Приголомшений усім побаченим, він писав: "Я не вірю в колективізацію. Темп… зашвидкий. Партія взяла помилковий курс. Нехай мої слова будуть попередженням". У тодішній Центральночорноземній зоні було виключено з партії 5322 комуністи, "розпущено кілька окружних комітетів за правий опортунізм". У Драбівській окрузі (Полтавщина) заарештовано 30 сільських активістів, а також секретаря окружкому партії Бодока. Всіх їх звинуватили у "змові з куркулями" і в липні 1932 р. засудили від двох до трьох років ув'язнення.
Що ж до офіційних органів місцевої адміністрації, то вони здебільшого втратили свою ефективність, їхні владні функції обмежувалися, оскільки сільради, незважаючи на всі попередні чистки, все ще в більшості опиралися колективізації. В одному селі, нарікали автори звіту ОДПУ, забій худоби розпочав заступник голови місцевої сільради.
Вище партійне та радянське керівництво вжило відповідних "заходів": 31 січня 1930 р. наказано провести "перевибори тих сільських рад, які були насичені чужими елементами… і тих окружних виконкомів, які не змогли скерувати сільські ради, щоб розпочати колективізацію сільського господарства".
На Центральній Волзі "переважна більшість сільських рад… не відповідали рівню поставлених перед ними нових завдань". В одній місцевості, на яку посилалися як на "типову", від початку 1929 і до березня 1930 року було звільнено 300 з 370 голів сільрад, У цілому по країні на березень 1930 р. замінено не менше 82 % голів сільрад, лише 16 % із них залишили свої посади добровільно. У Західному районі країни з 616 голів сільрад звільнено 306, із них 102 "віддано під суд". В одному з офіційних конфіденційних документів повідомлялося, що в цьому районі місцеві сільради, в тому числі 92 новообрані, не проводили курс на колективізацію. Декотрі з них у своїй практичній діяльності проявляли зволікання у проведенні тих чи інших економічних і політичних заходів аж до "недвозначного потурання куркулеві". Дляпереборенняцієї "перешкоди" було введено "самоскасування" сільрад, що здійснювалося за вимогою уповноваженого партії. Згідно з постановою уряду від 25 січня 1930 р. замість ліквідованих сільрад запроваджувалась система уповноважених і "трійок", які наділялися правом анулювати рішення "звичайних" державних органів.
Щодо сільських громад, то уже в травні 1929 р., після прийняття першого п'ятирічного плану, їх розглядали як "кооперативний сектор", покликаний забезпечити більшу частину зернових заготівель; вважалося, що це сприятиме перетворенню сіл на колективні господарства. Але в результаті, як зазначає західний дослідник, "організація, яка підтримувала всі колективістські атрибути сільського життя і була вкорінена в селі століттями, не відіграла жодної ролі у проведенні колективізації селян". Врешті, згідно з урядовим указом від 10 липня 1930 р., давню громаду ліквідували спочатку в районах суцільної колективізації, а потім і в інших місцях.
Як правило, місцеві власті одержували розпорядження згори про те, скільки вони мусили організувати колгоспів і скільки туди повинно входити осіб, що, звичайно, не мало нічого спільного з принципом добровільності. Один сільський комуніст у Калінінській області одержав наказ забезпечити вступ до колгоспу понад ста родин. Він же, одначе, зумів переконати лише 12 родин, про що й доповів. Йому було заявлено, що він саботує колективізацію і погрожували виключити з партії, якщо він не доб'ється виконанні поставленого перед ним завдання. Повернувшись до своїх сільчан цей керівник заявив, що їх усіх "експропріюють і зашлють", якщо вони не підпишуть заяви. "Вони всі погодилися" і тієї самої ночі… почали забивати свою худобу. Коли він доповів про це, то почув у відповідь, що партком це не цікавить: він виконав свій план.
Про фіктивність принципу добровільності свідчили й деякі висловлювання членів Політбюро, найближчих прибічників Сталіна. Наприклад, Каганович у січні 1930 р заявив, що все керівництво створенням та розвитком колгоспів здійснюють "безпосередньо та виключно" особи з партійного апарату.
Сучасні радянські офіційні дослідники, такі як С. П. Трапезников, продовжують стверджувати, що більшість селян добровільно обрали шлях колективізації. Фактично з такими поглядами можна зіткнутися все частіше й частіше, а серйозних дослідників, які друкувалися в 50—60-х роках, тепер замовчують. Але, як ми вже пересвідчилися, радянські письменники-романісти, які друкувалися в Москві за брежнєвської доби, відвертіші, ніж партія. Один із них (О. Волков) категорично заявляє: "Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, непевність, страх і опір".
Дехто вважає, що "культурний рівень" селянства підвищувався завдяки безперервним зборам та пропаганді, отож вони почали вірити в переваги колгоспного ладу. По суті ж збори були просто знаряддям примусу. Як відомо, звичною процедурою на сільських зборах було запитання, яке ставив перед учасниками посланець партії: "Хто тут проти колгоспу та радянського уряду?" або: "…всі селяни повинні обов'язково вступити до колгоспу. Хто не захоче вступати — той ворог радянської влади".
В одному із сучасних радянських досліджень наводиться висловлення відповідального партійного працівника з Північного Кавказу, який, виступаючи перед селянами, заявив таке: "Карл Маркс, наш дорогий покійний вождь, писав, що селяни — це картопля в мішку. Ви тепер у нашому мішку". Реалізуючи директиви партії, її уповноважені на місцях не дотримувались (навіть формально) будь-яких правових норм та процедур. В одному поволзькому селі на сільських зборах були присутні менше третини представників господарств, але це не перешкодило прийняти рішення щодо проведення колективізації в усьому селі. Подібних повідомлень з місць було чимало.
Спочатку лунали лише поодинокі голоси протесту проти грабіжницьких заходів партійних активістів. Селянин у шолоховському романі відмовляється привезти своє насіннєве зерно до громадської комори, незважаючи на запевнення та "гарантії" місцевих партійних керівників:
"— Воно буде надійніше в мене. Якщо я віддам його вам, навесні я не дістану назад навіть порожніх мішків. Ми стали мудріші тепер, так просто нас тепер уже не надуриш.
Брови Нагульнова піднялися, і лице його трохи зблідло.
— Як ти смієш — не довіряти радянській владі? — запитав він. — Значить ти не віриш у те, що я кажу?
— Саме так. Не вірю. Ми чули ці побрехеньки раніше.
— Хто тобі розказував побрехеньки? І про що? — Нагульнов помітно зблід і повільно підвівся на ноги.
Але, ніби нічого не помітивши, Банник продовжував спокійно посміхатися, показуючи свої рідкі міцні зуби. Тільки голос у нього тремтів від образи і пекучого гніву, коли він говорив:
— Ви заберете зерно, а тоді навантажите його в поїзди і відішлете за кордон. Ви купите автомобілі, щоб комуністи могли роз'їжджати собі зі своїми стриженими бабами. Ми знаємо, для чого вам потрібне наше зерно. Що вже казати: дожили ми, побачили рівність".
Радянський автор наводить слова селянина-бідняка з Полтавщини, який заявив: "Мій дід був кріпаком, але я — його внук — не стану кріпаком ніколи". І справді, селяни звикли тепер називати ВКП (скорочення від Всесоюзної комуністичної партії) "другим кріпацтвом" ("второе крепостное право"). Офіційні документи також посилаються на селян-бідняків, які говорили партійним керівникам: "Ви зробили з нас гірше, ніж кріпаків". "Правда" повідомляла, що в одному із українських сіл під час зборів селяни зустріли об'явлене їм рішення щодо проведення колективізації гробовою мовчанкою. Коли в село прибули трактори, натовп жінок блокував їм дорогу, вигукуючи: "Радянська влада повертає кріпацтво!" Ю. Трифонов у своїй книзі згадує селян, які говорили представникам радянської влади: "Ви хочете загнати нас у колгоспи, щоб ми були у вас кріпаками", і трактували місцевих партійних провідників як "панів". Подібні настрої переважали серед селян. Більшість із них, як і раніше, відмовлялися вступати до колгоспів. Тих, хто чинив активний опір, власті заарештовували, пред'являючи будь-які обвинувачення. У селі Білосувки Чорнухівського району селян скликали на збори, звелівши їм негайно написати заяви з проханням про вступ до колгоспу. Один із них закликав інших до опору. Його заарештували тієї ж ночі, а двадцятьох інших наступного дня, після чого запис відбувався безперешкодно.
Нам пощастило ознайомитися з листами (переважно не надрукованими), які одержувала селянська газета "Наша деревня", що видавалася у Західному районі країни. Чи то бідні селяни, чи середняки — всі вони нарікали на примусові методи вступу до колгоспів, на надмірні вимоги, "рабство" в колгоспах, брак цвяхів і т. ін. У цій місцевості навіть сільські комуністи масово відмовлялися вступати до колгоспів. У шолоховському хуторі на Дону навіть після величезного тиску і погроз вважати супротивників колгоспу "ворогами народу", подібно до вже депортованих, лише 67 із 217 присутніх проголосували за вступ. "Двадцятип'ятитисячники!" ніяк не могли зрозуміти небажання більшості середняків.
В Україні, як змушений був визнати перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор, адміністрування і методи насильства систематично застосовувались по відношенню не лише до середняків, а й до бідняків. Вони стали невід'ємною частиною практичної діяльності райкомів та окружкомів.
Один із офіційних радянських учених післясталінської доби (сам колишній учасник кампанії за колективізацію) зазначав, що найбільший опір чинили навіть не багатші селяни, а ті, які нещодавно дістали землю, а також "бідні селяни, які лише недавно стали середняками".
Однак власті не зупинялися ні перед чим, щоб зламати цей опір: "Всілякий тиск застосовували до них — погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їхніх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким "одноосібникам"; в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їхні родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи і піонерської організації та комсомолу. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно; ковалі не хотіли працювати для них.