чи жінка!
Вони подивилися один на одного. І, ніби відчуваючи, що він учинив те, чого побоюється кожен Форсайт, а саме — захопився, молодий Джоліон зразу сховався у свою шкаралупу. Босіні перший порушив мовчанку.
— Чому ви берете за типовий зразок саме своїх родичів?— запитав він.
— Мої родичі,— відповів молодий Джоліон,— звичайні собі люди, вони, як і кожна інша родина, мають свої, притаманні лиш їм особливості, але водночас у них на диво виразно проступають ті дві риси, якими позначені всі Форсайти,— вміння вберегти себе від щирого захоплення і "почуття власності".
Босіні усміхнувся:
— А як же, наприклад, здоровило?
— Ви маєте на увазі Свізіна?— запитав молодий Джоліон.— Еге ж, у Свізіна й досі лишилося щось предковічне. Місто й буржуазне оточення ще його не відшліфували. Хоч який він має аристократичний вигляд, в ньому ще збереглася багатовікова селянська закваска, настояна на грубій силі.
Босіні замислився.
— А ви чудово змалювали вашого кузена Сомса,— раптом зауважив він.— Такий ніколи не пустить собі кулі в лоб.
Молодий Джоліон глянув на нього допитливо.
— Ніколи,— відказав він.— Саме тому з ним треба рахуватися. Бережіться їхніх цупких рук! Висміювати їх легко, але зрозумійте мене правильно. Не варто зневажати Форсайтів, не варто їх нехтувати!
— А проте ви самі це вчинили!
Удар був влучний, і молодий Джоліон перестав усміхатися.
— Ви забуваєте,— мовив він з дивною гордістю,— що я теж завзятий, адже я сам Форсайт. Усі ми під владою великих сил. Коли людина відпливає від безпечного берега... ну... ви мене розумієте. З свого боку,— закінчив він дуже тихо, наче погрожуючи,— я б не всім радив іти моєю... стежкою. Спочатку треба зважити свої сили.
Обличчя Босіні враз спаленіло, а потім зблідло, і на його щоках знову проступила жовтувата засмага. Він пирхнув, і губи йому скривила дивна глузлива посмішка; очі його зневажливо дивилися на молодого Джоліона.
— Дякую,— мовив він.— Ви дуже ласкаві до мене. Але не думайте, що тільки ви один такий завзятий.
І він устав.
Молодий Джоліон подивився йому вслід і зітхнув, підперши голову рукою.
В майже порожній кімнаті стояла сонна тиша, лише вряди-годи шелестіла газета або хтось чиркав сірником. Молодий Джоліон довго сидів непорушно, знову переживаючи ті дні, коли він теж подовгу стежив за годинником, рахуючи хвилини,— дні, сповнені тяжкою непевністю і гострим солодким болем; і повільна чарівна мука тієї пори знову охопила його з колишньою силою. Босіні з його змученим обличчям і стривоженими очима, що раз у раз позирали на годинник, збудив у ньому жаль, змішаний з дивною, непереборною заздрістю.
Так, він добре знав усі ці ознаки. Куди прямує Босіні, яка його чекає доля? Яка вона, та жінка, що вабить його з такою нездоланною силою, якій неспроможні опертися ані міркування честі, ані принципи, ані будь-які інтереси і врятуватися від якої можна тільки втечею.
Втеча! Але чому Босіні має втікати? Тікає тільки той, хто боїться занапастити родину, коли є діти, коли він почуває, що може зрадити свої ідеали, щось розбити. Але тут, наскільки йому відомо, все вже розбите дощенту.
І він сам не втік у свій час і не став би втікати, якби все довелося пережити спочатку. А проте він пішов далі, аніж Босіні, розбив свою власну нещасливу сім'ю, а не чужу. І він пригадав давнє прислів'я: "Доля людини захована в її власному серці".
В її власному серці! Щоб розсмакувати пудинг, треба його з'їсти,— Босіні ще не з'їв свого пудингу.
Думки молодого Джоліона звернулися до тієї жінки, до жінки, якої він не знав, але чию історію йому доводилося чути.
Нещасливий шлюб. Ні, чоловік не тиранить дружину, але душі їм роз'їдає якась незбагненна недуга, якась гнила цвіль, що нищить усі радощі; і так воно триває день у день, ніч у ніч, тиждень у тиждень, рік у рік, аж поки прийде смерть і покладе цьому край.
Проте молодий Джоліон, у серці якого гіркота пом'якшилася з плином часу, міг також зрозуміти почуття Сомса. Звідки в такої людини, як його двоюрідний брат,— людини, скованої упередженнями й віруваннями свого класу,— звідки в нього візьметься проникливість і натхнення, без яких людина ніколи не зважиться покласти край такому життю? Все залежало від того, чи має він достатню уяву, чи може зазирнути в майбутнє, де вже не буде дошкульних пліток, глуму й пересудів, що їх завжди породжує розлучення, не буде вже болю втрати і суворого осуду поважних людей. Проте мало хто має для цього достатню уяву, особливо серед тих, хто належить до Сомсового класу. Людей на світі без ліку, тож не диво, що їм бракує уяви. І, боже милий, яка у них неймовірна розбіжність між словами і ділом; чимало чоловіків, може, навіть і Сомс, додержують рицарських поглядів, а в критичну мить зрікаються їх, знайшовши достатні підстави для того, щоб вважати себе за виняток.
До того ж молодий Джоліон сумнівався в своїй об'єктивності. Він сам пройшов через це пекло, випив до дна гірку чашу нещасливого шлюбу, тож як він міг пристати до тих безсторонніх спостерігачів, що стежили за битвою з безпечної відстані? Його враження були дуже безпосередні, наче враження солдата, що весь час бився в передніх лавах, і їх годі було зрівняти з враженнями цивільної людини, котра не бачила, як лилася кров. Більшості людей шлюб Сомса й Айріні здався б цілком вдалим: у нього є гроші, у неї врода,— отже, компроміс можливий. Чого б їм не жити разом, навіть якщо вони одне одного ненавидять? Хай собі кожне йде своїм власним шляхом, аби тільки не були порушені правила пристойності, не була зневажена святість шлюбу і родинного вогнища. Добра половина шлюбів у вищому середовищі засновується на таких правилах: ні в якому разі не настроюй проти себе суспільства, ні в якому разі не настроюй проти себе церкви. Заради цих правил варто пожертвувати будь-якими особистими почуттями. Непорушне родинне вогнище дає такі очевидні, такі відчутні переваги, воно зв'язує стільки різновидів власності; зберігаючи status quo, людина живе без ризику. Розбити сім'ю — це в кращому разі небезпечний експеримент, на який здатен хіба що себелюбець.
І, висунувши ці докази на захист Сомса, молодий Джоліон зітхнув.
"В основі цього,— подумав він,— лежить власність, хоч більшість людей не хоче з цим погодитись. Вони вважають, що основа—це "святість шлюбу"; але ж святість шлюбу грунтується на святості родини, а святість родини — на святості власності. А проте, мабуть, усі ці люди вважають себе послідовниками того, хто ніколи не володів ніякою власністю. Дивна річ!"
І молодий Джоліон знову зітхнув.
"А я — чи зважусь я, йдучи додому, запросити якого-небудь бідолаху, що трапиться мені назустріч, до себе на обід, якого тоді не вистачить мені або моїй дружині, а від неї залежить моє здоров'я і щастя? То, може, зрештою, Сомс чинить гаразд, користуючись своїми правами й стверджуючи на практиці священні принципи власності, добрі для нас усіх, крім тих, хто постраждав від них".
Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.
Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.
Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.
Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.
XI. БОСІНІ ЗВІЛЬНЕНО НА СЛОВО ЧЕСТІ
Сомс повернувся з Генлі ранковим поїздом на другий день після поїздки Айріні в Річмонд. Нітрохи не цікавлячись водним спортом, він побував там заради діла, а не для розваги,— його викликав туди один поважний клієнт.
З вокзалу Сомс поїхав просто в Сіті, але там усе було без змін, і він о третій рушив додому, радий, що уникне вечірньої тисняви. Айріні його не чекала. Він не мав наміру за нею шпигувати, але чому б і не поглянути, що там робиться вдома, з'явившись цілком несподівано.
Перевдягшись у костюм для прогулянки, він зайшов до вітальні. Айріні сиділа без діла в куточку канапи, на своєму улюбленому місці; під очима в неї були темні кола, наче після безсонної ночі.
Сомс запитав:
— Чого це ти сидиш удома? Хтось має прийти?
— Так... можливо...
— Хто саме?
— Містер Босіні збирався завітати до нас.
— Босіні? Адже він на будівництві.
На це вона не відповіла.
— Ну, гаразд,— мовив Сомс.— Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.
— Я не хочу виходити: у мене болить голова.
Сомс сказав:
— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.
Айріні не відповіла.
Сомс помовчав трохи, а потім сказав:
— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!
Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:
— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.
— То чия ж це вина?
Він стежив за нею скоса.
— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?
Сомс насупився.
— Щасливий,— промимрив він,— авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!
— Але ж я щиро прагнула того,— мовила Айріні.— То ти мене відпустиш?
Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:
— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.
— То ти не хочеш мене відпустити?
Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.
— Відпустити!— повторив він.— Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!
— Якось проживу.
Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.
— Зрозумій же раз і назавжди,— мовив він,— цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.
Вона не зрушила з місця.
— Ти, певно, хочеш дочекатися Босіні!—сказав Сомс.
Айріні поволі встала і вийшла з кімнати.