Чи не перебільшує він небезпеки? Може, це просто збіг обставин? А коли його підозра має підставу? Тоді треба будь-що вимагати повернення путівника.
— Мені потрібна ця книга,— повторив він Ніні.
— Навіщо? Купимо іншу.
— Нічого не знаю. Вони мусять її повернути.
Ніна знову звернулась до вартового. Той повернувся ще раз, потім сказав, що говорив з черговим по телефону. Він залишив книгу на столі, але хтось її взяв.
Руперт вирішив, що наполягати марно, навіть небезпечно.
— Гаразд,— етенув вій плечима.— Хай і так, ходімо подивимось вашу панораму. Опісля повернемось, може, знайдеться...
— Чудово! — зраділа Ніна.— Хоч, я гадаю, ми змогли б купити її. Вони є у будь-якій книгарні.
— Англійською мовою?!
— Так. Наші студенти користуються ними. Руперта зросив піт, і Ніна відчула його хвилювання.
— Не треба сердитись. У нас бувають недогляди. Навіщо приймати все так до серця?
Вони вийшли на вулицю, де ждала машина; поряд з водієм сидів Федір і читав книгу в синій обгортці. Руперт аж здригнувся.
— Вона у Тедді! — вигукнув він.
— Я купив російський путівник,— проказав той, байдуже споглядаючи Руперта.— От чудасія! Я досі не знав, що Севастополю дав ім'я Суворов і що це по-грецьки означає: "Чудове місто". А ви знали це? — спитав він Руперта, коли той сідав у машину.
— Нічого я не знав,— буркнув Руперт.
Вій намагався розгадати цю людину. Клеїть дурня чи вдає з себе простачка? Мабуть, навмисне підстроїв усе?
Що він може знати? Чому придбав цього путівника російською мовою? На худорлявому, спокійному обличчі Федора годі було щось розібрати. Та, можливо, подумав Руперт, і його власне лице скаже не більше. До того ж Тедді й не відає, як мучить його совість.
"Боже, ну і встряв же я!" — ганив він себе. Хоч не це було головне, а той душевний розлад, який виник у нього після всіх пригод. Боротьба двох світів відбувалася тепер у його власному серці. Це він добре розумів.
Машина одвезла їх до іншої гори і, висівши з неї, вони опинились у круглій будові та побачили панораму оборони Малахового Кургана. Тут було зображено всі подробиці битви: солдати, великі й малі гармати, ядра, лікарі в закривавлених фартухах, розбиті окопи, генерал у зеленому кітелі, а біля підніжжя — англійські й французькі загони під білими хмарками вибухів. Все так мистецьки виконано, що Руперт раптом відчув себе у вирі бою.
"Війна, одна війнаї — сумно хитав він головою.— Весь цей край ніби навмисне створено для війни".
Війни одного століття переходили у інше, і кров багатьох солдатів насичила ці казкові пагорби. Тепер вони вийшли на повітря. Яке щастя — знову опинитися під гарячим промінням мирного сонця! Поїхали до відділку, але книгу так і не знайшли. Ніхто не знав, де вона поділась, одначе пообіцяли, що обов'язково знайдуть та надішлють йому, де б він не був.
Руперт поклав собі негайно їхати додому. Одлетить завтра ж. Треба тікати, поки вони не виявлять оті його дурнуваті записи, які говорили про те, що край цей — дуже зручна арена для нової січі, нового братовбивства й кровопролиття.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Проте вранці він заспокоївся і вирішив зостатись.
Він не міг допустити, щоб страх і свідомість провини здолали його. О третій годині ночі, знемагаючи од духоти та дослухаючись до монотонного плюскоту хвиль, Руперт ніяк не міг позбутися страху. Зате о сьомій, коли поголився та викупався й стояв на скелі, дивлячись на гладеньку поверхню лагідного моря, уже знав, що не злякається.
Хай це безглуздо, хай вони візьмуть його, але тікати ганебно.
Він полишить цю країну, тільки відвідавши Зміїний острів, заради чого приїхав сюди. Правда, Ніна все ще викручувалась, кажучи, що туди можна дістатися лише сейнером. А рибальські човни, як на гріх, туди не ходили. Вона все кудись бігала, щоб порадитись. Аби виправити свою севастопольську похибку, пропонувала йому їхати до Фанагорії, Євпаторії, Феодосії та в десятки інших грецьких полісів. Ні, одказував він, тільки Зміїний, на більше нема часу.
Федір щез.
— Він скоро повернеться,— запевняла Ніна. Це Рупертові не подобалось. Нарешті вона все влаштувала.
* * *
Він намагався щоранку читати російські газети. Весь світ був тепер для нього "закордоном". Ніби десь на іншій планеті росіяни здобули перемогу на Олімпійських іграх, а становище в Бельгійському Конго, очевидно, призведе до розколу Африки. Чи є Катанга частиною Конго? Лумумба й росіяни вважали, що так. Англія, Америка, Франція, Бельгія — навпаки.
Руперт, звичайно, міг критися, в душу не влізеш, але сховатися од гадки про "Путівник", що його саме якийсь севастопольський хімік досліджує в розчині, він не міг.
Ввечері слухав передачі Бі-Бі-Сі. Спершу вважав, що йому зумисне поставили цей потужний приймач, та, коли Ніна запросила його на вечірку до безрукого інженера, одруженого з гарною жіночкою, котрій доводилося годувати його з ложки, підносити до рота чарку, зачісувати, оскільки руки було відтято аж до плечей (тяжкий інвалід, яких так багато в цій країні після нищівної війни), Руперт побачив у нього точнісінько такий самий.
Руперт на кожному кроці думав про Дж. Б. Лілла, бо такий був його душевний стан. Він вирішив сказати адміралу, що неможливо поєднувати в одній особі обидва види таємної розвідки. Щоб точка зору була неупередже-на і спостережник міг випитати все, що хотів, не варто займатися дрібницями, які цікавили Колмена: це заважало серйозним роздумам і наражало розвідника на небезпеку. Військова розвідка була пов'язана з найвищим нервовим напруженням, а для виконання психологічних завдань адмірала потрібен був цілковитий спокій.
Зате, дратуючись, він дедалі уважніше придивлявся.до Ніни — до її щирого поводження, одягу і навіть ходи. Вона, очевидно, зовсім не зважала на панчохи, коли й зодягала їх. Не берегла їх на прогулянці, як європейські жінки. Всі росіянки такі. Але від цього вони нітрохи не гірші. Його уява про тутешніх жінок поступово мінялася. Марно було б порівнювати з секретарками й продавщицями Лондона цих міцних і навдивовижу ставних жінок, рум'янощоких селянських дівчат чи навіть міських чепурух. Правда, секретарок і продавщиць у санаторії не було, а переважно, здається, студентки, фабричні робітниці, вчительки, інженери й геологи. Якось він поспитав, їдучи в автобусі, чим займаються їхні попутниці. Ніна всіх обійшла і розпитала від імені "англійського героя". Шестеро виявились геологами, дві — інженерами-електриками, дві — студентками інституту іноземних мов, чотири — робітниці консервної фабрики і дві — водіями тролейбусів. Жодної продавщиці або секретарки! "Мабуть, тут менше друкують, менше продають і купують",— подумав він.
Руперт також почав не на жарт цікавитись, як кохають у Росії , хоч і не розумів, чи це власна допитливість, чи намагання здивувати Дж. Б. Лілла; він придивлявся до закоханих на вулицях Ялти, на пляжах, в кипарисових алеях. Ні, любов скрізь та сама. Хоч закохані — різні. Тут вони позбавлені сексуальної реклами і не так зацікавлені у вияві статевих емоцій, проблем, які на Заході проходу не дають.
Він вважав, що може робити подібні висновки, адже виховувався в аж надто розбещеному середовищі і добре знав, як поводять себе там жінки. Лиш багатії знають, якими тупими, пеосвіченими й невиховапими, а іноді й просто відразливими можуть бути багатії. Він добре розумів, чому пориває з цією кастою і прагне потрапити до середовища менш забезпечених, навіть обмежених, але таких, що принаймні зберегли моральні принципи і головне — віру й любов до праці.
Та пішовши з роботи, позбувся й цього. Віру в гроші втратив давно. Ось чому так звані природні переваги того класу, в середовищі якого народився, вмерли у ньому назавжди. А тепер йому навіть здавалося, що похитнулась його безмежна любов до науки...
Чому?
У цій країні, чужій і далекій, було щось таке, що підривало твою віру, хоч і нічого не давало навзамін. Він був певен переваги свого світу — люди там іс^іце їдать/ ліпше виховані й освічейі (Хоч і"в Цьбйу йочавг сумніватися). Проте, побувши два-три тижні в цій країні, раїї1-том почуваєш себе так, ніби потрапив на В/Ґарс або йрб-плавав довгий час у відкритому морі. Тйій погляд на світ стає гострішим, і від цього все раптом починає втрачаїй попередній зміст, хитається твоя віра в непорушні ідеали. І хоч адмірал настроїв Руперта на свій лад і спрямував його очі в потрібному напрямку, він чомусь усе брав під сумнів і не вірив, Що росіяни з їх радарами та морськими фортецями такі вже справді смертельні вороги, йк їх вважає Дж. Б. Лілл.
Що ж йому далі тут робити? І чи варт взагалі ризикувати, затримуючись ще на день чи на годину.
Цього він не відав. Але дууке хотілося додому. Він скучив за Джо й Тесе. Ніна з Тетяною одшукали його на балконі, коЛи він, задерши ногу, читав листа од Роланда; в розповіді хлопчика звучали російські нотки, і це дратувало і непокоїло Руперта. Він узяв дрібку мурах, яких назбирав уранці, і почав годувати ними ластівок.
— Можемо завтра їхати! — зраділо повідомила Ніна.— Усе гаразд, Рунерте. Ввечері з Одеси відпливає судно-ла-бораторія. Ми полетимо з Сімферополя о дев'ятій. В Одесі нас зустріне машина й одвезе на судно. За добу будемо па острові. Федора Миколайовича не ждатимем.
— А де ж це Тедді? — похмуро запитав Руперт.
— Помчав до Севастополя,— пояснила Ніна.— Повернеться завтра, та ми поїдемо без нього.
Руперт аж підскочив.
— А чого він поїхав?
— Не знаю. Якісь там справи... Та ми обійдемось і без нього.
— Руперте! — гукала Тетяна.— Ходімте. Вистигне обід. Він слухав Тетяну. Йому подобалось, що та зве його
на ім'я. Одного разу спитав, чому не просто "товариш", як решту.
— Та вона ж вас любить! — відповіла Ніна.— Всі вас тут поважають. Тому ви для них просто Руперт.
Ця любов лестила йому, хоч він і не розумів її. Чи була це просто російська сердечність, чи все це наслідок радянського виховання, коли люди відчули свою єдність? Він боявся відвернути доскіпливістю дружнє ставленая Тетяни. Приємніше було відчувати її прихильність, і він сподівіався, що й вона іґочуває це з йогЬ боку. РуШрт, на диво самому собі, щоразу відкривав у собі все нові й нові риси, але задумуватись над цим не хотів. Не варто було ускладнювати і так заплутане життя.