Вона нагадувала якийсь знак.
Це намалював Морено. Він усе ж таки поїхав не до Франції, а на фронт Тахо. Морено твердив: "Люди на в'язничному подвір'ї говорили про все, тільки не про політику. Ніколи. Якби хтось сказав: "Я захищав справу, яку вважаю справедливою, я програв — тепер треба розплачуватися",— то він опинився б у порожнечі. Помираєш сам. Запам'ятайте це, Ернандесе".
Чи ті, що ходять там, за вікном, думають про політику, чи про дула наведених на них рушниць, чи ні про що?
Ернандес казав Морено: "Я не надаю смерті особливого значення. Катуванню — так..." "Я запитував,— мовив Морено,— тпх, кого катували в нашій в'язниці, про що вони тоді думали. І майже всі відповідали: "Думав про те, що буде потім". Навіть катування — дрібниця перед неминучістю смерті. Найстрашніше, що смерть робить усе попереднє непоправним, непоправним назавжди; катування, насильство, а за ними — смерть — ось що жахливо. Бачите,— Морено накреслив лінію на вільному полі банкноти,— всяке відчуття, хоч би яке воно було жахливе, проходить. Але потім..."
— Упізнаєте банкноту? — знову запитав поліцейський. Усмішка Ернандеса викликала в нього розгубленість.
— Так, звісно.
Тоді Ернандес поклав її на стіл через свою неуважливість: у штабі ополченців ніхто ні за що не платив.
— Що означають ці знаки? Ернандес не відповів.
— Я питаю вас, що це таке?
Отже, люди сприймають одні одних серйозно. Ернандес дивився на цю маленьку голову, на шию: коли цей офіцер помре, його шия ще більше видовжиться. А він помре, як помирають усі. Може, навіть з більшими муками, ніж під час розстрілу, сердешний телепень!
Під вікном, відвертаючи голову, кружляли в'язні.
— Один з наших,— нарешті заговорив Ернандес з тією самою прикрою посмішкою,— втік з вашої в'язнпці, де протягом місяця був смертником; він пояснював мені, що все в житті може бути врівноважене. В розмові він накреслив ці дві лінії. Одна з них — це, скажімо, нещастя, а друга — його компенсація. Але... трагедія смерті в тому, що вона перетворює наше життя на фатум, після нього вже ніщо не може бути врівноваженим. І що навіть для атеїста в цьому незвичайна значущість самого моменту смерті... До речі, він помилявся,— повільно додав Ернандес. Йому здавалося, що він читає доповідь.
Поліцейський і собі відповів не одразу. Чи він щось зрозумів? Якщо так, то йому пощастило. Телепні завжди щось розуміють. На яке безглуздя живі витрачають час! А що коли він стане вимагати додаткових пояснень?
Річ у тім, що Ернандес, незважаючи на всю свою мужність, не наважився б вимовити слово "катування".
Поліцейський далі розмірковував.
— Особисте запитання,— нарешті озвався він. Заарештовані знову пройшли повз вікно.
— Дивні думки висловлював той офіцер,— провадив поліцейський,— краще б він ходив до церкви.
— Він не перебував на дійсній службі. Ернандес не всміхався.
— Ну а рисочки?
— Рисочки не означають нічого. Мого співрозмовника хвилювала тема розмови — от і все.
Ернандес говорив не агресивно, а неуважливо. Задзеленчав дзвінок. Зайшов наглядач.
— Можете йти,— сказав поліцейський. Ернандесові не сходив з думок Морено. Якось навесні,
сидячи за таким самим столом у Толедо, він почув, як письменник Рамон Гомес де ла Серна сказав: "Я визнаю, що людина походить від мавпи, це особливо видно з того, як вона лущить і їсть земляні горіхи..." Куди поділися часи гумору? Ернандес віддав честь і ступив крок до дверей.
— Стій! — гнівно гримнув поліцейський.— Стосовно вас зроблено особливо доброзичливі розпорядження, але...
Вирваний із спогадів сказаними по-військовому словами: "Можете йти",— Ернандес віддав честь, як звик це робити в Толедо за останні два місяці, піднятим кулаком. Невже зараз йохму доведеться сперечатися на цю тему?
— Доброзичливість,— сказав він,— у камері смертника?.. І чому особливі розпорядження?
Поліцейський не то здивовано, не то з досадою подивився на нього:
— А як ви гадаєте чому? Через ваші гарні очі? Нараз у голову поліцейському прийшла якась думка,
і він заперечливо помахав пальцем, ніби промовляючи: "Тобі нема чого мене остерігатися",— всміхнувся й сказав:
— Я ж бо все знаю...
— Що? — спокійно спитав Ернандес.
Фашистові все це починало здаватися дивним. Червоний!
— Мабуть, ідеться про те, як ви повелися щодо командирів Алькасару.
Від огидп не зовсім божеволієш. Ернандес раптом відчув, що йому жарко від брудної, чотири дні неголеної щетини. Він більше не всміхався, і його обличчя здавалося не таким видовженим. Рука, якою Ернандес спирався на стіл, стиснулася в кулак.
— Побажайте, щоб мені не довелося це робити знову,— сказав він, дивлячись на поліцейського й притискаючи кулак до столу. Плече його тремтіло.
— Не думаю, що вам ще може випасти така нагода. Ернандес лише сказав:
— Тим краще...
— Особисте запитання... Навіщо ви зберегли цю банкноту?
— Банкноти звичайно зберігають, коли їх не витратять...
Зайшов ще один офіцер. Поліцейський передав йому банкноту. І наглядач відвів Ернандеса до камери.
Розділ десятий
Ернандес ще раз крокує по вулицях Толедо. Арештанти зв'язані по двоє.
Проїздить автомобіль. Ідуть двоє дівчаток. Старенька жінка несе глек. Знову автомобіль, з фашистськими офіцерами. Між іншим, думає Ернандес, мене засудили до страти за військовий заколот. Ще одна жінка зі згортком із бакалії, інша з відром. Чоловік з порожніми руками.
Живі.
Всі помруть. Ернандес бачив, як одна його подруга помирала від раку; тіло її було каштанове, як і волосся. Вона ж була лікарем. Одного бійця в Толедо розчавив танк. А агонія від уремії... Всі помруть... Окрім марокканців, які ведуть засуджених на страту, бо вбивці — поза життям і смертю.
Тієї миті, коли їхня юрма підходить до мосту, супутник Ернандеса шепоче йому:
— Лезо для гоління. Зіщулься.
Ернандес зіщулюється. Повз них проходить якась родина. (Ось як, ще є родини!) На них дивиться хлопчик. "Які вони старі!" — каже він. Хлопчик перебільшує, думає Ерпапдес. Невже це смерть настроює мене іронічно? Проїздить жінка в чорному на віслюку. Краще б вона не дивилася так на них, якщо не хоче показати, що була з ними. В усьому своєму довгому тілі Ернандес відчуває тільки тиск мотузки па зап'ястках. Лезо дряпає мотузку...
— Перерізав!..
Ернандес обережно смикає. Правда. Він дпвиться на свого супутника: в нього маленька борідка, дуже жорстка.
— Наші ще за пагорком,— каже він.— На першому ж перехресті...
Вони проминули міст. Супутник Ерпандеса стрибає з насипу.
Ернандес не стрибає.
Він стомився й від життя. Знову бігти, знову... Що там за насипом? Кущі? Нічого не видно. Він згадує листа Москардо. Марокканці теж стрибають з насипу, стріляють. Але їх надто мало, вони не можуть залишити засуджених. Ернандес ніколи не дізнається, чи вдалося його супутникові врятуватись. Може, вій живий: марокканці повертаються на пасин похмурі.
Юрма рушила далі.
Тепер дорога збігає вгору; перед ровом, глибини якого Ернандес не бачить, стоять десять фалангістів з рушницями до ноги й офіцер. Праворуч — в'язні: з тими, що тепер привели,— п'ятдесят чоловік. їхні цивільні костюми — єдині темні плями па тлі сонячного рапку, захисна форма марокканців однакового кольору з Толедо.
Ось те, що так часто переслідувало Ернандеса: мить, коли людина знає, що вона помре, й не може боронитися.
Судячи з виразу їхніх облич, в'язнів мало бентежить те, що вони зараз мають загинути, так само, як марокканців і фалангістів мало бентежить те, що вони мають їх розстріляти. Трамвайний кондуктор також тут; тепер він поводиться, як і всі інші. В'язні трохи очманіли, а втім, не більше, як під час страшенної втоми. А взвод вояків метушиться, хоча в нього тільки один клопіт: із зарядженими рушницями чекати команди.
— Струнко!
Вдвічі стрункіше, ніж звичайно; десять чоловік витягли-ся по команді — блазенська честь покори. П'ятдесят чоловік довкола Ернандеса дивляться в простір — вони вже по той бік блазенства.
Три фашисти відбирають трьох смертників. Вони ведуть їх до рову й відходять.
— Цілься!
У лівого в'язня чуб підстрижений кільцем. Троє тіл, незвично довгих, височіють над тими, хто на них дивиться, на тлі славетних гір Тахо. Яка жалюгідна історія перед живою плоттю — ще живою!
Смертельний стрибок назад. Взвод стріляє, але вони вже в рові. Невже вони сподіваються врятуватись? Засуджені до страти нервово сміються.
їм не доведеться рятуватись. В'язні побачили спочатку стрибок, але взвод стрельнув раніше. Нерви.
Виводять трьох наступних. Невже всіх п'ятдесятьох чоловік одного за одним отак спустять у цю яму? Щось мусить статися!
Один з в'язнів, якого підвели до рову, обернувся й дивиться вниз. Інстинктивно він робить крок, щоб відійти вбік. Обернувшись, не підводячи очей, він помічає, що наблизився до ніг фалангістів, вишикуваних навпроти нього, зупиняється й тієї миті, коли його сусід з правого боку хоче щось крикнути, всі троє падають, схопившись за живіт, і перекидаються: цього разу взвод вистрілив нижче.
Юрба засуджених не ворухнулась. Ніхто й звуку не подав. З міста долинають розпачливий рев віслюка та крики продавщиці води й затихають під яскравим сонцем.
Один із солдатів, який підводить смертників до рову, з револьвером у руці нахилився й дивиться вниз. Він підстерігає здобич. Небо тремтить від світла. Ернандес думає про чистоту саванів: тепер Європа мало що любить, але вона ще любить мерців. Солдат, який присів на краю рову, водить дулом револьвера й стріляє. Уявити собі, що кулю пущено в мертву голову, анітрохи не приємніше, ніж уявити собі, що її пущено в голову, яка конає. Цього ж сліпучого ранку втягнуті в таку саму мерзенну комедію парубійки стріляють на половині іспанської землі, і такі самі селяни, з такою самою чуприною, що звисла їм на чоло, стрибають або падають у рови. Тільки в цирку Ернандес бачив, як люди стрибають назад.
Ще троє стоять над ровом, зараз вони стрибнуть.
"Якби я не наказав передати листа Москардо, якби я не намагався діяти благородно, то чи стояли б тут ці троє? Двоє з них тримаються погано: надто вийшли вперед і відвертаються. Один з них не знає, як йому стати: обличчям чи спиною; ніколи не знаєш, як поводитися, коли відходить поїзд...— істерично думає Ернандес.— А що змінилося б, якби я вчинив інакше? Адже таких, які чинили інакше, не бракувало!"
Розпорядники врочистого похорону повертаються до трьох людей, що незграбно тупцюють на місці, беруть їх за плечі, втім, не брутально, й розставляють.