Овід

Я так само почуваю антипатію до священиків. Коли я бачу рясу, то це викликає у мене з-з-убний біль.

— Коли тільки це...— Монтанеллі байдуже мах­ну рукою, мовляв, не варто про це й говорити.— Однак,— додав він,— образа — це одно, а перекручу­ванн фактів — інше. Коли ви, відповідаючи на мою проповідь, запевняли, що я знаю свого анонімного заступника, ви помилялись. Я не обвинувачую вас у навмисному наклепі, але кажу, що це була неправда. Я й досі не знаю, хто він такий.

Овід, схиливши голову набік, немов учений дрізд, з хвилину поважно дивився на кардинала, потім зне­нацьк відкинувся назад і голосно розсміявся.

— О, s-s-sancta simplicitas! 1 Милі, невинні аркадські

Свята простота (лат.).

пастушки! Ви так і не догадалися? Невже ви н-н-ніколи не бачили роздвоєного копита? Монтанеллі підвівся.

— Невже, синьйоре Ріварес, ви хочете цим сказа­т, що за свого суперника писали самі?

— Я знаю, це було негарно,— відповів Овід, див­лячис на нього великими невинними синіми очима.— Але ви все це так легко ковтали, немов устриць. Це було дуже негарно, але так с-с-смішно.

Монтанеллі прикусив губу і знов сів. Він з самого початку помітив, що Овід хоче вивести його з рівно­ваг, і вирішив будь-що лишатися спокійним. Але те­пе він починав розуміти, чому так лютував полков­ни. Людині, яка цілих три тижні по дві години на день допитує Овода, можна вибачити, коли в неї ми­мохіт вирветься лайка.

— Облишмо це,— сказав спокійно Монтанеллі.— Я хотів вас побачити головне от для чого. Я карди­на, я можу певною мірою вплинути на вашу долю. Але я скористаюся з своїх привілеїв лише для того, щоб .не допустити ніякого насильства над вами, не викликаного потребою перешкодити вам чинити на­сильств над іншими. Отже, я послав по вас почасти, щоб спитати, чи не скаржитесь ви на що-небудь,— про кайдани я поговорю, але, може, у вас є щось ін­ш,— а також для того, щоб, перш ніж висловити свою думку, подивитися, що ви за людина.

— Мені нема на що скаржитися, ваше преосвящен­ств. Війна є війна. Я не дитина і зовсім не сподіваю­с, що уряд погладить мене до голівці за те, що я по­та переправляю на його територію зброю. Цілком природно, що зі мною поводяться так суворо, як тіль­к можуть. А щодо того, яка я людина, то ви вже якось слухали мою романтичну сповідь у гріхах. Хіба цього не досить? Чи ви хочете, щоб я повторив її ще раз?

— Я вас не розумію,— холодно промовив Монта­нелл, крутячи між пальців олівець.

— Невже ваше преосвященство забули старого Дієго, богомольця? — Він раптом змінив голос і став говорити, як Дієго: — Я нещасний грішник...

Олівець хруснув у руці Монтанеллі.

— Це вже занадто! — промовив він.

Тихенько засміявшись, Овід відкинувся назад і стежив, як Монтанеллі мовчки ходив по кімнаті.

— Синьйоре Ріварес,— промовив він нарешті, спи­няючис проти Овода,— ви вчинили мені таке, чого

жодна істота, народжена від жінки, не зважилась би вчинити найлютішому своєму ворогові. Ви підгледіли моє особисте горе і зробили собі посміховище з стра свого ближнього. Я ще раз прошу вас ска­зат мені: чи не заподіяв я вам якого зла? А коли ні, то навіщо ж ви так безсердечно поглумилися на­д мною?

Відхилившись на спинку стільця, Овід дивився на нього, посміхаючись тонкою, холодною, незбагненною усмішкою.

— Це з-з-забавляло мене, ваше преосвященство.

Ви все так брали близько до серця, і це трохи н-н-на-гадувало мені мандрівний цирк...

Монтанеллі з поблідлими губами відвернувся і по.

— Одведіть ув'язненого,— промовив він, коли уві­йшл варта.

Коли вони пішли, він сів до столу, тремтячи від незвичного гніву, і присунув до себе пачку доповідей, одержаних від священиків його єпархії. Але враз від­штовхну їх і закрив руками обличчя. Здавалось, Овід залишив після себе якусь жахливу тінь, якийсь при слід.

Монтанеллі сидів наляканий, тремтячий, боячись глянути, щоб не побачити привида, хоч і знав, що його немає.

Привиди перетворювалися в страшні видіння. Це була просто фантазія розбурханих нервів, але ним оволодів невимовний жах від незримої присутності пораненої руки, усміхненого, жорстокого рота, таєм­ничи очей, синіх, як морська вода...

Щоб позбутися страшної уяви, він взявся до робо­т. Протягом дня в нього не було вільної хвилини, і ніщо не турбувало його, але пізно вночі, ідучи спати, він зупинився на порозі від раптового приступу жаху. Що як він усе це побачить у сні? Він одразу ж по­вернувс, опустився на коліна помолитися перед роз­'яттям.

Проте цілу ніч лежав з незаплющеними очима.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Спалах гніву не завадив Монтанеллі виконати свою обіцянку. Він так енергійно запротестував про­т того, щоб Оводові надівали кайдани на незагоєну рану, що бідолашний полковник, який мало не збоже­волі од усієї цієї справи, з розпачу велів'зняти в'яз кайдани і з ніг.

— Звідки мені знати,— скаржився він ад'ютанто­в,— проти чого його преосвященство буде обурюва­тис завтра? Коли він звичайнісінькі наручники нази­ва жорстокісґю, то чому б йому не повстати проти ґрат або не зажадати, щоб я годував Рівареса устри­цям та трюфелями. Колись злочинців вважали за злочинців і відповідно з,ними поводились, і до зрад­никі ставилися не краще, ніж до злодіїв. Але тепер бунтівники ввійшли в моду, і його преосвященство збирається взяти опіку над усіма негідниками в країні.

— Я не розумію, чому він взагалі втручається не в своє діло,— зауважив ад'ютант.— Він не легат і не має ніякої влади ні в громадянських, ні у військових справах. За законом...

— Та що там говорити про закон? Ніхто й не по­дума шанувати закон після того, як святий отець по­відкрива тюрми і напустив на нас банду лібе пройдисвітів. Це ж просто божевілля! От монсиньйор Монтанеллі й показує свою владу. При покійному папі він був зовсім тихенький, а тепер ку­д там. Що хоче, те й робить. Хіба я можу йому пере­чит? Може, він має таємні повноваження з Ватіка­н? Усе пішло шкереберть. Сьогодні ти не певен, що буде завтра. У добрі старі часи кожен знав, що йому робити, а тепер...

Полковник журливо похитав головою. Світ, в яко­м кардинали турбувались про всякі дрібниці тюрем­но дисципліни та говорили про права політичних зло­чинці, був для нього незрозумілий.

Овід вернувся до фортеці у стані страшенного збу­дженн, що межувало з істерією.

Розмова з Монтанел­л до краю напружила його вимучені нерви, і остання грубість про цирк була сказана в безмежному роз­пач, аби тільки припинити побачення, яке через п'ять хвилин скінчилося б слізьми.

У другій половині дня його покликали на допит, але у відповідь на кожне запитання він лише істерич­н сміявся. Коли ж вкрай роздратований полковник втратив самовладання і почав лаятись, Овід вибухнув якимсь несамовитим реготом.

Нещасний полковник аж скаженів від люті і загрожував своєму непокір­ном в'язневі найстрашнішими карами, але, нарешті, як у свій час Джеймс Бертон, прийшов до висновку, що не варто марнувати душевні сили на розмову з цілком ненормальною людиною.

Коли Овода знов привели до камери, він одразу ж ліг на койку в пригніченому, безнадійному настрої, який завжди охоплював його після кожної бурі. Він лежав аж до вечора, не рухаючись і навіть не думаю­ч. Після всіх хвилювань, пережитих уранці, настала якась чудна апатія, і своє лихо він відчував тепер лише як невиразний механічний тягар, який тиснув на щось дерев'яне, що було колись його душею. Бай­дуж, як воно скінчиться. Аби тільки позбутися не­стерпног болю, а звідки прийде полегкість — чи від зміни обставин, чи від притуплення здатності щось відчувати — однаково. Може, йому пощастить утекти, а може, його уб'ють. В усякому разі, він більше не по­бачит padre, a все інше дрібниці.

Вартовий приніс йому вечерю, і Овід глянув на нього важким байдужим поглядом.

— Котра година?

— Шоста. Вечеряйте, синьйоре.

Він з огидою глянув на захололу, смердючу юшку і відвернувся. Він почував себе не тільки пригніче­ни, але й нездоровим, і їжа викликала у нього ну.

— Ви захворієте, як не будете їсти,— сказав вар­тови.— Ну, з'їжте хоч шматок хліба. Вам буде краще.

Солдат говорив з якоюсь чудною настійливістю, беручи з тарілки хліб і знову кладучи його на місце. В Оводі вмить прокинувся конспіратор. Він зрозумів, що в хлібі щось заховано.

— Хай постоїть. Я потім повечеряю, — недбало про

мовив. Двері були відчинені, і він знав, що на сходах

стоїть сержант, який чує кожне слово.

Коли двері знов замкнули і Овід переконався, що ніхто не підглядає у вічко, він узяв з тарілки хліб і почав обережно кришити його. Усередині він знайшов те, чого сподівався — пучок тоненьких напилків, загорнутих у клаптик паперу, на якому було написа­н кілька слів. Він старанно розгладив записку і під­ні її до тьмяного світла. Написано було так густо і на такому тонкому папері, що він ледве розібрав.

"Двері відчинені. Ніч темна. Якнайшвидше розпи­ляйт грати і тікайте підземним ходом між другою і третьою годиною. Ми все налагодили, а вдруге на­год може й не трапиться".

Він гарячково розірвав записку. Все готово, і йому треба лише розпиляти грати.

Яке щастя, що з нього зняли кайдани! Хоч на них не треба витрачати час. Скільки ж тут прутів? Два, чотири, і кожен треба пи­лят двічі — вісім. Як поспішити, то за ніч він їх по­дужа. І як швидко Джемма і Мартіні все це влашту — костюм, паспорт, схованку. Працювали, ма­бут, як воли. І кінець кінцем вибрали таки її план. Він тихенько засміявся — ну, який же він дурень! Хіба не однаково, чий план,— аби він був добрий. І все-таки не міг не радіти, що це їй спало на думку використати підземний хід замість спускатися вірьо­вочно драбиною, як спочатку пропонували контра­бандист, її план був складніший, але зате не загро­жува життю вартового східної стіни. Тим-то, коли йому прислали обидва проекти, він не вагаючись ви­бра той, що придумала Джемма.

Вони умовилися з відданим їм вартовим на прі­звиськ Цвіркун, що він скористається з першої на­год, щоб потай од товаришів відімкнути залізну бра­м, яка вела з двору в підземний хід попід валом, і знов почепить ключ на місце в караульні. Овід, по­відомлени про це, перепиляє на вікні грати, розірве на довгі шматки сорочку і, зробивши з неї вірьовку, спуститься на широкий східний мур двору. По цій стіні він поповзе, вибираючи хвилини, коли вартовий дивитиметься в інший бік, а коли той повертатиметь­с до нього, він лягатиме на живіт.

У південно-східному кутку височіла напівзруйнована башта.