В. Сталіна.
Молодший лейтенант Букашев
— Ну що ж,— сказав генерал.— Відомості дуже цінні. Молодшого лейтенанта Букашева представити до нагороди. Вихідні позиції змінити згідно з новими даними. Щоб не розпилятися, зосередити всіхили для атаки на штаб так званого Чонкіна,— він присунув до себе план, закреслив прямокутники, які зображували місця дислокації батальйонів, і пересунув їх на інші. Закреслив стріли і провів нові. Тепер усі три стріли сходилися на хаті Нюри Бєляшової.
37
Допитавши полоненого, лейтенант Букашев склав донесення і з одним із вільних караульних відправив до командира полку. Тепер можна було б трохи й подрімати, але спати не хотілося, і він вирішив написати листа матері. Поклав перед собою розкритий блокнот,, присунув каганця і своїм ще не впевненим школярським почерком почав швидко писати:
"Моя мила, люба, дорога матусю!
Коли ти отримаєш цього листа, твого сина, можливо, вже не буде серед живих. Сьогодні на світанку за сигналом зеленої ракети я піду в бій. Це буде перший бій у моєму житті. Якщо він виявиться й останнім, я прошу тебе: не журись. Хай тебе втішає думка, що син твій, молодший лейтенант Букашев, віддав своє молоде життя за Вітчизну, за партію, за великого Сталіна.
Вір мені, я буду щасливий загинути, коли моя смерть хоч якось змиє пляму ганьби, що її поклав на нас твій колишній чоловік і мій колишній батько..."
Написавши слово "батько", Букашев замислився. І та ніч в усіх подробицях постала перед його очима, наче це було тільки вчора. Він тоді закінчував сьомий клас.
Коли вони прийшли і стали бити в двері прикладами і всі у квартирі сполошилися, батько спокійно сказав матері:
— Зажди, я відчиню, це по мене.
Потім ці слова стали для Олексія найважливішим доказом проти батька. "Це по мене",— сказав він. Отже, знав, що по нього можуть прийти, знав, що винен, адже в невинного такого відчуття бути не могло.
їх було четверо: один з пістолетом, двоє з гвинтівками і четвертий — з нижнього поверху, в окулярах, узятий за понятого. Цей, в окулярах, тремтів од страху і, як виявилося пізніше, недарма, через певний час його теж заарештували по справі батька.
Вони розпороли всі перини й подушки (пір'я згодом" літало по всьому двору), розламали меблі і перебили посуд. Той, що був з пістолетом, брав по черзі горщики з квітами, піднімав над головою і розбивав просто серед кімнати, накидавши купу череп'я і землі.
Потому вони пішли і повели із собою батька.
Спершу син ще на щось сподівався. Йому важко було звикнути до думки, що його батько, герой громадянської війни, орденоносець, який отримав від ВЦВК іменну зброю (шаблю із золотим ефесом), а потім директор одного з найбільших металургійних заводів, виявився звичайним шпигуном, який співробітничав з польською дефензивою. Але, на жаль, невдовзі все підтвердилося. Під тиском доказів батько дав свідчення, що хотів вивести з ладу одну з останніх мартенівських печей. Не вірити цьому було не можна. Батько сам підтвердив це в своїх свідченнях. Але одне тільки не вкладалося в Олексієвій голові — навіщо батькові знадобилося виводити з ладу цю саму піч? Невже він вважав, що разом з нею впаде вся Радянська держава? Якщо він так довго й майстерно приховував своє єство від партії, від народу, нарешті, від своєї сім'ї, виходить, не був такий дурний. І в нього для шкідництва були значно більші можливості. Ні, Олексій не міг нічого збагнути, і саме це найбільше мучило. Букашев підвівся, пройшовся по коморі. Було тихо. Полонений лежав на соломі з заплющеними очима, і обличчя його було блідим. Пахло сіном, і десь сюрчав цвіркун. Він сів на місце, зітхнув і послинив хімічного олівця.
"...Матусю, люба, може, ти мене осудиш за те, що я, вступаючи до командирської школи, приховав правду про батька. Я знаю, я виявив слабодухість, але не бачив іншого виходу, бо хотів захищати Вітчизну разом зі своїм народом і боявся, що мені цього не дозволять..."
Молодший лейтенант відклав олівця, поміркував. Треба було б зробити якісь розпорядження на випадок смерті, але він не знав, які саме. Раніше люди писали заповіти. Йому заповідати було нічого. Але все ж він написав: "Матусю, якщо побачиш Оленку Синельникову, передай їй, що я її звільняю від даної обіцянки (вона знає), а костюм мій продай, не бережи. Гроші, які за нього отримаєш, тобі знадобляться.
На цьому листа свого закінчую, до сигналу атаки лишилося менше години. Прощавай, моя люба матусю! Твій син Олексій".
Наприкінці він поставив число і час: 4 години 07 хвилин.
Листа цього молодший лейтенант Букашев склав трикутником, надписав адресу і поклав до лівої кишені між документи. Коли зостанеться живий, він листа знищить, коли загине, відправлять і без нього.
Починало розвиднюватися, треба було квапитись. Молодший лейтенант вирвав ще одного аркуша з блокнота і написав заяву до парторганізації своєї частини. Він не став мотивувати своє прохання. Він написав просто й скромно: "Якщо загину, прошу вважати комуністом". І підписався. І поставив число. І, залишивши заяву, аби підсохла, вийшов розім'ятися надвір. Було ще темно, але вдалині вже з'явилися обриси якихось предметів, і десь унизу, над річкою, біліла смуга туману. Вартовий, який стояв на посту біля входу в комору, палив, прикриваючись долонею. Молодший лейтенант хотів зробити йому зауваження, але передумав.
"Яке моральне право я маю робити зауваження цій людині, котра вдвічі старша за мене?" — подумав він і повернувся до комори.
Повернувшись, він поглянув на те місце, де лежала заява. Блокнот був, заяви не було. "Що за чортівня?" — подумав молодший лейтенант і почав шукати в кишенях. Службове посвідчення знайшов. Листа до матері знайшов. Знайшов, зрештою, фотографію Оленки Синельникової. Заяви в партію не було.
Букашев підозріло поглянув на полоненого, але той продовжував спати у своєму кутку, щоправда, був не такий блідий, як досі. Навряд чи став би він красти заяву, яка йому зовсім ні до чого. Молодший лейтенант узяв ліхтаря і став обшукувати найближчий простір. Він зазирав у всі кутки, повзав на колінах, перевертав ящики — заяви не було.
Пошуки молодшого лейтенанта були перервані якимось зовнішнім шумом. Він поспішив на цей шум і побачив біля входу в комору командира дивізії, який тицяв вартового пістолетом в живіт і виголошував промову, котра складалася всуціль з матюків. Позаду генерала в досвітній імлі вгадувалися полковник Лапшин, начальник СМЕРШу і ще декілька темних фігур. Вартовий, стискаючи гвинтівку, витріщив на генерала безтямні очі. Молодший лейтенант завмер "струнко". Його поява відвернула увагу генерала од вартового, і він заволав:
— А ти хто такий?
— Молодший лейтенант Букашев,— відрапортував він злякано.
— Мій ад'ютант,— пояснив Лапшин.
— Що ж це ти, молодший, сто чортів тобі в пельку, не дивишся, що в тебе цей нехлюй палить на посту, туди його в душу?
— Винен, товаришу генерал армії! — нарешті отямився вартовий, одразу підвищивши Дринова на три звання.
Це були грубі лестощі, але й Дринов також був грубий.
— Винен, так тебе розтак! Кров'ю своєю змиватимеш провину. Тут ось секретар райкому товариш Ревкін приїхав,— указав він на когось, хто стояв за начальником СМЕРШу,— подивиться він і скаже: "Ну й порядки в цих військових!.." Один такий вахлак може влаштувати демаскування і погубити цілу дивізію. Ну як, молодший, все спокійно?
— Спокійно, товаришу генерал!
— Ну, гаразд, пройдемо всередину.
38
Капітан Миляга прокинувся від якогось шуму, значення котрого було йому незрозуміле. Підвівся на лікті. В коморі нікого нема. Той, білявий, який сидів за столом, кудись зник. Може, і йому, Милязі, можна вшитися? Він роздивився навколо. Вгледів під стелею маленьке віконце. Там, у хліві Нюри Бєляшової, також було віконечко під стелею. Якщо скласти всі ці ящики один на одного...
У комору ввійшли п'ятеро. Перший, великий і товстий, з обличчям, мов цеглина, за ним, трохи відставши, худорлявий, далі ще один, у високих чоботях, за ним маленький, миршавий на вигляд, як здалося капітанові, дуже симпатичний, і останній ішов білявий. Той, що був у високих чоботях, одразу зацікавив капітана. Дуже вже його обличчя було знайомим. Звичайно ж, це секретар Ревкін. Напевне, ці німці не знають, хто він такий, інакше вони б не так з ним обходилися. І раптом капітан зрозумів, де шлях до порятунку. Зараз він зробить німцям велику послугу, після якої вони, можливо, й не стануть його розстрілювати. Він підскочив і рушив просто на Ревкіна. Ревкін зачудовано спинився. Білявий схопився за кобуру.
— Опанасе Петровичу? — нарешті невпевнено промовив Ревкін.— Товаришу Миляга?
— Вовк тобі товариш,— усміхнувся Миляга й обернувся до високого, котрий, як він зрозумів, був тут за головного.—
Прошу, бітте, врахувати мій показаній, цей швайн іст секретар райкому Ревкін, районен фюрер. Ферштейн?
— Опанасе Петровичу,— ще більше здивувався Ревкін,— що з тобою, любий, отямся!
— Ось вони тобі зараз отямляться! Вони тобі зараз дадуть! — пообіцяв Миляга.
Ревкін розгублено глянув на генерала, той розвів руками і похитав головою.
— Що за бісова халепа! — здивувався він.
Почувши знову знайоме словосполучення, Миляга розгубився. Він дивився на військових, переводячи погляд з одного на іншого, й нічого не міг збагнути. Та й у голові ще трохи потріскувало. Але тут у приміщення увійшли кілька чоловік з автоматами. На їхніх касках блищали від дощу великі зірки. В затьмареній свідомості капітана промайнув здогад.
— Хто це? — чистою російською мовою запитав високий.
— Полонений, товаришу генерал,— вийшов наперед Букашев.— Капітан гестапо.
— Той самий? — генерал згадав донесення.
— До чого тут гестапо? — засперечався Ревкін і дав короткі пояснення з приводу особи капітана.
— Але ж я його допитував,— розгубився Букашев.— Він сказав, що розстрілював комуністів і безпартійних.
— Ні бельмеса не можу второпати,— геть заплутався Дринов.— Може, він тоді скаже? Ти хто? запитав він безпосередньо Милягу.
Миляга був розгублений, приголомшений, розчавлений. Хто-хто, а вже він зовсім нічого не міг допетрати. Хто ці люди? І хто він сам?
— їх бін...
— Ну, ось бачиш,— обернувся генерал до Ревкіна,— я ж кажу, що він німець.
— Найн, найн! — жахаючись, заволав Миляга, переплутавши всі відомі йому слова з усіх мов.— Я не німець, я нікс німець.