і мені,— сказав я... Ми були з ним однолітки.
РОЗМОВА П'ЯТА
Ця розмова була найкоротша.
— А далі,— заявив мені Огурцов,— писатиму я сам. Ви тільки не втручайтеся.
— Вибачте... а чому так? Я ж автор цієї книжки.
— Як би ви не старалися, вам усе одно краще за мене про флот не написати.
Я пішов ображений. Не знаю, що там у нього вийде.
Тепер, коли діло вже завершується, я можу зізнатися, що працювати з Огурцовим було нелегко. Чоловік різкий і впертий, він інколи пригнічував мою волю, я мимохіть підпадав під його вплив. Мені було дуже важко писати про нього як про хлопчика, коли я бачив перед собою вже не хлопчика, а круту, сильну натуру...
Ввечері я зателефонував Огурцову:
— Гаразд. Пишіть самі. Не будемо сваритися.
— Не треба,— погодився Огурцов.
— А як ви вирішили назвати цю останню частину?
— "Крапля меду".
— При чому тут мед? І чому лише крапля?
— Тому що в спільній нашій перемозі є й мого меду крапля. Хоч і маленька, але без неї бочка не була б повна...
Пізніше він сам змінив своє рішення і назвав частину інакше. Щоправда, ця "крапля меду" мені трапилася в тексті, але вже наприкінці книжки... Гаразд, не буду втручатися! Хоче писати сам — хай пише.
Хто побачив дим голубуватий, Що вставав клубками на воді, По дорозі піде він проклятій — По дзвінкій, морській, навстріч біді.
Е. Багрицький
Ось вони — погойдуються біля пірсів, підсосуючи в свої днища прісну воду й тягучий мазут. У них вузькі й хижі корпуси^ розхитані від вібрації на високому форсажі, вм'ятини в бортах від штормів та бомбувань. Інколи вони, зальо-дянілі, пливуть в океані, ніби живі айсберги, і під вагою крижаних бурульок лопаються тонкі антени. їхні похилі палуби дрібно здригаються від роботи турбін, а теплі маси повітря переміщаються над ними шарами.
Це і є есмінці — мої улюбленці.
З трепетом ступив я на палубу "Грізного".
Перше враження — всі заклопотані, й нікому нема до тебе діла. Друге враження — все тут не так, як пишуть у книжках. Не так гадалось. Не так і мріялося. Відполірована сталь палуби де-не-де взялася іржею, залита мазутом. Холодно, але не часто зустрінеш матроса в бушлаті. Команда в робах, і подоли голландок майже до колін. В багатьох у зубах або в кишенях — викрутки. По трапах бігають, немов мавпи, майже не торкаючись руками поручнів. А трапи — як стіна, майже вертикальні. Тра-та-та-та! — і вже злетів нагору. Тру-ту-ту-ту! — і він уже внизу...
Граючись ланцюжком дудки, до мене підійшов розсильний.
— У першу палубу,— сказав він мені.
Ще одна новина. Скільки існує відсіків, стільки й палуб. По суті будь-яке приміщення на кораблі — це і є палуба. Моряки, спускаючись у кубрик, кажуть: "Я іду на палубу",— і називають її номер.
Тримаючи в руці речовий мішок, я крокував по рейках мінної доріжки. За мною бігло кудлате цуцепя й нюхало мої вузенькі штани. На трапі, який веде на півбак, цуценя відстало. Йти було слизько. Я опинився в носі есмінця, а там — люк. Почав опускатися по крутизні спиною паперед, мене ляснули знизу:
К — Корова!
^Стрімголов скотився вниз, випустивши мішок, а мені сказали.^^ скелет. Розкидається тут маслаками!
Я потрапив у тамбур люка, звідки двері вели до баталер-ки ніби до магазину: біля ваг з гирями стояла людина в білому халаті й напружено різала ножем мерзле масло:
— А де тут перша палуба? — запитав я її.
— Нижче.