Отож я трохи помовчав, а тоді й кажу:
— Якщо ви дозволите, міс Мері Джейн, я волію не розповідати вам, куди саме сховав я ті гроші; я напишу вам це на клаптику паперу, і ви зможете прочитати мою записку дорогою до містера Лотропа, якщо ваша ласка. Гаразд?
— О, звичайно.
Отже, я написав: "Я поклав торбину в труну. Вона лежала там, коли ви плакали над небіжчиком уночі. Я стояв за дверима, й мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн".
На очі мені навернулися сльози, коли я згадав, як вона, сама-самісінька, плакала тієї ночі, а підлі негідники, які туману їй пускали і збиралися її пограбувати, висиплялися тут же таки в її власній господі. Згорнувши записку й подаючи її дівчині, я побачив, що і їй на очі набігли сльози; а вона потиснула мені руку міцно-преміцно та й каже:
— На все добре! Я зроблю все так, як ти мені сказав; і, якщо більше тебе не побачу, ніколи тебе не забуду, і думатиму про тебе часто-часто, й молитимуся за тебе! — і вона пішла.
Молитиметься за мене! Я гадаю, коли б вона знала мене ближче, то вибрала б собі, мабуть, якусь легшу роботу. А втім, б՚юсь об заклад, що вона все ж молилася б за мене — таку мала вдачу. В неї стало б духу молитися і за Іуду — ніщо не могло ані злякати її, ані спинити. Кажіть, що хочете, а такої завзятої дівчини, як вона, я ще не бачив; то не дівчина, а кремінь,— так я гадаю. Ви, може, подумаєте, що то я їй язиком мащу? Ба ні, я й справді так думаю. А щодо краси й лагідності — жодна дівчина її не доскочить. Я більш ніколи її не бачив відтоді, як вона причинила за собою двері, виходячи з кімнати; ні, я більш ніколи її не бачив, але не потаю від вас, що думав я про неї багато-багато мільйонів разів, а також і про те, як вона тоді сказала, що молитиметься за мене; і коли б я вірив, що моя молитва піде їй на користь, то молився б за неї до загину.
Мері Джейн вийшла з дому, мабуть, чорним ходом, бо ніхто не бачив, як вона пішла. Коли я здибав Сьюзен і Заячу Губу, то запитав:
— Як звати ваших знайомих, які живуть по той бік річки, що до них ви часом їздите в гості?
Вони відповіли:
— Мало там яких нема! Може, Проктори... найчастіше ми відвідуємо їх.
— Атож, атож, саме це прізвище...— кажу я.— Тю, зовсім вискочило з голови. Ну, то міс Мері Джейн доручила мені переказати вам, що вона подалася до них, і то страх як квапилася — хтось у них заслаб.
— Хто ж саме?
— Не знаю... не пригадую... Проте здається мені, що то...
— Крий боже! Сподіваюся, що не Хенна?
— Мені дуже прикро,— кажу я,— але мушу сказати, що йшлося, здається, саме про Хенну.
— Господи, таж минулого тижня вона була здоровісінька! І тяжко вона занедужала?
— І не кажіть! Міс Мері Джейн розповідала, що від неї не відходили цілу ніч. Навряд чи й протягне кілька годин.
— Жах, хто б міг подумати! На що ж вона слабує?
Нічого кращого не спало мені в ту хвилину на думку, і я бовкнув:
— На завушницю.
— В бабки твоєї завушниця! Не сиділи б над хворим цілісіньку ніч, коли б він заслаб на завушницю.
— Не сиділи б? Овва! Із такою завушницею неодмінно сидять. Ця завушниця якась зовсім нова, нечувана, міс Мері Джейн так казала.
— Що ж у тій завушниці такого нового?
— Та ускладнення якісь, ще й інші халепи.
— Які ж саме халепи?
— Ну, там і кір, і кашлюк, і бешиха, і сухоти, і жовтяниця, і запалення мозку, і... чого там тільки немає!
— Боже мій єдиний! І все те зветься завушниця?
— Так міс Мері Джейн сказала.
— Не розумію, чому ж власне та хвороба зветься завушниця?
— Як чому? Тому що це і є завушниця. Саме з неї хвороба й починається.
— Що ти верзеш? Таж у тому немає ніякого глузду! Уявімо собі, людина забила пальця на нозі, а потім випила отрути, а потім впала в криницю, скрутила в՚язи й розчерепила голову, і хтось прийде й запитає — від чого вона померла, а якийсь йолоп відповість: "А від того, що вона забила собі пальця на нозі". Чи є в тому будь-який глузд? Немає. І в цьому теж ніякого глузду немає, нінайменшого. А ця хвороба заразлива?
— Чи вона заразлива? Звісно, заразлива. Вона може підчепити людину, як борона: пройдеш повз неї в темряві — обов՚язково вона тебе підчепить! Як не на один зуб, то на другий, еге ж! А вже як зачепишся за один зуб, доведеться всю борону тягти за собою, еге ж! Отож така завушниця, як оця,— то справжня борона, як упіймаєшся їй на зубок, то вже не скоро від неї відчепишся.
— Виходить, ця завушниця таки й справді жахлива хвороба,— мовила Заяча Губа.— Я зараз же йду до дядька Гарві й...
— Еге ж, еге ж,— кинув я,— біжи мерщій! На твоєму місці я поспішив би. Не гаяв би й хвилини.
— Та й чого б оце ти не пішов?
— Подумай, може, сама збагнеш. Чи ж не мають твої дядечки повернутися додому до Англії якомога швидше? І як ти гадаєш, чи можуть вони зважитись на таку підлоту й податися туди без вас, щоб ви потім відбули далеку подорож самі? Ти ж знаєш, що вони чекатимуть на вас. Тепер далі. Твій дядько Гарві — проповідник, чи не так? Чудово! То як ти гадаєш, проповідник дуритиме пароплавного агента? Та невже ж він дуритиме суднового агента для того, щоб вони прийняли міс Мері Джейн на пароплав? Га? Ні, ти ж знаєш, що не дуритиме. Ну, то що ж він зробить? Він скаже: "Шкода, дуже шкода, але хай справи моєї парафії котяться, як самі собі знають; але якщо вже моя небога заразилася отією множинною завушницею, то мій священний обов՚язок — сидіти тут три місяці й дожидатися, доки з՚ясується, заслабне вона чи ні". Але хай тебе це не обходить, якщо, на твою думку, ліпше сказати дядькові Гарві..
— Аякже!.. Невже ти вважаєш нас за таких дурних, що здатні сидіти тут та дожидатися, доки з՚ясується, чи заслабне Мері Джейн чи не заслабне, замість того щоб їхати до Англії, де можна так весело бавити час? І чого б ото язиком горох товкти отак по-дурному!
— А може, все-таки сказати комусь із сусідів?
— Тільки цього ще бракувало! Такого телепня я ще не бачила! Невже ж ти не можеш збагнути, що сусіди підуть і все роздзвонять. Нічого іншого не лишається, як зав՚язати собі язики й ані пари з уст.
— Ну, що ж, може, твоя правда... атож, мабуть-таки, твоя правда.
— А все ж я гадаю, треба сказати дядькові Гарві, що вона поїхала на короткий час, а то він турбуватиметься.
— Атож. Міс Мері Джейн саме цього хотіла. Вона сказала: "Хай вони вклоняться від мене дядькам Гарві та Вільямові та хай поцілують їх від мене й скажуть, що я поїхала на той бік річки відвідати містера... містера..." Як прізвище тих багатіїв, що їх так поважав покійний ваш дядечко Пітер? Я кажу про тих, що...
— Ти, мабуть, Апторпів маєш на увазі, правда?
— От-от-от!.. Цур їм, отим прізвищам, ніколи їх вчасно не згадаєш! Отож сестра ваша просила переказати, що вона поїхала до Апторпів — хоче вмовити їх, щоб вони приїхали на торги й придбали цей будинок; їй здається, що небіжчик ваш дядько Пітер волів, аби його будинок дістався їм, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від Апторпів, доки вони не погодяться приїхати на торги, а тоді, якщо вона не дуже втомиться, повернеться сьогодні ж додому; а якщо втомиться,— повернеться завтра вранці. Вона звеліла не розповідати нічого за Прокторів, а говорити лише за Апторпів,— то ж таки щира правда, вона ж і справді заїде до них поговорити про купівлю будинку; я те знаю, вона сама мені сказала.
— Добре! — сказали дівчата й побігли шукати своїх дядьків, щоб передати їм поклони, поцілувати їх від неї та переказати їм усе, що чули.
Тепер усе було гаразд. Дівчата не скажуть нічого зайвого, бо їм кортить якнайскоріше поїхати до Англії; а король та герцог дуже радітимуть з того, що Мері Джейн клопочеться про торги десь там за містом, а не сидить отут, де лікар Робінсон зможе на неї впливати. Я був у чудовому настрої і вважав, що дуже спритно оборудував справу. Мабуть, і сам Том Сойєр не втяв би краще. Звісно, він додав би ще дечого для фасону, а я не призвичаєний до різних там фіглів-міглів — не маю кебети.
Ну от, надвечір розпочалися торги на міському майдані й усе тяглися й тяглися дуже довго, а старий шалиган, звісно, не відходив від аукціоніста і раз у раз докидав яке-небудь благочестиве слово або речення зі святого письма, а герцог ретельно гугукав та приємно всміхався, аж із себе пнучися, щоб присутніх на свій бік привернути.
Торги тяглися довго, й помалу все було спродано — все, крім маленького клаптика землі на кладовищі. Вони намагалися й на тому заробити. Ніколи не бачив я такого ненажери, як оцей король,— йому кортіло обов՚язково все чисто проковтнути. Ну, поки вони отак торгувалися, до берега пристав пароплав, і за дві хвилини на майдан сипнула галаслива юрба, гегочучи, сміючися, шаліючи та вигукуючи:
— Осьдечки вам нові претенденти! Осьдечки вам іще двоє спадкоємців старого Пітера Вілкса — платіть гроші й вибирайте, котрі вам більше до вподоби.
Розділ XXIX
Юрба привела з собою літнього джентльмена, дуже приємного на вигляд, та молодшого джентльмена, також дуже приємного; молодший тримав праву руку в черезплічнику. Господи, як усі галасували, й реготали, й веселилися! А я собі придивлявся й міркував, що з жартів часом біда буває, та зирк на герцога з королем — чи їм, бува, не дуже смішно. Я гадав, що вони злякаються й пополотніють. Еге, де там! Герцог, здавалося, й зовсім не помічав, що навколо діялося: походжав собі, радий та вдоволений, та гугукав, мов ті сколотини в масничці; а щодо короля, то він усе поглядав на новоприбулих, та з таким смутком несказанним, наче йому вогнем серце пекло через те, що можуть іще знайтися в світі такі негідники та падлюки. І удавав він це майстерно! Поважні люди зібралися навколо короля, показуючи таким чином, що держать руку за ним. Старий джентльмен, який щойно приїхав, тільки очима кліпав,— видно, зовсім оторопів, бідолаха. Незабаром, проте, він почав говорити, і я відразу ж збагнув, що вимовляє він, як справжній англієць,— його мова аж ніяк не скидалася на королеву підробку, хоча й підроблявся король зовсім непогано. Я не зможу переповісти вам, що саме він казав, а тим паче удавати його вимову; він повернувся до натовпу й почав говорити приблизно таке:
— Ніяк не збагну, що тут коїться... Не ждав я такої несподіванки... Тому визнаю по щирості: я не готовий дати належну відсіч.