Його чула охорона. Сталін узяв слухавку і у відповідь на своє "алло" почув одне слово: "Нет!"
6
Далі все відомо. Або нічого не відомо. Тому що свідоцтв багато, але достовірних – жодного. Якщо скласти всі показники докупи, то справа була так. Звичайно Сталін, справжній чи підмінений (різниці немає), лягав пізно і пізно вставав. Тому, коли двері його кімнати не відчинилися об одинадцятій ранку, о дванадцятій, о першій і другій після полудня, ніхто стурбованості не проявив. О шістнадцятій начальник охорони Хрустальов і його помічник Лозгачов багатозначно перезирнулися, але жодними словами не обмінялися. О сімнадцятій Лозгачов сказав:
– Здається, товариш Сталін усе ще відпочиває.
Він ніколи не сказав би: товариш Сталін спить, оскільки припускалось, що товариш Сталін не спить ніколи.
Начальник відповів, що у товариша Сталіна був учора особливо важкий день: робота, театр, розмови по телефону.
Обидва зітхнули, поспівчувавши товаришу Сталіну, і замовкли іще на годину. О вісімнадцятій десять Хрустальов сказав Лозгачову:
– Запитай у товариша Сталіна, чи не треба йому чого.
На що Лозгачов відповів:
– Ти начальник, ти й запитай.
На що начальник сказав:
– Я начальник, а ти – підлеглий, повинен безумовно виконувати те, що я тобі кажу.
На що підлеглий висунув вимогу:
– Тоді підпиши письмовий наказ розбудити товариша Сталіна.
Але начальник заперечив:
– Не розбудити, а запитати, чи не потрібно йому чогось.
На що підлеглий погодився:
– Напиши: запитати, чи не потрібно чогось. І підпиши.
На що начальник махнув рукою і сам пішов запитувати товариша Сталіна, чи не потрібно йому чого. Замість відповіді почув мукання. Автоматичні двері були заблоковані зсередини, а зовні були відчинені за допомогою сокири. Зламавши двері, начальник і помічник побачили жахливу картину. Товариш Сталін лежав на голій підлозі, обісцяний, і щось мукав. На тумбочці стояла надпита пляшка "боржомі", а в руці мукаючий тримав склянку. Так актор Меловані приступив до виконання своєї останньої ролі в трагедії "Смерть товариша Сталіна".
Усім відомо, хто був у цей час в країні і хто не був, що похорони начебто Сталіна ознаменувалися жахливим стовпотворінням, в результаті якого десятки людей були розчавлені один одним чи загинули під копитами коней кінної міліції. Ті ж, кому вдалося дістатися гробу, відзначали, що Сталін лежав як живий, виглядав значно молодшим для свого віку і взагалі був схожим на артиста Георгія Меловані у фільмі "День Перемоги". Таким багато хто його і запам'ятав. Портрети такого Сталіна потім його шанувальники возили на лобовому склі своїх автомобілів, носили на демонстраціях у дев'яностих роках ХХ століття, а декотрі носять досі і довго іще носитимуть.
Зрозуміло, товариші Сталіни, що справжній, що мнимий, обидва є другорядними персонажами нашої оповіді і тому, як нам здається, займають тут занадто багато місця. Але раз вже ми прослідкували долю мнимого до самісінького кінця, то варто хоча б побіжно доказати історію і справжнього. Зі складними почуттями сприйняв він смерть свого двійника, тижбу на Трубній площі і поведінку своїх колишніх соратників. Після нічної телефонної розмови з Меловані він не відчував до нього зла, а тепер навіть і пошкодував, що цей чудовий артист помер так рано, у шістдесят років, і навряд чи власною смертю. А якби працював у театрі, міг би ще пожити. Істинний Сталін розумів, що Берія виявився обманутим і що цей обман він Меловані, звичайно, пробачити не міг. Пробачивши, він був би не Берія. Пізніше до Сталіна дійдуть чутки про те, як реагували на його смерть його невірні і підлі соратники. Берія, як тільки лже-Сталін віддав Богу душу, закричав, торжествуючи: "Тиран мертвий!" Знаменита фраза "Хрустальов, машину!" – була другою. Підозри Сталіна відносно Берії і решти справдилися негайно.
7
Мертвий лже-Сталін ще лежав у Колонному залі, коли в театр МТД з'явився інструктор ЦК КПРС Фелікс Розторопний. Прізвище його виявилося дуже вже красномовним, бо саме розторопність була метою його візиту. Подивившись старий заїжджений спектакль "Не в свої сани не сідай", Розторопний у директорському кабінеті зібрав кількох чоловік, включаючи директора, головного режисера, деяких провідних артистів, і сказав, що в репертуарний план театру слід внести деякі зміни.
– Ось, наприклад, – сказав він, тицьнувши пальцем в афішу, – "Сталін у жовтні" у вас іде шість разів. При тому, що спектакль мало відвідуваний, не касовий.
– Але, – спробував заперечити директор, – це ж усе-таки спектакль про товариша Сталіна. Він, між іншим, висунутий на Сталінську премію.
І раптом боязко запитав:
– Хіба у нас змінилося ставлення до товариша Сталіна?
– Змінилося, – твердо сказав інструктор. – Сталін для нас зостається видатним державним діячем, але ви самі добре розумієте, що заслуги його значно перебільшені.
У цій розмові вперше офіційною особою було вимовлено словосполучення "культ особи". Усі учасники цієї маленької наради перезирнулися і сильно задумалися, вражені. Подав голос тільки артист Меловані.
– А скажіть, будь-ласка, – запитав він з більш помітним, ніж раніше, грузинським акцентом, – це думка, що заслуги товариша Сталіна сильно перебільшені, це ваша особиста думка чи це думка вищого партійного керівництва?
– А як ви думаєте, товаришу Меловані? – відповів йому Розторопний не без насмішки. – Можете ви собі уявити, що я, рядовий інструктор ЦК, посмів би змінювати політику партії?
– Значить, ваша думка, – продовжував артист, – це не ваша думка, а думка наших вельмишановних вождів, думка товаришів Берії, Хрущова, Маленкова, Булганіна і так далі.
– Цілком вірно, – погодився Розторопний, – це думка всього Політбюро, тобто думка партії, яку нам із вами треба виконувати незаперечно.
Можна собі уявити, з яким настроєм товариш Меловані повертався додому. Думаючи про своїх нещодавніх соратників, він переконався, що його підозри підтвердилися в найгіршому вигляді. Не встиг їхній вождь (себто той, кого за вождя вони вважали) віддати Богу душу, як вони не тільки ринулися ділити владу, напевне (як же без цього?), вгризаючись один одному в горло, але й викривати найпідлішим чином його, що іще не застиг. Ще декілька днів тому вони зазирали йому в рот, вони кожен його вислів, найбанальніший, оголошували геніальним прозрінням і вершиною людської думки. Вони називали його найбільшим мислителем, гуманістом, корифеєм усіх наук і другом дітей. Він міг робити з ними що завгодно. У Калініна і Молотова одібрав дружин і загнав у табір, Хрущова примушував танцювати гопака. Об лисину Постишева витрушував люльку. Берію хапав за носа. Ніхто з них, позбавлених почуття простої людської гідності, жодного разу не висловив навіть найменшої образи. Вони поводилися як віддані пси. Вони клялись йому, що готові віддати за нього життя без найменших вагань. "Сволота", – гірко думав він. Йому одного дня вистачило б. Він їх усіх розстріляв би, повісив, розіп'яв. Він піддав би їх найстрашнішим тортурам, які тільки можна собі уявити. Але що ж, він нічого не міг вдіяти. Не міг повернутися в Кремль, не міг нікого ні розстріляти, ні повісити. Міг тільки напитися.
Цього вечора деякі перехожі на вулиці Горького звернули увагу на старого чоловіка, який ішов і плакав голосно, ридаючи. Люди з подивом озиралися на нього, не впізнаючи в ньому ні Йосипа Сталіна, ні Георгія Меловані. По дорозі він купив у єврейському ресторані "Якір" пляшку горілки. Удома випив її майже до дна і заснув одягнутий.
Прокинувся у своїй спальні на кунцевській дачі в невизначений час доби. Не зважаючи на зашторені вікна, в кімнаті було світло, але світло йшло не від люстри і не від бокових світильників, а невідь звідки. На його подив, утім, доволі слабкий, в кімнаті він був не сам. Крім нього тут були Берія, Хрущов, Маленков і Булганін. Берія стояв перед відкритим сейфом, діставав із нього один за одним якісь папери, проглядав і жбурляв на підлогу, бурмочучи щось собі під ніс. Хрущов, зсунувши на потилицю солом'яного капелюха, сидів у плетеному кріслі і гриз кукурудзяний початок. Він водив початком туди-сюди, наче грав на губній гармошці, залишаючи неакуратні сліди на обох щоках і ронячи зерна на підлогу. Сама по собі ця наглість – сидіти в спальні Сталіна і гризти кукурудзу – була обурливою, але понад усе обурило Йосипа Віссаріоновича те, що цей самозванець сидів у його кітелі з двома золотими зірками, недбало накинутому на плечі. Маленков диктував Булганіну текст, щось відносно легкої промисловості, якій треба надати перевагу перед важкою. Усі вони були зайняті своїми справами і не відразу помітили, що вождь прокинувся. Першим помітив це Маленков. Він штовхнув Булганіна, Булганін ударив по руці Хрущова, початок вилетів у нього з рук і вдарив у плече Берію, Берія побачив, що Сталін прокинувся, спочатку сторопів, потім кинувся до нього, став цілувати йому руку і швидко-швидко засокорів:
– Коба, дорогий, ти отямився! Я знав, що ти живий, а вони кажуть: помер. А я розумію, що ти не помер і не міг померти, бо ти безсмертний. Але вони стали ділити пости. Цей став головою Совміну, цей – міністром оборони, а ось цей "кукурудзяник" захопив керівництво партією. Ти уявляєш, цей напівграмотний шахтар керуватиме партією, яку ти разом із Леніним… Ти бачиш, дорогий Коба, які це безчесні і підлі люди! Вони всі казали тобі, що вони тебе дуже люблять, а насправді ти ж бачиш, які це злісні, жадібні до влади і підступні падлюки. Тільки я один – твій безкорисливий і вірний друг. І я зробив тобі дружню послугу, я їх заарештував.
Сталін справді тут же угледів усю компанію – в спідній білизні, в подертих сорочках, кальсонах, що сповзали, в залізних кайданах на руках і ногах. Вони стояли перед ним і тремтіли од страху. І перша ж його думка була піддати їх якійсь жахливій, повільній і мученицькій покарі. Але раптом його пронизало гостре почуття, якого раніше він ніколи не відчував. Це було почуття жалю до цих людей. Він дуже здивувався, бо нікого в житті не жалів, окрім самого себе. А зараз пожалів цих нікчемних і тремтячих од страху людей.
– Відпусти їх, Лаврентію, – сказав він і поворушив в'ялою рукою.
– Як? – здивувався Лаврентій, не поспішаючи виконати наказ. – Як я можу їх відпустити, якщо вони зрадили найдорожчу мені людину?
– Що подієш, Лаврентію? Люди загалом такі.