Зрозуміло, я пообіцяв, що негайно все поприбираю. Ось тільки що воно дуже важко. Скажімо, в моєму стані важко залізти у певні закамарки, щоби повитирати порохи, вже посеред кімнати годі поворухнутися, що вже казати між меблями і припасами. Якщо захотіти все як слід повичищати, треба повідсувати все, і що, я то сам маю робити? Крім того, все треба було би робити дуже тихо, бо ж Брунельді, яка майже не виходить із кімнати, не можна перешкоджати. То я хоч і пообіцяв скрізь поприбирати, але насправді так і не поприбирав. Коли Брунельда це помітила, то сказала Делямаршу, що так далі тривати не може і що слід буде взяти ще одного служника. "Я не хочу, Делямарше, — сказала вона, — щоб Ти мені колись дорікнув, начебто я зле веду дім. Сама я напружуватися не можу, Ти й сам бачиш, а одного Робінсона недостатньо, спочатку він був такий свіжий і скрізь тримав усе на оці, та тепер він постійно втомлений і здебільшого сидить у кутку. Але така кімната, як оце в нас, вона ж сама себе не впорядкує". На це Делямарш замислився, що б то можна було вдіяти, бо ж не вільно прийняти в такий дім першого-ліпшого, навіть на пробу не вільно, адже за нами стежать зусібіч. Та оскільки я Твій хороший друг і чув від Ренеля, як Ти поневірявся в готелі, я й подав цю пропозицію. Делямарш одразу погодився, попри те, що колись Ти так зухвало з ним повівся, та й я, звичайно, дуже втішився, що зміг стати Тобі в пригоді. Бо ж для Тебе це місце як створене, Ти молодий, сильний і кмітливий, а я вже геть ні до чого. Ось тільки хочу Тобі сказати, Тебе не візьмуть, якщо Ти не сподобаєшся Брунельді, тоді Ти нам ні до чого. Тож постарайся їй сподобатися, а про решту я вже подбаю".
"А Ти що робитимеш, коли я стану тут служником?" — спитав Карл, він почувався таким вільним, перший переляк, спричинений Робінсоновими звіряннями, минув. Значить, Делямарш не має щодо нього гірших намірів, аніж зробити його служником, — якби в нього були якісь гірші наміри, цей базіка Робінсон неодмінно вже прохопився би, — якщо ж воно так, Карл іще сьогодні вночі зважиться піти. Нікого не можна змусити погодитися на якусь працю. І якщо раніше Карл доволі нагризся, чи зможе після звільнення з готелю доволі скоро, аби не вмерти з голоду, дістатися на відповідну, а бажано ще й якусь неганебну посаду, то тепер, порівняно з тією, яку для нього замишляли тут, він волів будь-яку, ба навіть безробітні злидні, тільки би не цю. Та він навіть не намагався витлумачити це Робінсонові, надто що той тепер у кожному судженні був одержимий надією, що Карл принесе йому полегшу.
"Я, — сказав Робінсон, супроводжуючи свою мову вишуканими жестами, ліктями він сперся на бильця, — спочатку Тобі все поясню, покажу всі припаси. Ти ж освічений, і в Тебе, з певністю, гарне письмо, тож Ти міг би зробити перелік усіх речей, які в нас є. Брунельда давно вже хоче, щоби його зробити. Якщо завтра буде гарна погода, ми попросимо Брунельду, щоби вона сіла собі на балконі, а самі любесенько, і їй не перешкоджаючи, зможемо попрацювати в кімнаті. Бо саме на це, Росмане, Тобі слід передусім зважати. Головне не дратувати Брунельду. Вона чує все, мабуть, у неї як у співачки такі чуйні вуха. Викочуєш, наприклад, барильце зі шнапсом із-за шафи, воно ж гуркоче, бо тяжке, а так усе позаставлювано різними речами, що й не прокотиш. Брунельда, наприклад, лежить собі спокійнісінько на канапі й ловить мух, які взагалі їй дуже дошкуляють. Тож ти думаєш, що вона зовсім на тебе не зважає, і котиш собі своє барильце. Вона все ще лежить спокійно. Але в мить, коли ти того аж ніяк не сподіваєшся, коли зчиняєш якраз найменше галасу, вона раптом підхоплюється, тарабанить руками по канапі так, що за порохами вже її не бачиш, — відколи ми тут, я ще ніколи не вибивав канапу, не можу ж я, коли вона постійно там лежить, — і починає так страшно лаятися, достоту як чоловік, і лається отак годинами. Співати їй сусіди заборонили, а верещати то ніхто не заборонить, їй просто потрібно верещати, до речі, тепер це стається досить рідко, ми з Делямаршем стали дуже обачні. Та воно їй і дуже шкодило. А якось раз аж знепритомніла, і мені — Делямарша якраз не було вдома — довелося закликати сусіда-студента, він покропив її якоюсь рідиною з великої пляшки, то воно помогло, ось тільки рідина ця нестерпно смерділа, навіть тепер іще чутно, коли піднести носа до канапи. Цей студент, без сумніву, наш ворог, як і всі тут, стережися всіх і нікому не довіряй".
"Гей, Робінсоне, — сказав Карл, — але ж і тяжка ця служба. Гарненьку Ти мені посаду підшукав!"
"Не журися, — сказав Робінсон, хитаючи із заплющеними очима головою, щоби розвіяти будь-які Карлові побоювання, — є в неї і такі переваги, яких не знайдеш на жодній іншій. Ти постійно поблизу такої дами, як Брунельда, часом навіть спиш в одній із нею кімнаті, і вже одне це, можеш собі уявити, обіцяє різні радощі. Тобі щедро плататимуть — чого-чого, а грошей тут не бракує, мені як Делямаршевому другові нічого не платили, тільки коли я виходив, Брунельда щось там мені давала, але Тобі, зрозуміло, плататимуть, як і кожному іншому служникові. Бо Ти і не є ніким іншим. Але найважливіше для Тебе те, що я дуже полегшуватиму Тобі працю. Спочатку я, звичайно, нічого не робитиму, аби відпочити, та тільки-но трохи відпічну, можеш на мене розраховувати. Власне обслуговування Брунельди я взагалі беру на себе, тобто зачісування й одягання, якщо тільки Делямарш сам не забажає. А Тобі припаде прибирання кімнати, закупи і важчі хатні роботи".
"Ні, Робінсоне, — сказав Карл, — усе це мене не вабить".
"Тільки не роби дурниць, Росмане, — сказав Ро-бінсон, наблизивши своє лице до Карлового, — не змарнуй такої чудової нагоди. Де ж Ти ще відразу дістанеш посаду? Хто Тебе знає? Кого знаєш Ти? Ми, двоє чоловіків, що вже стільки пережили і володіємо великим досвідом, та ми цілими тижнями бродили і не могли знайти праці. Це нелегко, а навіть до розпачу важко".
Карл кивнув, дивуючись, як розсудливо може говорити Робінсон. Утім, усі ці поради не мали для нього жодного значення, він не смів тут залишатися, в такому великому місті напевно знайдеться якесь хоч малесеньке місце для нього, цілими ночами, він знав це, всі корчми були переповнені, відвідувачів завжди потрібно обслуговувати, в цьому він уже мав певну вправність, якось та й вдасться швидко і непомітно влитися в роботу такого закладу. Якраз у будинку навпроти була така корчемка, звідти долинала гучна музика. Головний вхід було запнено лише великою жовтою завісою, що, підхоплена вітром, потужно лопотіла в завулку. Поза тим, щоправда, в завулку стало набагато тихіше. Більшість балконів були темні, тільки вдалині то тут, то там блимало світелко, та варто було зупинитися на ньому поглядом, як там уже вставали люди, і заки вони одне поперед одного кидалися до помешкання, чоловік уже хапав лампу і, як останній на цьому балконі, кинувши ще оком на завулок, вимикав світло.
"Ось уже й споночіло, — сказав Карл, — якщо я надовше тут залишуся, то стану, як вони". Він обернувся, щоби відслонити фіранку на дверях. "Що Ти збираєшся зробити?" — сказав Робінсон, стаючи між Карлом і фіранкою. "Піти звідси, ось що, — сказав Карл, — пусти, пусти!" "Ти ж не збираєшся потурбувати їх, — скрикнув Робінсон, — що Ти намислив". І він руками обхопив Карлову шию, повиснувши на ньому всією вагою, а ногами обплів його ноги, і так миттю повалив його на долівку. Та Карл трохи навчився борюкатися серед ліфтярів, отож стусонув Робінсона кулаком у підборіддя, але легенько й дуже обережно. А той іще встиг швидко і геть безтямно вальнути Карла коліном у живіт, а тоді, двома руками вхопившись за підборіддя, завив так гучно, що якийсь чоловік із сусіднього балкона дико заплескав у долоні й закричав: "Тихо!" Карл трохи полежав непорушно, щоб минув біль від Робінсонового удару. Тільки лице повернув до завіси, яка велично і важко звисала перед вочевидь темною кімнатою. Здавалося, там уже нікого й нема, може, Делямарш із Брунельдою вийшли, і Карл давно вже мав цілковиту свободу. А Робінсона, що поводився як справжній сторожовий пес, він остаточно із себе струсив.
Нараз звіддаля, десь із завулка, наче окремими поштовхами залунали барабани і сурми. Незабаром окремі вигуки багатьох людей злилися в загальний рев. Карл повернув голову і побачив, як знов оживають усі балкони. Він повільно підвівся, не зміг до кінця випростатися, йому довелося важко прихилитися до перил. Внизу, на тротуарах впевнено крокували молоді хлопці, витягнувши руки, тримаючи картузи в піднятих руках, відвівши убік обличчя, їздня була ще незайнята. Декілька людей вимахували окутаними жовтуватим димом лампіонами на довгих тичках. Барабанщики й сурмачі саме широкими рядами вийшли на світло, і Карл був приголомшений їхньою кількістю, як тут почув позаду голоси, обернувся і побачив, що Делямарш піднімає важку портьєру, а з темряви кімнати виходить Брунельда, в червоній сукні, мереживній накидці на плечах, якійсь темній шапочці на, ймовірно, нечесаному, а просто зібраному жмутком волоссі, кінчики якого стирчали то тут, то там. В руці вона тримала маленьке розгорнене віяльце, але не махала ним, а міцно притуляла до себе.
Карл відсунувся набік уздовж перил, даючи їм місце. Звісно, ніхто не змушуватиме його залишитися тут, а якщо Делямарш і спробує, Брунельда відразу його звільнить, якщо він її попросить. Адже вона не терпить його, його очі лякають її. Та коли він ступив крок до дверей, вона все-таки це помітила і сказала: "Куди Ти зібрався, маленький?" Карла аж заціпило від суворих поглядів Делямарша, а Брунельда притягнула його до себе. "Хіба ж Ти не хочеш подивитися на похід?" — сказала вона, притискаючи його своїм тілом до перил. "Знаєш, що все це означає?" — почув Карл її голос позаду і спробував мимоволі вивільнитися від її ваги. Сумно дивився він на завулок унизу, ніби там була причина його смутку.
Делямарш спочатку стояв зі схрещеними руками за Брунельдою, а потім метнувся до кімнати й приніс Брунельді лорнетку. Тим часом унизу вслід за музиками з'явилася головна частина процесії. На плечах велетенського чолов'яги сидів якийсь панок, із цієї висоти не було видно нічого, крім тьмяного відблиску його лисини, над якою він постійно вимахував, вітаючи натовп, циліндром.