Він створив у Нідерландах нові єпархії і запровадив тут іспанську інквізицію[128].
І міські оповісники, скликаючи народ звуком сурм і литавр, читали королівські укази, що погрожували всім єретикам смертю на вогнищі, коли вони не зречуться своїх нечестивих помислів, і на шибениці, коли зречуться. А жінки й дівчата будуть закопані живцем у землю, і кати танцюватимуть на їхніх грудях.
І полум'я гніву народного спалахнуло по всій країні.
6
П'ятого квітня, перед Великоднем, панове граф Людвіг Нассауський[129], Кюлембург[130], Бредероде, цей Геркулес-гульвіса, і ще три сотні інших дворян з'явилися до палацу правительки герцогині Пармської в Брюсселі. По четверо в ряд ішли вони вгору широкими сходами палацу.
Увійшовши в залу, вони передали герцогині петицію, в якій просили її, щоб вона домоглася від Філіппа скасування указів про віровизнання, а також про іспанську інквізицію, бо інакше, заявили вони, такі укази викличуть у нашій країні незадоволення, з чого повстануть заколоти, які призводять тільки до руїни і загального зубожіння.
Ця петиція була названа "Компромісом"[131]. Берлеймон[132], який згодом став зрадником і катом рідної землі, був коло правительки і, глузуючи з бідності деяких дворян, шепнув їй:
— Не бійтесь, ваша світлість, — це ж гези.
Цим він хотів сказати, що вони збідніли чи то на королівській службі, чи то намагаючись зрівнятися з іспанськими грандами.
Щоб виявити свою зневагу до слів Берлеймона, дворяни заявили, що вони вважають за честь собі зватися гезами, бо вони збідніли на службі в короля, дбаючи про благо країни.
Вони почали носити на шиї золоту медаль, на одному боці якої був викарбуваний король, а на другому — дві руки у потиску над торбою, з написом: "Вірні королю до жебрацької торби". А на шапках і капелюхах вони носили золоті прикраси у вигляді миски й жебрацького ковпака.
А тим часом Ламме, тягаючи своє черево по місту, марно шукав свою дружину.
7
Одного ранку Уленшпігель сказав йому:
— Ходи зі мною, засвідчимо свою пошану одній високородній, вельможній, могутній, грізній персоні.
— А ця ж персона скаже мені, де моя дружина? — запитав Ламме.
— Як знає, то скаже, — відповів Уленшпігель.
І вони пішли до Бредероде, Геркулеса-гульвіси.
Він був на подвір'ї свого замку.
— Чого тобі від мене треба? — запитав він Уленпшігеля.
— Поговорити з вами, вельможний пане, — відповів Уленшпігель.
— Говори, — сказав Бредероде.
— Ви прекрасний, хоробрий і могутній рицар, — почав Уленшпігель, — ви задушили колись одного француза в панцирі, — наче слимака в шкаралупі. Але ви не тільки сильні й хоробрі, не бракує вам і розуму. То скажіть, будьте ласкаві, нащо ви носите оцю медаль з написом: "Вірні королю до жебрацької торби"?
— Еге ж, — запитав Ламме, — навіщо, вельможний пане?
Бредероде не відповів, а лише дивився на Уленшпігеля. А той вів далі:
— Чому ви, благородні сеньйори, хочете бути вірними королю аж до жебрацької торби? За які особливі милості? За яку особливу його ласку? То чому ж, замість бути йому вірними до жебрацької торби, не відібрати в цього ката все награбоване в нашій країні, щоб він сам мусив бути вірний жебрацькій торбі?
І Ламме кивав головою на знак цілковитої згоди.
Бредероде пильно оглянув Уленшпігеля своїм гострим поглядом і усміхнувся, побачивши в його обличчі щирість.
— Якщо ти не шпигун короля Філіппа, — сказав він, — то ти добрий фламандець, і я тебе винагороджу за те і за друге.
Він повів його до буфетної, а дорогою так скубнув за вухо, що аж кров бризнула.
— Це тобі за шпигуна, — сказав він.
Уленшпігель ні пари з уст.
— А принеси-но, — звернувся він до служника, — дзбан глінтвейну.
Служник приніс дзбан із запахущим вином і великий келих.
— Пий, — сказав Бредероде, — це для доброго фламандця.
— Ах, добрий фламандцю, — сказав Уленшпігель, — твоя мова — як це вино запахуща. Святі в раю не говорять такою мовою.
Потім, випивши половину келиха, він передав решту Ламме.
— А це ж що за товстун, — запитав Бредероде, — який ні за що ні про що отримує нагороду?
— Це мій друг Ламме, — відповів Уленшпігель, — який щоразу, коли п'є глінтвейн, гадає, ніби ось-ось знайде свою дружину.
— Атож, — озвався Ламме, з насолодою тягнучи вино з келиха.
— А куди ж ви тепер прямуєте? — запитав Бредероде.
— Ми йдемо, — відповів Уленшпігель, — шукати Сімох, які врятують землю фландрську.
— А хто ж вони такі? — запитав Бредероде.
— Як знайду їх, то тоді й скажу, — відповів Уленшпігель.
Та Ламме, веселенький від випивки, сказав:
— Тілю, ходімо шукати на місяці мою жінку.
— Скажи, щоб поставили драбину, — відповів Уленшпігель.
Був травень, зелений травень, і Уленшпігель сказав до Ламме:
— Ось і прекрасний травень! Синіє чисте небо, радіють ластівки, рожево набубнявіли від соку бруньки на деревах, земля від любові мліє. Саме пора вішати й палити за віру. Вони вже тут, славні, добренькі інквізитори. Які благородні обличчя! Вони мають право карати, ганьбити, віддавати до рук світського суду, виправляти у своїх в'язницях, — прекрасний місяць травень! — кидати в тюрми, провадити процеси, не додержуючись законів, палити, вішати, стинати голови, закопувати живими в землю жінок і дівчат. Зяблики співають на деревах. Славні інквізитори гострять зуби на багатих. Бо король же їхній спадкоємець. Гей, дівчата, танцюйте на луках під звуки скрипок і сопілок. О прекрасний травень!
Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля.
— Ходімо, — звернувся він до Ламме. — Щасливий той, хто в ці чорні дні збереже серце чисте і високо триматиме свій меч.
8
Одного серпневого дня йшов Уленшпігель по вулиці Фландрській у Брюсселі повз будинок Яна Саперміллементе, так прозваного через те, що його дідусь по батькові, як, бувало, розгнівається, то й лається цим словом, щоб не вивергати хули на священне ім'я Господнє. Той Саперміллементе був великим майстром гаптувального ремесла. Однак він давно оглух та осліп від пияцтва, і замість нього гаптувала сеньйорам камзоли, плащі, пантофлі його жінка, стара, злюща відьма, а вродлива донька допомагала їй у цій вигідній роботі.
Отож перед вечором, йдучи повз той будинок, Уленшпігель побачив у вікні дівчину і почув її спів:
Милий серпню, ти скажи,
Хто мій буде наречений?
Милий серпню, розкажи!
— А хоч би й я! — гукнув Уленшпігель.
— Ти? — запитала вона. — А підійди-но ближче, я подивлюся на тебе.
А він їй:
— А чого ж це ти в серпні співаєш про те, про що дівчата в Брабанті співають наприкінці лютого?
— Це тому, — сказала вона, — що їм лише один місяць дає женихів, а мені всі дванадцять. І ось наприкінці кожного місяця, не опівночі, а за шість годин до півночі я схоплююся з ліжка, ступаю три кроки спиною наперед до вікна і співаю те, що ти чув. А потім, знову ж таки спиною наперед, ступаю три кроки до постелі, і так до півночі, а опівночі лягаю спати в надії, що мені присниться суджений. Та місяці, милі жартівники, такі погані, посилають мені уві сні не одного судженого, а дванадцять одразу. Як хочеш — будь тринадцятим.
— Інші приревнують, — відповів Улепшпігель. — Ти співала також і про "звільнення". Про яке ж це?
Дівчина, зашарівшись, відповіла:
— Атож, співала й про "звільнення", бо знаю, чого хочу.
— Я також знаю і несу тобі його, — мовив Уленшпігель.
— Е, зачекай трохи, — сказала вона, усміхнувшись і показавши свої білі зубки.
— Нашо ж чекати? — відповів Уленшпігель. — Ще, бува, на голову будинок звалиться, ураган скине в рівчак, скажений пес укусить за ногу. Ні, я чекати не можу.
— Я ще дуже молода, — сказала вона, — і співаю про наречених, бо такий звичай.
Уленшпігель подумав: "Коли брабантські дівчата викликають наречених на початку березня, то чого ж це вона викликає їх у жнива?" І в нього виникла підозра до неї.
А вона знову сказала усміхаючись:
— Я ж іще дуже молода і викликаю наречених, бо такий звичай.
— То хіба чекатимеш, поки постарієш? — запитав Уленшпігель. — Це погана рахуба. Я ніколи не бачив такої круглої шийки, таких білих персів, фламандських персів, повних доброго молока, яким вигодовують хоробрих молодців.
— Повних? — перепитала вона. — Поки що ні. Ти дуже поквапився, мандрівцю.
— Чекатимеш? — повторив Уленшпігель. — Поки в мене повипадають усі зуби і нічим буде тебе з'їсти живцем, кохана. Ти не відповідаєш, тільки усміхаються твої карі очі та вишневі уста.
Дівчина грайливо подивилася на нього і відповіла:
— Чи не закохався ти в мене так швидко? Хто ти й що робиш? Ти гез чи багатий?
— Гез, — сказав він, — але одразу стану багатим, як віддаси мені себе, красуне.
Вона відповіла:
— Не про те річ. До церкви ходиш? Ти добрий християнин? Де живеш? Чи насмілишся сказати, що ти справжній гез — із тих, що не визнають королівських указів та інквізиції?
Попіл Клаасів бився в груди Уленшпігеля, і він сказав:
— Так, я гез і хотів би віддати на поживу хробакам усіх гнобителів Нідерландів. Чого так перелякано дивишся на мене? В моїх грудях палає вогонь кохання до тебе, моя мила, вогонь юності. Його запалив сам Господь Бог, він палатиме, як сонце, поки не згасне. Але й вогонь помсти, що горить у моєму серці, теж запалив Господь Бог. Забряжчать мечі, запалають вогнища, спалахнуть пожежі, буде спустошення, війна і загибель катів.
— Ти гарний, — сказала вона сумно, цілуючи його в обидві щоки, — але краще мовчи.
— А чого ти плачеш? — запитав він.
— Треба завжди бути обережним і тут, і всюди, — мовила вона.
— Хіба ці стіни мають вуха? — запитав Уленшпігель.
— Тут тільки мої, — відповіла вона.
— Твої вушка створив Амур. Я затулю їх поцілунками.
— Слухай, баламуте, що кажу я.
— А в чім річ? Що ти маєш мені сказати?
— Та слухай-бо, — сказала вона нетерпляче. — Он іде моя мати… Мовчи, мовчи при ній.
Ввійшла стара Саперміллементе. Уленшпігель уважно подивився на неї.
"Пика — як дірявий ополоник, — подумав він, — очі холодні, облудні, замість усмішки гримаса, — нема що казати, приємна бабуся".
— Добривечір, паничику, добривечір, — мовила стара. — Я одержала гроші, доню, і добрі гроші від пана Егмонта за отой плащ, на якому вигаптувала для нього блазенський ковпак. Еге ж, паничу, блазенський ковпак, на злість Червоному псові[133].
— Кардиналові Гранвеллі? — запитав Уленшпігель.
— Атож, — підтвердила вона, — на злість Червоному псові.